Львів націоналістичний?

Добре знаю з власного досвіду: коли назватися львів’янином десь східніше від Збруча, реакція буде досить передбачуваною - дехто перейде на українську, дехто назве «западенцем», а можливо й «бандерою». При цьому не задумуючись ані над етнічним походженням, ані над політичними симпатіями співрозмовника. Видається, що стереотип про націоналістичний український Львів настільки міцно утвердився в колективній пам’яті та історичній свідомості людей, що перетворився на незаперечну істину.

Подиву гідним залишається також те, що ніхто особливо й не задумується над цим феноменом. Подекуди складається враження, що це вигідно усім: українські націоналістичні партії втішаються надзвичайним «впливом» і мобілізаційною силою своїх ідей, пересічні львів'яни відчувають свою «особливість» і горді своєї високої патріотичної місії.

Я далекий від думки, що в історії існує пряма тяглість, а отже певні конструкти можуть успадковуватися від покоління до покоління, триваючи у віках. Свої тези я спробую розглянути у певному часовому проміжку, а саме: коли історію можна «відчути» через безпосереднє родинне минуле. Такий підхід дає нам можливість розгледіти взаємопов'язаність процесу «написання» історії і її вплив на формування нашої ідентичності. Тут варто згадати про ще одну особливість - закоріненість в родинній традиції при «конструюванні» власної минувшини. Вона хоча й частково, але все ж обмежує нас у довільному відборі фактів і подій, прив'язує не тільки до конкретної території, але й до певної системи, ставить у відповідні рамки. Отже, активно творчим періодом у формуванні образу сучасного Львова можна умовно назвати часовий проміжок від середини ХІХ ст. і до тепер. Ще одна ремарка, тут йтиметься радше про зовнішню рецепцію Львова, аніж про те, як уявляли себе в різні часи та як презентувалися львів'яни перед своїми сусідами. З огляду на політичну неактуальність, я не буду розглядати австрійської чи німецької візії міста, та й польська важлива тут лише опосередковано.

Більш-менш обізнаним з історією людям є цілком зрозумілою важливість українського національного руху в Галичині  для всеукраїнського проекту. Очевидними залишаються факти, що Львів був центром українського національно-політичного руху в Австро-Угорщині та міжвоєнній Польщі, в той час, як по інший бік кордону українців не визнавали окремим народом, обмежували в політичних правах. Аксіоматичною є також теза про те, що Галичина перетворилася на свого роду лабораторію ідей, де, в тому числі й за фінансової підтримки наддніпрянських українців, український рух розвивався, структурувався і перейшов у масову фазу. Проте, залишається також фактом те, що українці до 1939 року були меншістю у Львові, а у багатьох сферах публічного життя та адміністративному управлінні майже не були представлені. Закономірно виникає запитання, коли і чому закріпилася за цим містом слава столиці українського націоналізму? В цій короткій розвідці спробую хоча б схематично зобразити джерела цього феномену.

Імперське бачення

Особливе ставлення до Львова з боку Російської імперії починається, як не дивно, з часу після придушення польського повстання 1830-х років. Тоді багато польських повстанців рятувалися втечею до Галичини і Львова. Власне тоді Львів починає фігурувати в свідомості російських політиків як символ з певними негативними конотаціями. Переслідування та насильницька ліквідація Греко-католицької церкви на підросійській Холмщині також «вичавила» певну групу «переконаних уніатів» до Галичини. Відтоді починає формуватися негативний образ Львова, як притулку для нелояльних до Росії «елементів». 

Наступним межовим пунктом стала революція 1848 року. Російські війська промаршували територією тодішньої Галичини для придушення революційного руху в Угорщині. Цей марш мав серйозні наслідки для всіх подальших політичних процесів у Галичині. З огляду на консерватизм місцевих русинів-українців та їх лояльне ставлення до правлячої династії Габсбургів, а також дивовижне співпадіння їхніх інтересів з «інтересами» російської влади, в Галичині стрімко починає набирати сили русофільська, а пізніше й москвофільська орієнтація. Від цього часу Галичина посідає одне з важливих місць у зовнішньополітичних планах Росії. Починають з'являтися наукові (і не дуже) розвідки, де утверджувалася концепція династичної, територіальної і етнічної єдності  Галичини з Росією. Широко побутує теза про уярмлених «русских галичан», які чекають свого визволення.

Львів як столиця коронного краю, місто, засноване давньоруським князем Данилом, безумовно особливо не випадало із цієї концепції, але все ж було кілька «але»... По-перше: за населенням воно було фактично польсько-єврейським; по-друге: воно ніколи не було столицею Галицько-Волинського князівства (принаймні тоді цього не знали навіть науковці), отже не могло бути символом «повернення історичної справедливості»; і по-третє: воно було митрополійною столицею всіх греко-католиків. Власне останній чинник і відіграв одну з ключових ролей у формуванні образу Львова як міста чужого, а згодом і української націоналістичної столиці. Але водночас Львів був центром українського громадського життя, осідком усіх галицьких партій та видавництв. Їх видання час до часу потрапляли в Російську імперію, де розходилися серед українофілів і формували образ Львова, як центру української міської культури. З огляду на можливість вільного поєднання у Львові національного і політичного, на відміну від етнографічного українофільства наддніпрянців, в очах останніх існував стереотип політично заангажованих галицьких діячів, здатних вільно виступити з промовою, написати відозву і т. д.

Всім історикам добре відома особлива роль Греко-католицької церкви у формуванні української національної ідентичності в Галичині. Основним чинником відмінності українців від поляків і росіян була їхня конфесійна приналежність. Проте, саме цей чинник діє як роз'єднуючий і у випадку розмежування галичани-українці - наддніпрянські українці. Що, своєю чергою, автоматично перенесло негативний образ Львова і в свідомість східних українців. Тут не маю на увазі переконаних українських активістів, які покладали величезні надії на галицьких українців, хоча й вони відчували цю відмінність і навіть писали про неї. Отже, російські стратеги прекрасно усвідомлювали, що конфесійний фактор знівелює будь-які потуги Росії інкорпорувати цей край на підставі його «російськості». В подальшому, незалежно чи це російська царська влада, чи радянська комуністична, робилося все для того, щоб ліквідувати цю «перешкоду» на шляху «возз'єднання» в єдиній державі.

Вже перед Першою світовою і особливо під час війни стає помітним асоціювання Львова з центром українського, «уніатського» проекту.  Для прикладу наведу історію з діяльності галицьких русофілів. Група В.Дудикевича ще 1 вересня 1914 року запропонувала росіянам, як найрадикальніші заходи боротьби з українством та відповідною течією в Греко-католицькій церкві, свої пропозиції про бажаний устрій в Галичині. За цим планом, з краю мали бути вигнані усі священики-єзуїти та василіяни. Найбільш жорстоко пропонувалося поступити з митрополитом Андреєм Шептицьким, як лідером і натхненником українського руху. Всі маєтності згаданих згромаджень потрібно було конфіскувати і передати православним. Російська влада мала невпинно пропагувати ідею приєднання уніатів до православ'я. Найважливішим в цих пропозиціях було те, що Львів, як місто, де чисельно переважали поляки та євреї, мав втратити свій столичний статус. Статус столиці галицького краю перейшов би до Галича. В такий спосіб мала бути відновлена історична справедливість і підведене історичне підґрунтя російській політиці в Галичині. Задум В.Дудикевича полягав у тому, щоб десакралізувати Львів в очах галичан. Перенесення адміністративної столиці до Галича означало б, що Львову, як митрополичій столиці усіх греко-католиків, не встояти. Виношуючи подібні плани, переконані галицькі москвофіли не бачили майбутнього у Греко-католицької церкви і сподівалися на її швидку ліквідацію.

Незаперечним є й те, що Галичина десятиліттями була єдиним і безапеляційним центром українського національно-політичного руху. Для Росії це було джерело «мазепинського», сепаратистичного, інспірованого австрійцями чи поляками руху. Отже, Львів, як адміністративна столиця краю, також асоціювався з центром усього українського руху, що, своєю чергою, надовго закріпило за ним славу осердя українського націоналізму. Так поетапно починає утверджуватися в колективній пам'яті негаличан образ негативного та ворожого до Росії Львова.

Перші підстави

Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки зі столицею у Львові «центрує» український рух на Львів. Якщо раніше подібні плани були надбанням виключно гіпотетичної сфери, то тепер перетворилися на реальність. Не важливо, як довго проіснувала столиця, але сам факт української державної присутності у Львові перетворив це місто для багатьох поколінь українців на західноукраїнський символ.

Міжвоєнний польський період виглядає ніби розмитим з точки зору українського національного руху. Тут є кілька причин: як реакція на «неефективні» методи парламентсько-політичної діяльності старшої генерації, з'являється радикальна група молоді, яка сповідує терористично-революційну тактику боротьби. Львів втрачає свій автономно-столичний статус, провінціалізується і тільки спорадичні акції, такі як замахи і вбивства, а також судові процеси над їх виконавцями, нагадують про існування українського революційного підпілля. Знаковим у цьому плані є вбивство у Львові радянського консула Майлова для того, щоб «привернути» увагу до трагедії Голодомору в Радянській Україні. Знову ж таки йдеться про ще одну цеглинку в розбудову міфу про Львів як столицю українського націоналізму.

Колаборанти

Друга світова війна напевно найбільше спричинилася до остаточного утвердження в масовій свідомості стереотипу українського націоналістичного Львова. З одного боку, радянські війська йшли визволяти «столицю Західної України від польського поневолення». З іншого, радянці непримиренно боролися зі всіма проявами українського націоналізму, трагічним наслідком чого стали тисячі помордованих людей у в'язницях Львова. І згодом проголошення Акту відновлення української державності 30 червня 1941 р. у Львові було не так закономірним результатом утвердження українців у Львові, як   символічним проявом їхньої присутності, свого роду маркуванням простору і часу.

Колаборація українських націоналістичних організацій з нацистським режимом, на жаль, ще не є безсторонньо дослідженою, однак беззаперечною є однозначна орієнтація більшості націоналістичних діячів на нацистську Німеччину у перші роки Другої світової війни. Не буду нічого писати про мотиви цього явища, бо їх наводиться аж забагато в інших виданнях. Відзначу лише  те, що українська допомогова поліція таки брала участь у єврейських погромах перших днів окупації. Як би не намагалися звалити вину на «міське шумовиння», в свідомості євреїв, що вижили, назавжди залишаться жовто-блакитні пов'язки на рукавах українських поліцаїв як невід'ємний елемент погрому. Знову ж таки залишаю поза увагою дискусію навколо назви погрому (тут не важливо, на чому зіграла нацистська пропаганда, і який привід використала), фактом залишається те, що лютою смертю загинули тисячі ні в чому не винних людей, і до цього були причетні українські націоналісти. Події перших місяців нацистської присутності у Львові надовго вкарбували у свідомість євреїв уявлення про українських націоналістів - колаборантів і погромників. При цьому навіть не допомогло те, що Греко-католицька церква врятувала життя сотням єврейських дітей, занадто важкою була травма, завдана нацистським режимом. Зловісний образ українського націоналізму передався також багатьом сучасним західним дослідникам Східної Європи. Це варто мати на увазі сучасним львів'янам і не посилювати цей стереотип своїми інколи непродуманими вчинками.

Націоналістичний Львів - продукт радянської пропаганди?

А тепер перейду до трохи іншого аспекту проблеми. Звідки ж дізнавалися наступні покоління про події Другої світової війни? Відповідь на це питання допоможе нам зрозуміти феномен «націоналістичного» Львова. З перших днів радянської присутності у Львові у всіх можливих медіа розпочинається масована ідеологічна пропаганда. У розповідях про страшні злочини нацизму постійно фігурують «українсько-німецькі буржуазні націоналісти». В такий спосіб радянська влада намагалася затаврувати весь нерадянський український рух, легітимізувати усі жорстокі методи його знищення (колаборанти ж!). Влаштовуються публічні судові процеси, стотисячними тиражами виходять пропагандистські книжки під назвами: «В тіні святого Юра», «Лабіринтами унії», «Униатские крестоносцы» і т. ін. Основною метою цих видань було дискредитувати Греко-католицьку церкву, підвести ґрунт під «закономірність» її ліквідації радянською владою. Отже, у читачів на всій території Радянського Союзу систематично формувався образ українського націоналіста - зрадника, колаборанта і вбивці. За логікою радянських пропагандистів, церква несла однакову відповідальність за всі ці злочини, оскільки «освячувала» їх і «надихала» на подібні дії. Ні слова про врятовані людські життя, ні слова про радикальну зміну курсу українським рухом у 1943-44 рр.  Ця  пропагандистська література витворила у радянських громадян образ Львова як націоналістичної столиці, незважаючи на те, що тут не було українського націоналістичного підпілля, а масовий рух опору розгортався на провінції.

Вимушені «інакші»

Подолавши спротив на Заході України, радянська влада і надалі вела систематичну боротьбу з усілякими проявами українського національного руху, навіть з найменшими натяками на українське нерадянське життя. Українство колишньої Галичини опинилося не тільки без виразних лідерів, воно в насильницький спосіб було позбавлене найбільш активної його верстви: значна частина з остраху перед радянською розправою вимандрувала на Захід, частина була фізично знищена в боях з органами НКВС, а решта засуджені і вислані до Сибіру. Лишилося застрашене і вимушено лояльне населення.

Процес індустріалізації Львова супроводжувався паралельною урбанізацією українців. Все більше їх переселялося до міста, здобували вищу освіту, займали певні щаблі в соціальній та політичній ієрархії. Багато з них знайшли свою нішу у радянському Львові і навіть стали переконаними радянськими громадянами. Проте, і тут існували свої «труднощі» і «перешкоди». Радянські функціонери та офіцери і надалі хотіли робити швидку кар'єру на боротьбі з націоналізмом. Не секрет, що в рапортах до Москви про успіхи в боротьбі з українським націоналізмом часто згущувалися фарби, наголошувалося на величезній загрозі з боку націоналістів радянській владі, на постійному ризикові втратити життя від рук «кровожерливих» українських націоналістів. Та й факти на підтвердження цього якось дуже легко лягали на канву - звіряче вбивство радянського пропагандиста Ярослава Галана. Кажуть, що після цього вбивства у Москві певний час функціонував план масового переселення західних українців до Сибіру, за прикладом чеченців.

Надмірна пильність радянських органів щодо місцевого населення, неприйняття за чисту монету їхньої лояльності до радянської системи, тримали місцевих українців у статусі «інакших», або просто «не своїх». Постійне наголошування на потенційній нелояльності місцевого населення витворило у нього відчуття «не цілком радянських людей». Натомість організованого руху спротиву радянській владі у Львові практично не було. Спорадично, для застрашення і «профілактики», КГБ викривало поодинокі націоналістичні групи серед студентів. Але чи насправді існували якісь об'єднані націоналістичною ідеологією групи, залишається питанням. Єдине, що з впевненістю можна ствердити, - багато сил і енергії радянського партапарату було кинуто на боротьбу з катакомбною Греко-католицькою церквою. Про важливість цього напрямку свідчать сотні інструкцій, рапортів, наказів, роз'яснень, які зберігаються в партійних архівах. Про це свідчать судові процеси над вірними підпільної церкви, а от боротьби з націоналістами в 1970-80-х роках якось не дуже помітно. Вона велася, але радше на зовнішньому фронті, в рамках «холодної війни». Українські дисиденти, що і не дивно, концентрувалися також у Львові, але вони виступали здебільшого з гаслами демократизації радянської системи і ні Степан Бандера, ні Андрій Мельник на той час не були для них орієнтирами у боротьбі.

Підстави і прояви «інакшості»

Українці, що переселилися з сіл, міст і містечок до Львова все ж були носіями української свідомості. Майже кожну родину заторкнула трагедія війни, і майже кожна сім'я мала причетність до українського руху опору, у кожної другої були родичі за кордоном. Присутність у радянських особових анкетах питань, чи перебував на окупованій території і чи має родичів за кордоном, значно обмежувала можливості кар'єрного росту. Вирізнення радянськими громадянами зі свого середовища західних українців через означення «бандерівець», «западенець» з часом перестало загрожувати молодим людям якимось наслідками, і вони «підхопили» тезу про свою інакшість. Вони радо погоджувались із сюжетами з анекдотів про приховану на городі зброю, та навіть про те, коли спитатися у Львові російською мовою, то співрозмовник обов'язково покаже протилежний до потрібного напрямок. Учасники студентських будзагонів, щоб не бути аж ніяк подібними до радянських людей, розповідали небилиці про приховані до певного часу «шмайсери». Для киян, чи східних українців, які потрапляли в 70-х роках до Львова, було дуже дивно чути українську мову на вулиці, в театрі, чи в університеті. Для них це було підтвердженням особливого українського націоналізму львів'ян. Їх навіть жахала назва пресового органу Львівського обкому Компартії газети «Вільна Україна». А якщо це все перемножити на страхітливі сюжети із пропагандистських книжок, то в свідомості радянських громадян образ націоналістичної столиці діставав остаточне завершення.

Нова ера

Перебудова відкрила фактично нову еру для Львова і цілої України. Ідеологічне послаблення радянського режиму, майже повна відсутність репресій до українських активістів викликали у Львові масу рухів: за збереження культурної традиції, за надання статусу державної українській мові, за легалізацію Греко-католицької церкви. У всіх подальших кроках львів'яни намагалися взоруватися на подібні рухи республік Балтії. За їхнім прикладом створили Народний фронт, який в Україні дістав назву Народний рух України за перебудову. Ніяких націоналістичних партій на той час у Львові не було. Вони почали з'являтися, як гриби після дощу, з перенесенням до України відповідних партійно-політичних структур зі США та Канади. Перенесення відбулося зі збереженням поділу на «мельниківців» і «бандерівців», і відповідно місцеві адепти рекрутувалися за цією ознакою. Але чи то виборча система не дозволила цим партіям отримати більш-менш солідне представництво в парламенті, чи внутрішньополітичні чвари, а може не особлива авторитетність лідерів-неофітів, які ще вчора агітували за правильний радянський спосіб життя. Проте, у свідомості цілої України Львів знову набуває образу столиці українського націоналізму, але цього разу вже зі всіма необхідними атрибутами: українським населенням, наявністю націоналістичних партій та факельними походами його центральною частиною.

За праворадикальні партії львів'яни не особливо голосують. Але й не перешкоджають українським націоналістам невтомно маркувати міський простір. Та й львів'ян ніхто особливо не запитує про чергового пам'ятника, чи таблиці. Львів уявний і реальний залишається сприятливим середовищем для культивування радикальних націоналістичних ідей. На жаль, львів'яни надто рідко задумуються над тим, наскільки націоналістичний образ їхнього міста співпадає із його задекларованою європейською перспективою.

Фото з сайту www.nation.org.ua