Львів неформальний

Для когось це місто асоціюється з гарячою кавою і холодним пивом. Для когось – із затишком старовинних будинків та кав’ярень. Для когось це маленький Париж, Відень чи Венеція…

Кожному своє. А який же він насправді – Львів? Ніхто достеменно не скаже. Кому все-таки пощастить довідатись дещицю таємниць цього міста, той нехай і зветься «справжнім львів’янином», незалежно від того, де живе чи народився.

Розповідати можна дійсно багато – починати чи то з першої згадки про Львів, чи то з життя засновника князя Данила… Історію не перепишеш, і кожен охочий може її вивчити. Я ж хочу розказати про Львів теперішній – ментальність львів’ян, цікаві ситуації у житті міста, виняткові події, котрі можна спостерігати тільки тут… Це оповідання не для людей, які воліють мріяти про усілякі там утопічні краї і впевнені, що есеї про міста повинні містити лише нудні факти й інформацію, тричі перевірену і переписану. Це – Львів очима спостережливого і дещо цинічного молодого львів’янина.

З чого ж би почати? Мабуть, із найцікавішої усім спраглим туристам частини міста – центру, а саме проспекту Свободи. Тут повсякчас проводяться цікавезні забави. Перше, що кидається в очі (якщо день буде сприятливим) – скупчення людей під пам’ятником Тарасу Григоровичу. Причини бувають різні – концерти, Служби Божі, демонстрації, протести (проти політиків, релігій, гомосексуалістів, расистів, політиків, місцевого ЖЕКу, мера, обласної ради, Верховної Ради, президента, політиків, законів, нацистів, комуністів, молодіжних субкультур, знову політиків, футболістів, їх фанатів, чи я вже казала політиків?), святкування днів Львова, Незалежності, пам’яті загиблих від чогось, ікс-річчя якихось подій… Спостереження за цим усім може викликати або неймовірне захоплення, або нестримний сміх (залежить від типу зібрання).

Трохи лівіше від самого пам’ятника, на початку алеї, що веде до Львівського театру опери та балету імені Соломії Крушельницької можна зауважити ще одне, менше зібрання. Воно присутнє там постійно, незалежно від погоди та інших умов (карантин, комендантська година, війна та ін.). Тут збираються літні люди, що полюбляють обговорювати політичну, психічну, демографічну та інші ситуації у країні та світі. Часом їхні буркітливі нарікання переходять у відчайдушні верески (А, щоб ти, жиде проклятий, сто раз під землю запав! Ти знаєш, хто мій тато (дідо, дядько) був!? Як він в … році від поляків (москалів, німців, татар, і т. п.) місто захищав!? То ти мені розказувати будеш, який президент кращий!?) які проте, хоч лякають маленьких дітей і панночок доброго «галичького виховання», ніколи не переходять до агресивніших, більш мілітаристичних дій. Найгірше, що станеться у випадку відсутності консенсусу - «еліти» між собою якийсь час більше не спілкуватимуться.

Також, ідучи вперед по тій алеї, можна побачити багато лавочок, що стоять обабіч неї. На них, переважно, сидять не просто, щоб посидіти, але й часто тут відбуваються просто захоплюючі поєдинки гравців у шахи, нарди та доміно. Я впевнена, що багато з цих панів могли б обіграти визнаних у світі чемпіонів, адже бачили б ви, скільки люду приходить подивитися на ці дуелі і якими силами тут виборюється перемога! Азартні дідусі навіть забувають на часинку, який поляк кого в якому році під яким містом атакував…

Підемо далі. Наступна зупинка – площа Ринок. Це місце має безліч позитивних речей – архітектура, акустика, атмосфера… але у нас розмова піде про інше.

Вже досить давно ця площа є збіговиськом різноманітних молодіжних субкультур. У нашому місті цього добра завжди було повно – ще кількома «точками» були площа Петрушевича, пляц навпроти ЛНУ імені І. Франка і для декого… Личаківське кладовище. Страшно? От і правильно – боятися є чого.

Є кілька вже «обжитих» місць на площі Ринок, які окупували наші неформали:

- три з чотирьох фонтанів;

- «арки» (сходи, прямісінько над якими знаходиться балкон з кабінету мера);

- лавочки біля головного входу в Ратушу.

Кожен з тих, хто називає себе «нефором» є певною особистістю, і то вельми цікавою. Їх кредо – не піддаватися Системі і жити за власними правилами, не так, як всі.

Але що то за нефор, який не вміє гарно погуляти!? Скажу коротко: ці нічні «концерти» не зупинить ні атомна війна, ні вода з балкону. Можу лише привітати вас, якщо вам все-таки вдалося заснути під відчайдушні співи, крики, верески, чиєсь сонне лепетання під під’їздом…

Ідучи далі у будь-який бік від центру, завжди можна зустріти колоритних літніх жіночок, які полюбляють дивно поводитись. Це так звані «бабульки». Місце розведення – лавочки біля під’їздів житлових будинків. Поводять себе - ну просто по-хамськи: постійно намагаються влізти в твоє життя, душу, квартиру, мозок і все це добряче обдивившись, і про все дізнавшись, сісти на вище згадані лавочки і поперемивати всім кісточки («ото диви – диви: то той фраєр, що до нього дівчата ходят і ходят…»- і це нічого, що пан,  про якого мова, займається репетиторством; або «ооооо..! диви – диви: то пішла та з 44-ої квартири, що в неї кавАлір багатий, ой, який кавАлір! Точно якийсь зарізяка!)

 Але і вони не останні, з ким ви могли б познайомитись. Є ще одна група людей. Особлива.

Вони живуть усюди і живуть «па панятіям»;

Ти – завжди «спартсмєн», і ти - «пайді папригай»;

І в тебе завжди повинні бути «якіта філки» при зустрічі з ними – «пацанамі»…

Стражі темних вулиць. Королі соняшників з їхнім насінням.

І просто гопніки.

«Що ж це за народець такий загадковий?» - спитаєте ви. Я поясню. Нічого загадкового тут нема. Вони існують усюди – від Високого Замку до Сокільників. І якщо ви якогось навдивовижу приємного вечора йтимете якоюсь тихою вуличкою, і вам назустріч попре купка мілітаристично налаштованих молодиків в спортивних костюмах «Адідас» з вигуками «Ей, пацанчік, єсть прікуріть?», або «Опа-па, спартсмєн, іді суда!», при цьому лузаючи так звані «сємєчки»(соняшникове насіння), то я вам глибоко співчуваю.

А на загал, я собі так гадаю, що в цій спільноті є багато розумних і талановитих людей, які обов’язково колись виростуть зі «сємєчкового віку».

Я могла б ще багато розповісти про найгламурніший у світі ринок «Краківський», чи про систему водо- та світлопостачання, чи про таємниці львівських під’їздів та ліфтів… Але цю першу хаотичну екскурсію Львовом завершимо. Хочу додати лише, що попри усе, я люблю своє місто, і вважаю його найкращим у світі. Воно варте того, щоб на нього глянути з інших ракурсів. А кілька недоліків… Ну, а у кого ж їх нема?