Львів рустикальний – 1

Від початку уважно слідкую за розвитком дискусії про тотожність Львова на ZAXID.NET. І мушу визнати, що нескінченно повторювані у різних текстах тези про село як загрозу для Львова спершу дивували, а згодом устигли таки добряче мене «дістати».

Ото хіба що в Юрка Прохаська () прозвучала людська нотка: не чіпляймо ярликів на людей, даймо можливість тим новим громадянам стати повноправними громадянами Міста, допоможімо їм, нарешті... Та ще Майкл у своєму тексті () обстоює «селян», запитуючи: чи й справді населення Львова до середини ХХ століття складалося з одних лише адвокатів, професорів, лікарів, мистців і т. д.

Натомість інші автори зробили зі села такий собі концепт (звісно, неґативний) для протиставлення «місту». Останньою краплею стала опозиція «місто - пустеля» у тексті Ігоря Клеха (). Виходить, усе, що міститься за «околом» міста, належить вважати пустелею у сенсі культури та найбільшою загрозою для останньої.

«Бий своїх, щоб чужі боялися»...

Чимало ревних оборонців «урбаністичної культури» рекрутується якраз із тих, котрі самі походять зі села, однак у Львові провели вже кілька десятиліть. І тут застосовується напрочуд проста схема: еталоном опанування міської культури загалом і львівської зокрема ці адепти урбанізму вважають... звісно, себе. У цей еталон, зрозуміло, нізащо не може увійти те, що неприйняте для них самих, що не вміщується у їхній системі координат.

У якийсь момент мене просто взяла цікавість: чому ж ці оборонці міської культури так бояться всіх, для кого вживлення у тіло міста щойно починається? Чи не тому, бува, що налякані можливістю зустрітися зі собою вчорашніми?.. Звісно, процес переходу з одного соціяльного стану в інший завжди непростий. Це вимагає багато духовних та інтелектуальних сил, не раз - кардинальної зміни способу мислення та існування. Через це люди часом воліють не згадувати себе такими, якими були раніше... Тим-то і «стріляють на випередження» по «рустикалах», котрі ідуть за ними.

Мабуть, тут долучається і віковий критерій: нові львів'яни, які приходять у місто тепер, вочевидь, не можуть користуватися рецептами, що виробили ті, котрі, на їхнє власне переконання, самі становлять «найчистіший» еталон міської культури. Певно, соціяльні психологи (якщо такі у нас є...) більше знають про ці речі. Я лише хотіла зазначити проблему, бо можу потвердити, що у середовищах, де гуртуються оті захисники урбаністичної культури, існує суттєва різниця між дискурсами публічними і внутрішніми.

Годі й казати, що подібні «треноси на загибель львівської урбаністики» не володіють жодними інструментами ані визначеннями: кого належить вважати рустикалами (тобто ворогами - але чому неодмінно ворогами?.. - урбаністичної культури) і що з ними робити - може, облаштовувати якісь «рустикальні ґетта»? Не знаю як хто, а я не бачу тут нічого, окрім іншування, породженого власною невпевненістю.

Прецінь місто володіє колосальним інтеґраційним потенціялом. Воно докорінно змінює життя людей, які до нього потрапили. Зрештою, опанування відповідних форм міського життя, як і входження у певні середовища, завжди було, є і буде справою особистою. Кому вдається більше, комусь менше. Але ж не можна від початку комусь відмовляти у можливості спробувати лише на підставі сільського походження. Зрештою, місто має свої критерії успішної інтеґрації у нього - чи то формально-інституційні, чи то неформально-етичні. Якщо простіше, то не існує окремих критеріїв для «міських» і «сільських» у конкурсах на заміщення вакантної посади в академічній інституції чи в комерційній структурі. До уваги береться лише фаховий рівень кандидата, якого треба досягти без огляду на походження. Так само всі, хто претендують на моральний авторитет у певному середовищі, повинні насамперед дбати про гармонію своїх внутрішніх і зовнішніх дискурсів, а не вилучати з міста тих, котрі бодай чимось на творців тих дискурсів не схожі.

Прикметно, що з усіх визначень міста тут вибирають топографічно-обмежувальний, «окільний» критерій. Усе, що міститься за «околом» (міськими мурами, валами, ровами чи міським кільцем), - є немістом. Звісно, кожне місто починалося з якогось центру - замку, фортеці, церкви, костелу і т. д. - проте далі воно таки «просторилося», виходило за свої мури, долало межі, здобувало нові терени. Бо те, що себе відгороджує муром від решти світу і замикається, не має шансу на тривання і розвиток. Зате простір, замкнений в «околі», легше «посортувати», розкласти «по поличках». І на цьому, здається, найбільше залежить визнавцям «окільної» філософії, які у цей спосіб стають єдиними його класифікаторами-контролерами...

Тим більше дивно читати такі речі зараз, коли існує Інтернет, який не знає жодних «окільних» обмежень...

«Цивілізатори» і «варвари»

Ще цікавіше виходить, коли до моментів соціяльних додається національний чинник. Скажімо, у тексті Григорія Комського «Тени теней» (https://www.ji.lviv.ua/n29texts/komsky2.htm), вміщеному у «львівському» числі часопису «Ї», читаємо: «В средине 70-х пришли совершенно новые люди. Пришли из окрестных сёл, чтобы получить городскую прописку. Жильцов они ненавидели классовой ненавистью люмпенов: жильцы занимали вышележащие этажи, а наши герои ютились в полуподвалах. У жильцов была собственность и непрозреваемый, что и раздражало, уклад жизни. Они все время, неизвестно куда, то уходили, то возвращались и, переодевшись, вновь исчезали. Жильцы были горожанами и неохотно разделяли плохо артикулированные и, нередко, агрессивные философские дискурсы неофитов. Между ними пролегала труднопреодолимая черта представлений о способах жизни. Горожанин защищал неприкосновенность частной жизни, в то время как бывший селянин привык всё о соседях знать, незнание или, пуще того, тайна были для него невыносимы»... і т.д.

Не стану коментувати, хто і на яких підставах став займати у повоєнні роки «вышележащие этажи». Залишмо також на сумлінні автора вживання окреслення «люмпен» у стосунку до вихідців із підльвівських сіл: навіть після примусової колективізації люди мали городи, на яких вирощували усе те, що у часи суцільного дефіциту і порожніх крамниць купували на львівських ринках в тім числі оті мешканці «вышележащих этажей». Але повага до людської праці і власности ніколи не була чеснотою тієї системи, яка заввиграшки експропріювала «вышележащие этажи», «розкуркулювала» тих-таки селян, вочевидь, мріючи дорешти перетворити їх на керований люмпен.

Не підлягає-бо ані найменшому сумніву, що Григорій Комський якраз себе та середовище, до якого належав, «із повним правом» вважає «оплотом» львівської культури... перед навалою «села». Навіть те, що новим мешканцям доводиться «ютиться в полуподвалах», він, звісно, вважає цілком нормальним - а на що іще мають претендувати «чужинці», «понаехавшие» «из окрестных сёл»?..

Знову, урбаністичний ідеал Ігоря Клеха, побачений після втечі з «деурбанізованого» Львова, виглядає так: «На всех платформах и перронах Подмосковья и Москвы прогуливались наряды с автоматами за плечом или на груди. Но метро работало, как часы, в кранах была вода, и все кругом разговаривали по-русски» (курсив мій - Н.Р.).

Без коментарів, як то кажуть...

В обох текстах образ нового городянина - це пострах для усіх культурних людей. «Нелюбовь, активная неприязнь, даже ненависть к городу - печальный факт самочувствия многих запоздалых выходцев из села», - пише Ігор Клех в «Деурбанізації». Йому вторує Комський. Описуючи всі «принади» міського життя, доступні «за правом» йому та його однодумцям - театри, кав'ярні, бібліотеки, навчання в університеті, прогулянки по місту і т. д. - він далі стверджує: «Такая чрезмерная расточительность и разнообразие форм времяпрепровождения были незнакомы, неприятны, чужды и, в силу целого ряда причин, в т. ч. и материальных (курсив мій - Н. Р.), недоступны новому львовянину. Это злило его и он вослед шипел что-то матом».

Почнімо із «запоздалых выходцев из села», навчання в університеті і - «целого ряда причин», через які доступ до навчання та інших форм самореалізації в місті був відкритий далеко не для всіх (зрештою, п. Комський вважає це цілком нормальним...). Наведу приклад, як це відбувалося у моїй найближчій родині. Молодшого брата моєї бабці було розстріляно у 1944-му «при попытке к бегству» практично відразу по доправленні етапом до концтабору у Комі АССР, коли йому ледве виповнилося вісімнадцять. Мого рідного дядька за участь у дисидентських акціях було виключено з Львівського університету у травні 1966 року (за якийсь місяць до закінчення...) з «ритуальним» формулюванням: «...за поведение, порочащее звание советского студента»... Тому мій університетський диплом, здобутий у 1991-му, став (формально) першим зовсім не тому, що у родині бракувало охочих навчатися... (Не переоцінюю тут ролі своєї родини, ані не відгороджуюся від розуміння, що багато моїх співвітчизників таки здобували освіту у ті часи. Ідеться мені про те, що певні сегменти дійсності просто виключені (витіснені) з текстів цитованих мною авторів. Немовби нічого цього не існувало. Такий собі ефект паралельного світу...)

Друге. Не стану тут нагадувати, звідкіля у нас та в інших мовах (наприклад, польській) взявся мат - з якої урбанізованої культури... Не буду також «розвінчувати» карикатурний образ «селянина», так одностайно змальований в обох текстах. На моє переконання, ідеться просто про те, що і я, і вся моя родина, з офіційними дипломами чи без них, однак залишаємося для цих захисників львівської урбаністики «варварами»... бо належимо до іншої культури... якої ці автори воліють не помічати... У тій урбаністичній концепції нас НЕ ІСНУЄ... Як пише Клех на початку, за околом міста починається... пустеля.

Згідно з цими візіями, утвердження «правильної» урбаністичности можливе хіба за цілковитого виключення з неї культури української. На догоду цій тезі обидва автори, немов заклинання, знай повторюють про чудову - европейську! - архітектуру міста, його славне европейське минуле - і про те, що нинішні його господарі аж ніяк тій архітектурі «не пасують»... бо - «варвари»: «В «перестройку» я отчего-то прекраснодушно был уверен, что архитектура переварит нашествие очередных варваров - не сразу, но переварит. Теперь у меня уже нет в этом уверенности - осталась только надежда», - пише Клех в «Деурбанізації». «Львов был европейским, потому что его построили европейцы. Для того чтобы снова сделать его таковым, мы должны сами сделаться европейцами. С грустью отмечу, что сейчас не вижу к этому никаких объективных предпосылок - ни внешних, ни внутренних. Нужно, вероятно, поставить новый диагноз и попробовать другое лекарство», - радить Комський у «Тінях тіней», писаних 2003 року у Гайдельберзі.

Цікаво, що має на увазі автор під «другим лекарством»? І що потрібно вилікувати? Те, що тут не всі «разговаривают по-русски»?.. І чи не те, що для цього немає «никаких объективных предпосылок», викликає в обох авторів такі катастрофічні візії міста?..

Звісно, у цих «голівудівських» (чи «мосфільмівських»?..) описах наступу на місто «сільської орди» ви нізащо не знайдете згадки про тих, котрих у ті-таки 50-70-ті виганяли з ВИШів, арештовували і відправляли у концтабори, чи про те, як у товарняках вивозили сім'ї греко-католицьких священиків-«непідписантів» або «пособников бандформирований». Такі варіянти «деурбанізації» залишаються цілком поза «околом» уваги згаданих авторів. Незатишно у цьому місті вони стали почуватися допіру у кінці 80-х - на початку 90-х. З цієї причини марно шукати у їхніх текстах і розуміння, що саме у 50-80-ті до Львова зі сіл прийшли ті носії української культури, які зараз є її візиткою. Зрештою, маю сумніви, аби цитовані автори взагалі когось хотіли і могли ідентифікувати з тієї «темної маси»: названі далі прізвища можуть і справді нічого їм не говорити. Кого ж бо належить проскрибувати за сільське походження: перекладача Андрія Содомору? Професора Ярослава Грицака? Проректора Марію Зубрицьку? Багатолітнього ректора, а зараз міністра Івана Вакарчука? Директора «Свічада» Богдана Трояновського? Директора Інституту Історії Церкви Олега Турія? А може, це я, з'являючись у центрі Львова, маю почуватися «наїзницею з пустелі»?..

Зрозуміло, що цей образ ворожого («варварського») оточення був породжений національно-визвольними змаганнями повоєнного періоду. Якщо місто іще можна було контролювати, то у селах і справді земля горіла під ногами...

Мало того, згідно з такими «урбаністичними концепціями», вилученню з міського життя підлягають не лише певні групи громадян (за походженням та належністю до іншої, ніж автори, культури), але й певні райони, які постали тоді, коли саме представники культури, до якої ті автори належать, були господарями міста. Причому вилучаються «генерально» - разом з усіма мешканцями... Незалежно від того, чим ці мешканці займаються, як поводяться, що думають... «Чего стоит один только Сыхив, этот Анти-Львов, застивший и задавивший собою все, что оставалось еще в городе европейского», - пише Комський. Тобто мешканець Сихова, у принципі, не може бути «европейським»... Гаразд, а хто проєктував і будував будинки, подібні до сихівських, в усіх містах покійного Союзу? Гадаю, не помилюся, коли скажу, що єдиний їхній внесок до культури того періоду полягав у тому, що ця безликість стала темою комедії «Ирония судьбы...». Знову-таки, недобра слава Сихова як району геть не пристосованого до життя, народжувалася у кінці 80-х - на початку 90-х, коли були проблеми і з інфраструктурою, і з комунікацією. Відтоді там також дещо змінилося.

І ще одне: хоча й не заперечую, що з особистою культурою певних мешканців таки бувають проблеми (правда, не певна, чи можна тих мешканців локалізувати в якомусь із конкретних районів - на Сихові чи Левандівці, наприклад), та, оскільки в обох текстах багато говориться про звичку «селян» скрізь смітити і все нищити - можу хіба запевнити, що і теперішній Сихів, і околиця поблизу автовокзалу, де часто буваю, таки чистіші, аніж деякі дільниці Берліна (і то не надто окраїнні). А на площі Ринок мені ще ніколи не траплялося наступати на зужиті шприци... як на славетному берлінському Алєкзандер-пляці.

Фото з сайту www.vlvov.ru