Львівські винахідники

Відомо, що більшість винаходів зроблено у Львові або вихідцями зі Львова й Галичини. У Львові винайшли гасову лямпу. Кирило і Методій народилися у Брюховичах. Першу друкарню облаштували на Сихові. З газети львівські міщани, попиваючи філіжанку ранкового дабл-еспресо у «Світі кави», дізналися, що «віднині місто Лева і край у зв’язку зі смертю останнього князя на чотириста тридцять два літа переходить під польську корону». Америка і Канада, Бразилія й Аргентина, Франція та Австралія – коріння родинних дерев видатних науковців росте з-під міської бруківки і живиться водами Полтви та її рукавів. Немає сумніву, що й на Коперника жили славетні львівські винахідники, а вулицю не назвали їхнім ім’ям лише з невимовної скромності, властивої мешканцям.

Коперника – вулиця-рекордсмен. Ні, вона не довша, ніж дюжини інших подібних вулиць і значно коротша, ніж десяток-другий міських артерій. Відповідно, вона не може позмагатися кількістю розташованих на її берегах будинків, як і їхньою висотою. На Коперника домінує історична забудова в максимум кілька поверхів. Єдина споруда, яку втелющили на світанку незалежності, поштиво горбиться, щоб не виглядати вищою за сусідні будинки. Гумор підказав львів’янам назву для цієї зовні непорівнянної будівлі, що всередині нагадує басейн, з якого спущено воду.

Палац мистецтв веде жваве життя шляхтича, який купив собі титул. Тут відбуваються виставки білоруських товарів і вернісажі львівських художників, стоматологічний і – найвідоміший – книжковий ярмарки. У деякі дні відвідувачів густіше, ніж видань: Львів – місто, яке, надавши звання почесного городянина винахідникам Ай Фонові (Іванові Хомі) та Ін Тер-Нетові, як і передше, любить читати.

Львів’янин прочитує тридцять назв на рік. Непретензійна арифметика дає загальну суму в нечувані двадцять сім мільйонів, бо читають усі – діти, дорослі, старці. В маршрутці, тролейбусі і трамваї. Корінні городяни і гості міста. Коли львів’янин відходить у засвіти, біля нього кладуть його улюблену книжку. «Маю прохання. Чи не були б Ви такі ласкаві без нагальної потреби не дзеленчати? Це збиває мене з пантелику художніх речень» – звертається пасажир до водія трамваю, і стає зрозуміло, що громадським транспортом Львова варто скористатися, аби бодай на зупинку-другу зануритися в атмосферу взаємної ґречності.

Львівські письменники не встигають писати, тож городянам доводиться купувати інших українських, а також зарубіжних авторів, частина яких виявляються, зрештою, львів’янами – по маминій лінії або по татовій. Пишучи розмаїтими мовами, що побутують у світі, вони зберігають львівське серце, галицький гумор і неповторну перспективу зображення.

Коперника тягнеться одночасно згори вдолину і знизу вгору. Від розток вулиць Вітовського і Сахарова – спочатку вгору і довго вдолину, від проспекту Свободи – довго вгору і зовсім коротко вділ. Це одна з небагатьох львівських вулиць, що вже ось тривалими десятиріччями не змінюють назви. Славетних людей чимало, вшанувати всіх їх нараз немає змоги (в межичассі книга почесних міщан зробилася товщою, ніж найоб’ємніший львівський роман), тож і було запатентоване таке ноухау, як перейменування вулиць. Якийсь час вулиця носить ім’я одного достойника, потім іншого. Так само з пам’ятниками. Один час стоять пам’ятники світочам думки, через якийсь час їх міняють на велетів духу. Не інакше з крамницями: вчора в них торгували розвісними сардельками, сьогодні взуттям, завтра технікою для офісу.

Коперника взагалі напрочуд стійка вулиця. Тут, як і завше, працює кінотеатр. Те саме кафе частує відвідувачів млинцями і медівником. По той бік – централя найголовнішого банку, по цей – палац Потоцьких. По той бік один будинок, по цей інший. Раптовий перпендикуляр, мовби геніальна думка інженера, що, як то буває, сягнула задалеко, розітнув вулицю навпіл. На розі неприступна твердиня головпоштамту. На перехресті заковтує покидьки чавунний смітник і навперебій підморгують світлофори. І вже це не одна, а дві вулиці: Долішня Коперника і Горішня Коперника. Горішня прилягає до Цитаделі. Будинків на ній рідше. Пам’ятник Шашкевичеві, церква св. Лазаря, з якої долинає божественна літургія і голоси хору хлопчиків, та й уже. Немов то дві різні вулиці.

На Долішній Коперника тротуари викладені плиткою, винайденою львівськими вмільцями. Торгова марка «Міська плитка» відома далеко за мурами міста. На відміну від звичайної, на знімання зношеної «міської плитки» (зношуються не тільки підошви, а й поверхні, якими вони манджають) не потрібно гайнувати час та ресурси, – плитка розчиняється самотужки, що зумовлено секретом її випікання.

Коли на вулиці чути ритмічні постукування, це, радше за все, кладуть плитку. На місце старої, що розпалася, наче таблетка, в якої закінчився термін придатності, нову. В постукуванні вгадується пасіонарність майстрів, знавців свого ремесла. Від Горішньої Коперника з ними нав’язує бесіду дятел, ескулап цитадельного лісу. На перехожого наповзає гора, потихеньку зсувається вділ, викликаючи клявстрофобію.

Вечоріє. Мов таті, з-за дерев скрадаються схилом до вулиці сутінки. В чагарях протяжно завиє пес Баскервілів. Стривожено заскрекоче сойка. Замерехтить блудний вогник. Спалахує світло. Проте горить воно лише над проїжджою частиною, де рухаються автомобілі з увімкненими фарами, ще яскравіше освітлюючи і без того осяяний шлях. Пішоходи ступають безтротуар’ям у намаганні оминути найдошкульніші виступи і заглибини, коралові рифи, що стримлять із води, і саму воду. Людські силуети подаються то вліво, то вправо, наче виконують танець під орудою незримого хореографа. Просто ніг темно. Так темно, що хіба якусь велику баюру і можна побачити. Щоб оминути її, треба зійти на дорогу, однак на таке пішохід не наважиться навіть у найчорнішу годину.

Саме львів’янинові належить відкриття принципу люмінісцентної ґравітації, відомої ще як закон доданого світла. Світло притягує світло, а там, де темно, множиться темрява. Це відкриття зробило переворот у фізиці сяйва й мороку. На безтротуар’ї Горішньої Коперника настає львівська ніч. Такої, яка у Львові, немає ні в Кракові, ні в Будапешті.