Make Russia Great Again
IQ

Make Russia Great Again

Післямова до «історичної» зустрічі президентів США і РФ у Гельсінкі

Сергій Шебеліст, 18 липня10391

Американсько-російські відносини давно не були настільки поганими й зіпсованими, як нині. Багато оглядачів говорить навіть про нову холодну війну, котра чи то вже триває, чи то ось-ось почнеться. Це далеко не публіцистичний зворот, як може здатися на перший погляд, а цілком адекватний термін, що описує актуальний стан взаємин двох держав. Про погіршення відносин Вашингтона й Москви свідчать заяви з обох боків і купа фактів, що яскраво ілюструють і підтверджують цю тезу.

Пора великих сподівань

А як добре все починалося ще якихось десять років тому. На світанку першої президентської каденції Барака Обами були великі надії на поліпшення відносин США і РФ. У Москві тоді ж зійшов на престол «місцеблюститель» Дмитро Медведєв, який мав реноме ліберала, сучасного політика, котрий захоплюється інноваціями, ґаджетами і слухає Deep Purple.

Просто разюча відмінність у порівнянні з його попередником Володимиром Путіним, який, кажуть, і комп’ютером не користується, читаючи роздруківки з Інтернету, що їх дбайливо добирають працівники апарату. Про його мистецькі вподобання і рівень культури годі й говорити. Вони загальновідомі: Кобзон, Газманов, група «Любэ», «мочить в сортире», анекдоти нижче пояса на прес-конференціях і «прямих лініях» із народом. Одне слово, хамовито-пацанський стиль спілкування.

Медведєв же на тлі ВВП мав вигляд інтелектуала. Ще б пак, кандидат юридичних наук, доцент, почесний доктор права юридичного факультету Санкт-Петербурзького державного університету. Готовий освічений правитель, якого не соромно показати світові. Зрозумілий і рівноправний партнер, з яким Захід може розмовляти. Така собі Росія 2.0.

Практично ідеальні умови для перезавантаження відносин Вашингтона й Москви. Дипломати обох держав навіть символічну кнопку натискали, але сподівання на «покращення вже сьогодні» виявилися даремними. Не відразу, звісно, а поступово взаємини США і РФ зіпсувалися.

Одним із каменів спотикання стала Україна, котру Кремль сприймав і сприймає як сферу свого привілейованого впливу, нізащо не бажаючи втрачати її, тим паче – «відпускати» на Захід. Саме тому Росія анексувала Крим й окупувала частину Донбасу, хоча спочатку сподівалася на хвилі «Русской весны» відірвати весь південний схід, від Харкова до Одеси. Своїй внутрішній аудиторії Москва це подавала і продавала як захист співвітчизників («русских людей») за кордоном. Десь так само, як Гітлер виправдовував анексію Судетів у Чехословаччині 1938 року.

У масову свідомість росіян вбили переконання, що в Україні російські добровольці й відпускники воюють не з українцями («братній народ», авжеж), а з міфічними фашистами та зі США. За легендою, нібито існують люди, які особисто бачили чорношкірих вояків на танках Abrams. Тобто це протистояння Америки й Росії на території України за те, щоб бази НАТО і чобіт його солдатів, боронь Боже, не стали на кордоні великої та духовної.

Скільки стріл і ядучої, нутряної ненависті було випущено в бік США й особисто Обами, годі й порахувати. Давно в РФ не було такого розперезаного антиамериканізму й антизахідництва, які мали зайвий раз підтвердити велич країни, що встала з колін і вперше за багато років «приросла» новими територіями. Байдуже, що при цьому були порушені фундаментальні засади міжнародного права. «Суверенній демократії» закони не писані. Якщо заборонено, але дуже хочеться, то можна.

Хуліганська поведінка РФ на міжнародній арені (й не тільки в Україні), природно, викликала не тільки «глибоку стурбованість» світових лідерів та інститутів. За нею слідував маховик санкцій, спочатку не дуже сильних, схожих на укус надокучливого комара. Але що більше Москва нахабніла, то суттєвіші обмеження запроваджував Захід. За Крим, за Донбас, за збитий малайзійський Boeing рейсу MH17, за відсутність поступу у виконанні Мінських угод.

Росіяни у відповідь сміялися й говорили, що санкції та, відповідно, імпортозаміщення зроблять їхню економіку ще сильнішою. Ну, а поки «Іскандери» й «Тополі» не сміялися, «заначки» у Резервному фонді РФ порожніли. Купа грошей, накопичених у «жирні» 2000-ні, пішли на утримання Криму, окупованих територій Донбасу та інші авантюри Кремля.

У Москві ж сподівалися, що Захід сам визнає неконструктивність такого підходу та врешті-решт скасує санкції, збитків від яких зазнають усі. Там думали і розраховували, що бізнес-логіка здомінує політику. Цінники переможуть цінності, про які так багато й патетично говорять по обидва боки Атлантики.

Найбільші надії в РФ покладали на зміну адміністрації Білого дому. Висуванець Республіканської партії США, ексцентричний мільярдер Дональд Трамп був фаворитом Кремля. Сам кандидат у президенти охоче підігрував Москві, демонстративно загравав з нею і так давав зрозуміти: він готовий до «Великої угоди» з Росією, що, зокрема, начебто передбачала «злив» України в обмін на Сирію.

Ці побоювання не були безпідставними, бо напередодні інавгурації 45-го президента США багато мовилося про «болісні компроміси заради миру». Згадаймо скандальну колонку Віктора Пінчука у The Wall Street Journal, план капітуляції від нардепа-радикала Андрія Артеменка, інтерв’ю патріарха американської зовнішньої політики Генрі Кіссінджера. Усі вони так чи так апелювали до необхідності порозуміння з Москвою, пропонуючи то здати Крим в оренду на 50-100 років, то негласно визнати анексію і вести справи з РФ, як зазвичай. «Злив» України, обмін Криму на Донбас видавалися тоді не такими вже й фантастичними.

Але новообраний президент США доволі швидко розвіяв ілюзії як в Києві, так і в Москві. Нібито проросійський господар Білого дому, нехай і через силу, проте підписав усеохопний «Закон про протидію противникам Америки через санкції». США завдали ракетного удару по союзнику РФ у Сирії та не отримали «атвєткі». Американці розгромили підрозділ російської приватної військової компанії «Вагнер», діставши запевнення Москви, що «іх там нєт».

Державний департамент США призначив спеціального представника з питань України Курта Волкера, котрий називає речі своїми іменами, не загортаючи їх у дипломатичні папірчики. З країни вислали десятки російських дипломатів, закрили деякі консульства. Америка передала Україні протитанкові ракетні комплекси Javelin, що викликало бурхливу реакцію Москви. Якщо її сил на Донбасі офіційно немає, то чому хвилюватися і говорити про нову хвилю ескалації конфлікту на сході? Ще казали, що Києву цих ПТРК ніколи не бачити.

Значною мірою це заслуга не так самого Трампа, як політичної системи США, котра сковує президента від необачних кроків і ставить його в певні рамки. У питаннях безпеки є консолідована позиція демократів і республіканців. Оточення Трампа перебуває під слідством через можливе втручання росіян в американські вибори. Токсичні зв’язки з РФ уже коштували посад кільком членам президентської команди. Тому Трамп просто мусить демонструвати, що не залежить від Москви.

При цьому він постійно прохоплюється, що не вірить в «російський слід» в атаках на американську демократію, бо в цьому його запевнив Путін (свого часу Джордж Буш-молодший зазирнув у його душу через очі та зрозумів, що цій людині можна вірити). То на вечері з лідерами G7 видасть фразу про те, що Крим – російський, бо там говорять російською мовою. За такою логікою, Америка і Канада – це Англія, а Бразилія – це Португалія. То заявить про необхідність повернути РФ до клубу цивілізованих держав.

Усі негаразди у взаєминах з Москвою американський лідер звично списує на попередників-демократів з адміністрації «капосного Обами». Це, бачте, він допустив анексію Криму. «За мене такого б не відбулося», – запевняє Трамп. Він би просто не дозволив. Узагалі, багато що в його діяльності спирається на заперечення спадщини Обами. Водночас нинішній президент намагається зрівнятися з ним і навіть перевершити його, сподіваючись також отримати Нобелівську премію миру. Подивіться, із Північною Кореєю домовився про ядерне роззброєння і нібито стабілізував ситуацію на Корейському півострові. Обаму ж винагородили радше авансом за наміри, ніж за конкретні дії. Якщо Трампові вдалося примусити до миру диктатора Кім Чен Ина, то чом би не досягнути компромісу з РФ?

У тіні президента Путіна

Чинні лідери Америки й Росії вже зустрічалися, але в межах міжнародних самітів. Двосторонній формат – то зовсім інший рівень. І відносин, і очікувань, і сподівань. Для Трампа важливо продемонструвати світове лідерство США. Для Путіна – засвідчити, що РФ – рівнозначний партнер/конкурент Америки, один із центрів багатополярного світу, який, попри зусилля підступного й русофобського Заходу, не перебуває в ізоляції. Радше навпаки.

Конфронтація не потрібна нікому. Треба домовлятися. Враховувати інтереси сторін. Бути чутливим до їхніх побажань і поглядів. Звісно, місце зустрічі у Вашингтоні було для Путіна неприйнятним. Удома не зрозуміли б, сказавши, що ВВП поїхав на поклон у «Вашингтонський обком». Краще це зробити на нейтральній (у всіх сенсах) території фінської столиці, де вже неодноразово американські й радянські/російські керманичі вирішували долю світу.

Візит Трампа у Гельсінкі 16 липня 2018 року відбувся відразу ж після саміту країн НАТО, де лідер США влаштував недипломатичну прочуханку союзникам, які мало платять у скарбницю Альянсу, сподіваючись, що Америка їх захистить, а самі торгують з Росією, будують з нею газогони. Здавалося, таким же заповзятливим він буде і на зустрічі з Путіним, який приїхав до Фінляндії окриленим після «найкращого в історії мундіалю», що буцімто змінив думку світу про Росію. Тим паче, напередодні візиту Трампа в Гельсінкі Міністерство юстиції США висунуло звинувачення 12 офіцерам Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних сил РФ у втручанні в президентські вибори 2016 року.

І яким же було здивування світової спільноти, котра дивилася прес-конференцію двох лідерів, коли Трамп почав повторювати кремлівські «темники» про непричетність РФ до американських виборів, бо так сказав Путін, і поставив під сумнів роботу ФБР, тим самим підриваючи авторитет американської спецслужби. Замість ексцентричного й імпульсивного президента, який шпетить партнерів, ми побачили стриманого і виваженого політика, котрий усвідомлює серйозність моменту і готовий домовлятися.

Можна було б вигукнути слідом за кремлівськими пропагандистами: «Путин снова всех переиграл!» Але це не зовсім так, бо очікуваного визнання анексії Криму не відбулося. Про це сказав сам Путін. Мовляв, їхні погляди на статус Криму різняться. При цьому відбувся черговий сеанс самовикриття господаря Кремля, адже, коментуючи кримське питання, він сказав: «Ми вважаємо, що ми провели референдум у суворій відповідності до норм міжнародного права, до статуту Організації Об’єднаних Націй».

Тобто все ж таки «ми», Росія, а не «народ Криму», який на момент анексії був під юрисдикцією України? Пізніше прес-служба президента РФ дещо «причесала» його заяву, написавши: «Ми вважаємо, що провели...». Що ж, Путін уже звик публічно брехати. Як і закликати Захід вплинути на Київ, аби він виконав свою частину Мінських угод. Про це теж говорили у Гельсінкі. Так само, як і про транзит газу через Україну, котрий може бути збережений. За умови врегулювання суперечки між господарюючими суб’єктами в Стокгольмському арбітражному суді, де на підході новий процес між «Нафтогазом» і «Газпромом», пов’язаний саме із транзитом.

Марними виявилися сподівання, що до або під час зустрічі з Трампом Путін заявить про помилування режисера Олега Сенцова, який із травня голодує в російській в’язниці. Не видав він Сенцова ні до, ні після Чемпіонату світу з футболу, що могло би дещо гуманізувати імідж ВВП. Але він продемонстрував твердість, не прогнувся ні перед Заходом, ні перед російськими лібералами, які просили його змилуватися, вчинивши «по-російськи» та «по-православному», ні перед матір’ю Олега, котра написала Путінові листа із проханням про помилування її сина.

Для Трампа тет-а-тет у Гельсінкі видався скандальним. Американські ЗМІ назвали зустріч «потворною». Колишній директор ЦРУ Джон Бреннан написав у Twitter’і, що заяви Трампа – це не що інше, як зрада. Сенатор-республіканець Джон Маккейн заявив, що спільна прес-конференція Трампа й Путіна – один з найганебніших виступів американських президентів в історії. Спікер Палати представників Конгресу США Пол Раян сказав, що «президент має усвідомлювати, що Росія нам не союзник. Немає морального еквівалента між Сполученими Штатами та Росією, яка залишається ворожою до наших основоположних цінностей та ідеалів».

І це лише частина коментарів з приводу фінського вояжу Трампа, котрого біля його резиденції співвітчизники зустріли з плакатами «Зрадник» і «Брехун». Не надто втішні й улесливі слова для політика, який обіцяв зробити Америку знову великою. Натомість підігрує Росії та сумнівається у професійності власних спецслужб, довіряючи більше словам російського колеги.

Коли Трамп переміг на президентських виборах, у Держдумі РФ за це пили шампанське. Потім його масово ненавиділи. Сьогодні ж росіяни радять демократам і республіканцям пити корвалол, вважаючи, що, попри все, обом президентам удасться полюбовно домовитися й вирішити накопичені проблеми. Єдине, що не враховують у Москві, так це силу інститутів американської демократії, котрі можуть приборкати навіть найімпульсивніших господарів Білого дому.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук