Мандрівка в майбутнє з Юрієм Щербаком

Хочете дізнатися, що чекає на людство через 66 років? Європа перебуватиме у стані війни «четвертого рівня» між великими конкурентними корпораціями, визвольними рухами, окремими бандформуваннями і місцевими іредентистами. Війська Франко-Арабського Халіфату намагатимуться взяти в облогу Париж.

З’являться нові політичні об’єднання: «Конфедерація Держав Північної Америки – Сполучених Штатів, Канади і Мексики» (правописні зміни теж із майбутнього), Союз держав Чорної Орди з осідком Батий-град у Києві та інші. Україною керуватимуть несподівані державні органи на зразок Ареопагу та політики з незвичними іменами типу Гетьмана Кузьми-Данила Махуна. І навіть у власному ліжку вас може вистежити смертельно небезпечний дрон і спопелити лазерним променем!

Словом, коли читаєш уривки з роману Юрія Щербака «Час смертохристів», опубліковані в Інтернеті, мимоволі задаєшся питанням, що це за вибухова суміш фантастичного трилера, популярного бойовика та національно-патріотичного виховання? Напевне, ця книжка просто не надається до цитування розлогими фрагментами без урахування цілісного контексту. Бо ж коли читаєш весь текст роману, мусиш визнати, що твір «добре збитий», наповнений фактажем, пропонує цілу низку оригінальних характерів – тобто є добрим зразком масової жанрової літератури, котрої так прагне сучасний український літпроцес.

Отож, 2077 рік. Україна в небезпеці. Гетьман, який керує державою, спираючись на власне гасло «трьох Д: Держава. Дисципліна. Динамізм», насправді нічим не керує й нічого не вирішує. Значно більший вплив на події мають всілякі колоритні злочинці, чиї характеристики смачно виписує автор (значну частину тексту займає так зване «ділове листування» – вочевидь, звітність за 66 років не зазнає змін). До таких корумпованих діячів належить, наприклад, «лідер Руху Чотирьох Свобод Мінтімер Басманов – громадянин України, Росії, Білорусі, Казахстану, Союзу Держав Чорної Орди (СДОР), Швейцарії, Китаю. Боярин московський. Член Ареопагу України. Член Таємної Світової Ради (фактично світового уряду) зі столицею в м. Чінгіз-Сарай. Князь Чернігівський, цар Воронезький, Рязанський, Сталінградський, хан Улан-Баторський, Аральський. Голова Ордену Світла – Святих отців‑опричників. Безпритульний. Злодій у законі з 18 років».

Та хоча злочинних олігархів і політиків у романі знайдемо безліч, реальну владу має тільки одна особа – сірий князь, який, утім, настільки таємнича постать, що згадується доволі рідко...

Чорна Орда, котра повністю підкорила собі Росію, вимагає, щоб Україна ввійшла до її складу. Самоліквідація України неминуча, бо всі форми національної державності часів 18 століття виявилися нежиттєспроможними. На її місці мусить виникнути інша держава та інший – єдиний російський – народ (ЄДРОН). І до цього, стверджує Ю. Щербак, 2077 року буде вже недалеко. Моторошними, але цілком достовірними виглядають картини майбутнього Києва, поділеного на Київ-Eаst – притулок євразійських іммігрантських потоків, Київ-Westз Подолом, перетвореним на Чайна-таун, і таке інше. Більшість же українців узагалі мешкає у так званих ЗЕКах – зонах етнічної консолідації, де їм «дозволялося оселитися цілими сім’ями, працювати в сільському господарстві, займатися народними промислами, рибалкою та бджільництвом, народжувати дітей і вмирати… Ні газет, ні телебачення в ЗЕКах не було, зате всім дозволялося досхочу розмовляти і молитися українською».

До речі кажучи, абревіатурами Ю. Щербак надуживає, часом удаючись до відвертого стьобу, що неминуче нейтралізує візійний пафос роману: скажімо, коли на кордоні України ми бачимо плакат «Наше майбутнє – УРОД» (Українсько-російська Об’єднана Держава) або коли Крейда Іван Оврамович, Генеральний Прокуратор України, стає засновником марксистсько-української демократичної асоціації (МУДА) та організовує УСРАН (Українську секцію російської Академії наук). Узагалі в уїдливу іронію автор зісковзує доволі часто – приміром, цілковитим гротеском є такий собі День української богині, котрою стає така собі «Ксеня, всесвітньовідома письменниця, філософ», авторка творів«Лесбійська парадигма України», «Порнобіблія для юнацтва», «Останній оргазм у Києві» та найновішого бестселера «Велика дірка». Образ столітньої бабці-дрибці у міні-спідничці є доволі впізнаваним – можливо, це своєрідна помста за те, як Оксана Стефанівна «наїхала» на Ліну Василівну в «Музеї покинутих секретів»?.. Щоправда, навіть сам гетьман Махун визнає, що Ксеня – єдина, кого ще читають у цій країні.

Але менше з нею – з уїдливою іронією. Головне, що на тлі цілковитого занепаду України з’являється абсолютно непідкупний і рішучий герой – Гайдук Ігор Петрович, генерал-хорунжий ЗСУ. І хоча, як це зазвичай буває, його образ менш колоритний, аніж галерея персонажів‑злочинців, усе ж він має повний джентльменський набір: компрометуючий архів на  членів Ареопагу України та інші правлячі структури; врятовану ним кохану – супер-вумен Божену О’Коннел; і навіть сина, якого народила від нього сенатор Ширлі ван Лі, дружина президента Сполучених Штатів! Правда, з Ширлі все сталося дуже давно, а про існування сина герой узагалі дізнався випадково.

Гайдука всі вороги України бояться й ненавидять, шкода тільки, що, потрапивши на батьківщину з більш-менш цивілізованих, незважаючи на всесвітній бардак, Штатів, він переважно перебуває у стані млявого нерозуміння ситуації, тож події розвиваються за не надто сприятливим для «наших» сценарієм, зате з закулісними інтригами, підставами, вбивствами, переворотами, бійками й вибухами!

Найважче дається Гайдукові релігійний аспект – узагалі найслабший у романі, попри те, що саме образ «смертохристів» дав назву твору. Знову ж таки, не шкодуючи барв, автор змальовує «поганих хлопців» з осідком у Києво-Печерській лаврі, котрі закликають не вірити в Воскресіння, наполягаючи, що тіло назаретянина Христа має бути поховане на території Лаври в величному мавзолеї з написом на ньому: «Віднині всі вільні. Христос помер». У такий спосіб обґрунтовується ідея нового вісьового часу, коли з’явиться ґенерація «новолюдей» (власне смертохристів)  – незалежних, сильних і сміливих, тобто тиранів, убивць і злодіїв. Протистоять їм, відповідно, воскресохристи, лідером яких є отець Іван, котрий трагічно гине наприкінці роману, розтерзаний лаврськими ченцями, – образ, безперечно, ідеологічно вивірений, але не надто переконливий. Про богословський рівень о. Івана свідчить бодай те, що він «…свято вірив у прикмету: якщо жінка, яка втратила дитину через аборт чи смерть, з’їсть яблуко до Яблучного Спаса, її дитина на небі буде скривджена і не матиме свого яблука. Він завжди казав про це у своїх проповідях напередодні серпневих свят». Решта персонажів перебувають геть поза релігійним контекстом, не виключаючи головного героя: «Все християнство з його Євангеліями, заплутаними конфесійними справами, конфліктами, молитвами, ритуалами – все недосяжне для розуміння Гайдука». «Навернення» Ігоря Петровича нібито відбувається наприкінці роману, але направду не знаєш, зворушуватися чи сміятися, читаючи його електронного листа, адресованого «таємно, особисто Сину Божому Ісусу Христу з Назарета»…

Попри це, роман «Час смертохристів» цілком можливо оцінити високо в контексті сучасного літературного процесу, але, боюся, не в тому руслі, як це вже зробили численні колеги автора, подаючи твір як одкровення й дороговказ. Відтак може повторитися історія з «Чорним вороном» Василя Шкляра, коли цілком читабельний жанровий бойовик став підноситись як засіб ідеологічного виховання українців, що закономірно відштовхнуло частину читачів. Вихід із ситуації, звісно, один – читати й робити самостійні висновки.

Юрій Щербак. Час смертохристів : Міражі 2077 року. – К. : Ярославів вал, 2011.