Межі ширшого контексту

Зі словами Володимира В’ятровича, що ми повинні віддати належну шану всім загиблим в «Другу польсько-українську війну. 1942—1947», здається, всі погодяться. Багато інших його тез, та й сама термінологія, викликають застереження, подекуди сильне несприйняття. Тут спробую викласти деякі сумніви, котрі нова його книга навряд чи розвіє, щодо характеру конфлікту й доцільності та меж запропонованого їм «ширшого контексту».

В. В’ятрович наполягає на воєнному характері конфлікту, використовуючи різні терміни на кшталт «фронтові бої».  Він сам пояснює причину:

Думаю, що означення «війна» є достатньо жахливим, достатньо масштабним, щоб показати, чим були тодішні події. …Важливість визначення “війна” ще й в тому, що передбачає так чи інакше відповідальність обох сторін. Дослідження документів українського та польського підпілля, радянських документів показують певну симетрію, жахливу симетрію дій обох сторін.

Якщо беремо такий «ширший контекст», то відповідальність обох сторін дійсно не підлягає сумніву. Важче угледіти «певну симетрію», та й взагалі насторожує подібна бухгалтерія злочинів. Адже, чи називаємо це «війною», чи ні,  йдеться про злочини проти людяності, зокрема, й про етнічні чистки.  Несуть відповідальність ті, хто їх скоював, а та відповідальність ані знімається, ані розділяється «обома сторонами».  Є суттєва різниця між «фронтовими боями» та етнічними чистками, передусім в учасниках. На Волині (й пізніше, під час польських нападів) винищували села, цивільне населення. Відповідь на це В. В’ятровича, м’яко кажучи, не переконує.   

Тим часом для молоді будь-які слова про війну, бійців та фронтові бої мають свою магічну силу, не спричиняють жодного дискомфорту як ось  етнічні чистки, винищування чи виселення неозброєних та невинуватих людей.

 До словісних та ідеологічних хитрощів вдаються й політики. Напередодні штурму школи № 1 в Беслані духовний лідер мусульман Російської Федерації виступив з однозначним закликом до терористів, які тримали в заручниках понад тисячі школярів, батьків та вчителів. Вірні, він казав, не борються з дітьми, хай зрозуміють, що це великий гріх та вічне прокляття.  Як відомо, про переговори з терористами Путін чути не бажав, та й для війни з тероризмом усі засоби дозволені. У результаті штурму школи, застосування танків та тяжкої артилерії загинув 331 заручник, понад половина з них – діти.

Повернімось до «певної симетрії»,п. В’ятровича. Навіть, якщо відкидаємо Достоєвського та здійснюємо якісь арифметичні стрибки, логіка кульгає. Жодних «фронтових боїв» не вели подібні «бійці»  – вони вбивали цивільне населення. Хто вони,та хто надавав подібним злочинам «організовані риси»,треба розслідувати в кожному окремому випадку.

Український історик каже, що його книга переконає польських колег, що все почалось раніше з акцій польського підпілля 1942 року. Трохи дивно, що про це нічого не відомо, але головне в іншому.  Можемо скільки завгодно шукати мотиви, які спонукали поляків нападати на українські села в 1944 – 1945 роках. Суть злочину від того не зміниться. Якісь приголомшливі факти 1942 року так само не анулюють складу злочину Волинської різанини.

Доводи п. В’ятровича напрочуд збігаються з тими, які наводять російські історики, аби показати, що геноциду в Україні не було, що «так званий Голодомор» є просто вигадкою політиків та націоналістів. Ставлять під сумнів цифри, унікальність подій, національність жертв тощо.  Логіка теж хибна, зате всі слухняно гарячкують, а про суть справи геть забувають.  Особливо важко зрозуміти, чому п. В’ятрович відкидає важливість свідків подій на Волині, коли під його керівництвом архів СБУ збирав та оприлюднював свідчення більш літніх свідків Голодомору.

Насторожує й критика п. В’ятровича «польських істориків». Певна річ, є історики, які підходять до історичних подій з певної ідеологічної позиції чи з купою застарілих стереотипів щодо українців або УПА. В даному випадку йдеться про фахового історика та члена  польського Інституту Національної Пам’яті , котрий ретельно досліджує всі аспекти даної тематики та, здавалось би, нічого не приховує. 

Доцільно було би перекласти саме його книги, як перший крок до справжнього діалогу.   Якщо є зауваження, уточнення, – тим краще, але щоб усі могли самі оцінювати матеріали та висновки. Інакше маємо якісь розмиті закиди на адресу «польских істориків» як класу, а з мертвої точки – ані кроку.

Наприклад, щодо Тараса Боровця-«Бульби В. В’ятрович говорить про причетність його загонів до Волинської різанини та каже, що «мовчання» польских істориків про це його «теж дивує». Далі він пише:

«Можу припустити, що польські історики не звертають на них уваги, бо це певним чином ламає їхню концепцію про чітку політичну програму знищення поляків, проголошену ОУН».

У своїх книгах Мотика якраз не мовчить про Тараса Боровця-«Бульбу».  Та й навіть українською, можемо прочитати:

«Взяти хоча б Тараса Бульбу-Боровця, одного з керівників так званої "першої" УПА, який протиставився вбивствам поляків і не підпорядкувався рішенню бандерівців винищити цивільне населення. Тарас Бульба-Боровець воював проти польських партизанів -- проти Армії Крайової, воював за незалежну Україну, але водночас відмовився нищити цивільне населення»

Подібні оцінки, до речі, знайдемо не тільки серед «польських істориків», в чому легко переконатися, якщо набрати відповідні слова в Інтернеті. Якщо п. В’ятрович має якісь докази, хай він їх наведе, але так, щоб усі знали та могли оцінити інформацію й її джерело. Те саме стосується вкрай необхідної інформації про всіх можливих учасників Волинської різанини, ставлення до неї Романа Шухевича та інше.

Без правдивої, незаангажованої інформації повстає спокуса накидатися на тих, хто піддає сумніву спрощенному поділові на «героїв» та зрадників, або просто ставить незручні запитання.  Плутанина в головах націоналістично налаштованої молоді розколює країну, шкодить її іміджеві в світі й зрештою на руку лише тим, хто жодними методами не гидує, аби протриматися при владі. 

Потрібен справжній та відкритий діалог, заснований на якнайширших джерелах інформації.  Інакше будемо приречені до української версії історії, що розходиться з загальновизнаною версією більш менш так само, як слова нинішньої влади про відданність демократії та європейським цінностям з реальністю.

Галя Койнаш