Ми пам'ятаємо. Павло Ґранкін - художник та дослідник Львова

Mankurt, 18 березня 201126167

Павло Ґранкін пішов від нас ще чотири роки тому. Я не був з ним знайомий, тільки час від часу бачив його публікації у періодиці, маю каталог його графіки, виданий "Центром Європи" 2008 року. Нещодавно мама Павла передала для мене також минулорічний збірник статей того ж видавництва і фотографії з особистого архіву.

Тому тут просто процитую кілька уривків з текстів самого Ґранкіна для ще незнайомих з його творчістю, додам слова тих, хто добре знав його особисто.  

Ґранкін (1960–2007) – львівський краєзнавець, дослідник архітектури, мистецтва, історії Львова та Галичини. Талановитий художник-графік. Автор численних публікацій у наукових та популярних виданнях України та Польщі. Це, зокрема, “Вісник” інституту “Укрзахідпроектреставрація”, “Ринок інсталяцій”, “Будуємо інакше”, “Аптека Галицька”, “Галицька брама”, “Історія релігій в Україні”, “Електроінформ”, “Sztuka witrażowa w Polsce”, “Witraże w obiektach zabytkowych” тощо.

1.jpg

Друг та співавтор Ґранкіна Ігор Сьомочкін писав у передмові до другої книги:

"Перші статті Павла з’явились у квітні 1996 року в газеті “Галицька Брама”. Вони відразу привернули увагу читачів нестандартністю викладу, в якому вивірений фактологічний матеріал вплітався у популярний контекст. Відчувалося, як автор, поринаючи в минуле, подає його без прикрас і без огляду на кон’юнктуру. У пізніших текстах автор дотримувався цих засад – максимальної інформативності та її популярного викладення. Незалежно від характеру статті та від того, що в ній було представлене – комплекс пам’яток, біоґрам чи подія, – основна думка неодмінно подавалась у львівській або загальноевропейській обгортці. Відтак дослідник починає застосовувати історичний, мистецький та архітектурний аналіз. З’явилась низка наукових досліджень, в яких обґрунтованість висновків неодмінно базувалась на підмурівку глибинних знань фактажу та його перевірки. Таким чином дослідник заявив про себе як науковець львівської школи, якій притаманна вивіреність поданого матеріалу. Аналогічної системи викладу дотримувались (і дотримуються) такі відомі львівські фахівці як В. Вуйцик, В. Слободян, І. Жук, О. Шишка, Ю. Бірюльов, з якими П. Ґранкін був знайомий і, відповідно, перейняв їхні методи дослідження. Відсутність академічного вишколу тільки прискорювала його жадобу до нових пошуків і непохитне бажання долучитися до вченої когорти. Володіючи феноменальною пам’яттю, Павло Ґранкін на поч. ХХІ ст. цілковито присвятив себе, свій багатоґранний талант науково-практичній діяльності. Практичній – тому, що кожен його витвір мав на меті привернути увагу до збереження національної спадщини. Саме тоді він, як фахівець, впав у поле зору польських науковців, які одразу оцінили його здібності – без огляду на академічні реґалії. Прикро, але саме цих реґалій бракувало йому для того, щоб привернути увагу нашої громадськості до порятунку пам’яток. Майже всі статті Павла Ґранкіна присвячені Львову, рідному місту, яке він обійшов вздовж і впоперек, яке любив до нестями, органічно перейнявшись всіма його забаганками і вадами, його вишуканістю та привабливістю, його амбіційністю і впорядкованістю, його престольністю і провінційністю, стильністю і гармонійністю. Він розкривав усі львівські грані…"  

2.jpg

Нижче - фрагменти текстів про "ґранкінський" Львів. Ми всі знаємо місто, але насправді в кожного воно своє, неповторне, з власними ремінісценціями, спогадами й аналогіями. Здавалося б, далека для мене тематика – залізничні алегорії на львівських вулицях:

"…У більш традиційній манері витримана алегорія залізниці у скульптурі Л. Марконі, що увінчує будинок першої Дирекції державних залізниць у Львові (вул. Січових Стрільців, 3; арх. Вінцент Равський, 1885-1887 pp.). Меркурій, що символізує водночас швидкість і торгівлю, ногою спирається на крилате колесо – емблему залізниці. Ця емблема повторюється у рельєфах на фасаді будинку".

Оминаю вже Леонарда Марконі, про якого ми дещо чули, але одразу ж згадую, що у колишній віллі архітектора Равського – нинішній дитячій поліклініці на перетині Чупринки і Мельника я бував сотні разів – колі діти були малими і лікували їх там, та й за дитячим харчуванням дружина кожного ранку мене ганяла. Тільки тоді я не знав, що це вілла Равського, зараз постарів – знаю.

Переглядаю "Три будівлі дирекції Львівської залізниці - короткий екскурс в історії нашої залізниці":

"…Саме в цьому році у Львові й була зведена будівля першої “дирекційної садиби”: представники ц.к. Дирекції тут не тільки працювали, але й мешкали (на 1-му поверсі). Знаходилась вона на вул. Маєрівській (тепер Січових Стрільців) у будинку, добре відомому львів’янам: саме крізь її проїзд і далі через пр. Крива Липа є найкоротший шлях до трамвайних зупинок на вул. Дорошенка. Багатодекорований фасад будинку губиться на неширокій вулиці, і не кожен перехожий у клопоті повсякденності здатний запримітити скульптуру Меркурія, що завершує аттик і уособлює залізничний рух. А зауважити її було б варто хоча б з огляду на те, що скульптура має тенденцію до падіння з досить-таки порядної висоти: її аварійний стан сумнівів не викликає. Автором фігури є професор Львівської політехніки Леонард Марконі (йому ж належать скульптури на “Жоржі”, на аттику Політехніки, на будинку Музею етнографії)".

3.jpgЯкщо не помиляюся, минулого року до мене зверталися організатори акції порятунку Меркурія – шукали старі фотографії скульптури. Фото в мене не було, допомогти не зміг, але дуже зрадів, що в громадськості нарешті "дійшли руки" і до цього твору – якщо вони не доходять в тих, кому належить. ZAXID.NET неодноразово писав про хід цієї акції, а я дозволю собі нагадати, що процитований текст Павла Ґранкіна з "Галицької брами" датований квітнем 1996 року – він ще тоді звертав нашу увагу на аварійний стан Меркурія на вулиці Січових стрільців.

І ще раз залізнична тема - "З минулого станції Підзамче".

"У проекті залізниці зі Львова до Бродів і Тернополя, який розробило на початку 1860-х pp. Товариство залізниці Карла Людвіга, не було мови про станцію Підзамче. Проектована траса мала пройти по гребеню висот між Рясною та Клепаровом до Збоїщ і далі долиною Полтви до Борщович. Такий проект не влаштовував міську раду Львова, яка великою незручністю вважала значну віддаль від вокзалу залізниці Карла Людвіга до центру міста (близько 2,5 км). Тому усі зусилля були спрямовані на зміну проекту таким чином, щоб залізниця пройшла через Жовківське передмістя, де мав бути збудований новий вокзал як найближчий до центру міста. Магістрат розпочав широку кампанію за свій проект".

Читаю про Підзамче і думаю – на превеликий жаль, не маю дозволу на публікацію розповіді про разючу біографію нашого сучасника, колишнього земляка, який під час минулої війни і в армії встиг побувати, і на крайній Півночі за колючим дротом за товариша Сталіна відсидіти, та ще й потім чверть століття був начальником станції Підзамче. Кілька місяців тому пішов від нас. У США. Може, колись… 

Наступний текст – "Ordinatio Posthal – Статут пошти Роберто Бандінеллі, вписаний до Львівських гродських книг".

6.jpg"…Насамперед, якби будь-який міщанин або якого-небудь стану львівський громадянин терміново потребував би курсора і не міг би чекати до суботи, коли буде відправлятися пошта, а хотів би скритно вислати листа, тоді поштмістр зобов’язаний і повинен таковому міщанинові дати вибрати королівського курсора, на то депутованого, якого він схоче. Таким чином: аби той міщанин того курсора відпровадив за місто, щоб той не наважився в місті і на передмістях чужих листів з тою ж оказією з собою брати. Який вони можуть послати, коли буде потреба висилати курсорів, і тоді на них буде накладена пеня 30 гривень, котрі мають бути обернені на потребу пошти. З чого поштмістр (якщо буде потрібно) зобов’язаний виставити рахунок. А щоб воля Короля з боку такової пошти була виконана і до того потрібного і корисного звичаю прийшла, постановлено, щоб ті нижчеописані курсори, що звикли бігати зі Львова з листами, не осмілювалися до Замостя, Любліна, Варшави, Торуня, Гданьська, Кракова, Кам’янця і Ясс звідси ходити до цих вищеперелічених міст, під присягою, без відома поштмістра королівського. Котрий поштмістр буде старатися, щоб ці курсори склали присягу перед Панами Радними або перед паном Війтом Львівським".

Повірте, навмисно тексти з книги Ґранкіна не відбирав, отак відкрив і почав гортати практично підряд. Всі ми знаємо палаццо Бандінеллі на Ринку. Скільки років недобрий і жовчний Манкурт висміював ту сталеву підпорку, що тримала будинок, знущався, іронізував. Нічого, місто Львів дало собі раду - відреставрували і віддали Історичному музею. Буквально позавчора випадково зустрічаю пана Сергія Богданова - завідувача відділу "Музею історичних коштовностей", який зараз розташований у Бандінеллі, запрошує: "Зайдіть, ми нову експозицію готуємо! До відкриття ще нескоро, але покажемо, що робимо! "

5.jpg

Він коротко розповів про плани, не буду тут їх переповідати, але завітаю обов'язково, тому що душа колишнього музейника щиро радіє – щось нове, цікаве у Львові з'явиться – як можна не радіти? 

Потім у збірнику стаття про початки організації пожежної охорони у Львові наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст., яку я тут не цитую, а за нею дуже цікавий текст про  Ferdinands-Platz:

"Як виглядала тоді площа Фердинанда, видно з акварелей Августа Гаттона і літографії Карла Ауера. Як і тепер, північно-західний ріг площі займав готель. Власником його був Жорж Гоффман, а офіційною назвою – “Hotel de Russie”. До готелю прилягав сад, що тягнувся до Хорунщизни і нинішньої вулиці П.Ковжуна. В офіцині готелю до 1894 року знаходилась садиба німецького товариства “Frohsin”. Біля готелю починалася вузенька вуличка, названа на честь господарів “Гоффманською” (тепер вул. М. Вороного). Вулиця Гоффманська відділяла готель від кам’яниці Бруніцьких, на партері якої, з боку площі, містився шинок “Під ґуралем”, де любили збиратися фіакри".

Захотілося дати якусь ілюстрацію зі старим виглядом центру міста, зв'язався по Скайпу з п. Іриною Котлобулатовою, попросив старе фото, вона порадила вид Ferdinands-Platz з її праці  "Львів на фотографії 1860-2006", але підступний Манкурт знає, що готується до друку вже другий том цієї книги, і почав так благати і пояснювати, що дам таку малюсеньку-малюсеньку фотку, що м'яке серце автора не витримало. Оце перспектива Гетьманських валів невідомого фотографа 1891 року, якої досі ще не публікували. З нетерпінням чекаємо другого тому, пані Котлобулатовій наша подяка, молодіжно-мережевим сленгом - "респект і уважуха". 

7.jpg

Окрім дослідницького таланту, Павло Ґранкін був чудовим художником, тому завершу цю коротеньку розповідь про львів'янина словами відомого мистецтвознавця Романа Яціва:

«Мистецтво Львова за свою багатовікову історію пізнало дію різних чинників, які в тій чи іншій мірі мотивували естетичні рефлекси. Від такої мотивації залежали форми мистецьких продуктів, їх психологічна і соціокультурна органіка. Творчі досвіди Павла Ґранкіна "перехопили" цілу мережу смислів, якими оснащується сама потреба візуалізації "край-образів" як елемента "середовищезнавства", культурної антропології життєвого простору. Урбаністичний компонент душі Львова знайшов в Павлові той баланс захоплення і меланхолії, який в небаченій досі комбінації формально-виражальних засобів графіки адресував Вічності ще одне свідчення Любові.

9.jpg

Серед його малюнків – немало віртуозних пластичних трактувань реальних архітектурних форм, модифікацій лінійно-площинних структур, які образно розкривають специфіку пам’яток або цілих ансамблів. В деяких розв'язках автор посилював експресивну функцію, виявляючи, таким чином, приховані потенції відповідних мотивів. Не може не вражати точність поставлених рукою митця плям або ліній, "прочутість" лекал силуетів, відслідкувати які могло лише схвильоване серце. Такими й затримаються в майбутності неординарні творчі й аналітичні риси Павла Ґранкіна - особистості, що вже належатиме історії Львова. 

А зараз хочу різко змінити тему. Справа у тому, що це останній текст рубрики "Ми пам’ятаємо", до якого Манкурт як один з авторів, перекладач та "помічника редактора" має стосунок. Тобто рубрика продовжує існувати, зникаю тільки я, про що повідомляю не без суму. Причина проста: я ж автор суто мережевий, на папері практично нічого нема. Склалася дивна ситуація – майже рік тому знайшовся спонсор, запропонував мені видати книжку, яка вже не один рік існує в електронному вигляді. Періодично він мені телефонує, нагадує, я виправдовуюся – не вистачає часу довести текст до кондиції, зайнятий дуже. Врешті-решт, це почало виходити за межі пристойності – мушу кинути все і вирішити справу.

Наша приємна співдружність тривала майже чотири роки. Перші два роки ми читали львівські газети за ціле сторіччя, останні два писали самі та готували до публікації чужі  тексти (переважно мережевих френдів) про відомих львів'ян. Оскільки ZAXID.NET за цей час перетворився у справжній портал, навігація по якому вимагає досвіду, створили два окремі сайтики з "Хроніками" та "Львів'янами", лінки на які тут не даю, щоби не наткнутися на закиди щодо самореклами. Шістдесят статей про львів'ян: не буду приховувати – я пишаюся. Не можу тут не згадати шановного пана Andrija зі США, якому належить добра частина найбільш якісних матеріалів.

Насправді тема ця є невичерпною. Вже писав наприкінці "Хронік Львова", але повторюся – протягом всього цього періоду стосунки з редакцією були максимально демократичними. Мене ніколи не обмежували у виборі тем та персонажів і не нав'язували власних. Погодьтеся, якщо кожного дня читаєш про подібні проблеми пишучої братії – це варто відзначити. Інша річ – існували самообмеження. Наприклад, мені було б нескромно і недоречно писати про Івана Франка чи Владику Андрея Шептицького – є у Львові і без Манкурта кому написати про них. Цілком свідомо уникав писати про росіян – художник Аксінін, Кузя з Братів Гадюкіних та сьогоднішній Ґранкін – здається, все, хоча спеціально не рахував, можу помилитися. До певної міри уникав радянського періоду - недоброзичливих читачів вистачало і так, а для особистих уподобань маю близько десятка власних Інтернет-сторінок. Багато написано про видатних львів'ян – євреїв та поляків, ігноруючи часами смішні та малообґрунтовані претензії окремих польських читачів. Саме серед євреїв та поляків найбільша кількість відомих у світі земляків, не кажучи вже про те, що нам непритаманні штучні обмеження та забобони, які часами демонстрували наші критики.

Збагаченням рубрики стали статті про львівських спортсменів шановного п. Івана Яремка, чиї тексти завжди прочитував з цікавістю. В одній із розмов у редакції навіть запитував, чому б не створити окремого розділу про видатних львівських спортсменів – і персонажів достатньо, і головне – є кому писати! На жаль, не все так просто, як мені видавалося, але про це тут не уповноважений писати.

Прощаючись із читачами ZAXID.NET, хочу подякувати всім, хто прощав нам наші дилетантські помилки, побажати їм всіх благ і висловити сподівання, що ми ще багато дізнаємось про славетних, але часами трохи призабутих львів'ян.

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 7

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Ольга Адам 6 березня 2013, 21:40

    тебе немає з нами вже стільки років, але і досі не можу повірити, що ніколи не побачу в центрі міста левів-напроти Катедри-у смішній кепці "набікрень", з кіпою паперів, зі щирою усмішкою на вустах та глибоким поглядом того Павла, який як ніхто інший знав загадковий та історичний Львів, кожну його таємницю, кожен його секрет. Так, можливо я живу минулим, але є моменти, які не так просто забути, викреслити із життя, крокувати далі, не озираючись. Ми пам"ятаємо тебе, Паша Гранкін, таких людей не забувають, таких людей не лише пам"ятають, але й кожного разу, будучи в церкві, згадують. Щиро вірю, що таке жорстоке і несправедливе життя на землі змінилося для Тебе на справжній земний рай на Небі.Безліч людей, які не змогли гідно оцінити тебе тут, на землі, сьогодні схиляють голови перед твоїми роботами, перед твоїми шедефрами, перед твоєю графікою...Нам залишається сьогодні лише вшанувати пам"ять такої гідно людини, котра пожертвувала своїм життям задля того, щоб ми, нарешті, її зрозуміли...

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Ольга Адам 21 березня 2011, 17:32

    Я особисто знала Павла Гранкіна, працювала з цією людиною протягом довгих років у видавничій галузі. А познайомились ми з ним ще у далекому 1999 році, коли я влаштувалась у віці 17 років в часопис "Будуємо інакше", куди Павло подавав свої статті. І зараз, як головний редактор одного з провідних українських журналів, сміливо можу сказати одне: ми втратили надзвичайно талановиту, обдаровану та вкрай освітчену особистість, яка абсолютно безкорисливо, щиро та фахово дарувала виданням просто шадевральні твори, історичні аналітичні хроніки, незрівнянну графіку тощо. Говорити можна багато, залишати коментарі, вихваляти людину, якої немає, яку ми втратили, яку ми не оцінили, яку ми не вберегли. Скільки ще життів геніїв поляже у цьому жорстокому світі, де немає місця людям неординарним, творчим, талановитим. Ми пам'ятаємо тебе, Павло! Принаймні у серцях тих, хто тебе шанував та любив щиро протягом твого життя, назавжди чорним смутком тлітиме пам"ять про тебе!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Юрій Фінклер 21 березня 2011, 17:30

    Сердечно дякую за матеріал! Прекрасна, талановита і напрочуд одинока людина, Павло Ґранкін назавжди залишиться в моїй пам’яті. Навряд чи хтось міг позмагатись з ним з приводу любові до Львова, і мало у Львові залишилось людей, які знали б досконало місто не лише як якусь географічну точку. Кіт, і нікого, окрім кота, не було поруч з Павлом більшість часу і вдень, і вночі, але це, мабуть, тільки ззовні; внутрішній світ цієї людини переповнювали почуття любові, таланту і самотності – почуття глибокі, глибокі настільки, наскільки глибокими можуть бути любов, талант і самотність. Хочеться сподіватись на те, що Там йому комфортніше…

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук