МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Віра Свєнціцька

Віра Свєнціцька працювала у Національному музеї у Львові з 1932 року по 1991. Шість десятиріч. На довгих вісім років з цих десятиріч радянська влада відправила її у сибірську тайгу. За так. Задля профілактики українського буржуазного націоналізму.

Усі знають - не місце прикрашає людину. Навпаки. Віра Іларіонівна Свєнціцька присвятила життя служінню українському мистецтву на нібито скромній посаді, але була відома ще за життя і залишиться знаменита для нащадків. Мав честь бути знайомим особисто, але почну з одного далекого і неприємного для мене випадку.

На одній із перших сесій у Київському художньому інституті професор Людмила Семенівна Міляєва нам  розповіла, що в московському Успенському Соборі в Кремлі збереглися фрески Феофана Грека, і пояснила, що зазвичай їх відвідувачам не показують, але якщо гарненько попросити - можуть показати.

У 1973-му  я поїхав  подивитися столицю. Прийшов до Кремля, зайшов у Собор, підійшов до якоїсь милої жінки-співробітниці і, продемонструвавши посвідчення  молодшого наукового співробітника Львівського музею українського мистецтва, попросив показати розписи Феофана Грека. Жінка подивилася на мене з м'яким докором: «Снимите, пожалуйста, головной убор!»

Все! Я вже не хотів дивитися на чудові фрески. Мабуть, під Успенським Собором не було підвалів. Якби вони були - я б негайно провалився в них від сорому. Чорт забирай, адже в своєму місті я щодня по п'ять разів говорю відвідувачам - зніміть, будь ласка, головні убори. У музеї. А тут Собор! Вади походження...

До цього моменту жінка встигла розглянути моє потерте посвідчення, і раптом обличчя її змінилося: «О, так вы из Львовского музея украинского искусства? Вы работаете вместе со Свенцицкой, да?»

Я зам'явся. Звичайно, я тоді працював разом зі Свєнціцькою, якщо вважати спільною роботою те, що я щодня зранку ввічливо вітався з нею...

Москвичка пожвавішала і почала когось кликати: «Девочки, идите быстро сюда! Тут научный сотрудник из Львова приехал - он вместе с Верой Илларионовной работает!»

Прийшла група співробітниць, звідкись з'явилася зв'язка величезних ключів, і мене урочисто повели через кілька масивних дверей якимось гвинтовими сходами. Привели, увімкнули світло і сказали:

- Ось...

Я м'яв у руках злощасну шапку. Від мене чекали чогось розумного. На розумне я не спромігся. Набундючитися і сказати дурість - теж. Потупцювавши дві хвилини, я видавив з себе "Спасибі!" і попрямував до виходу. Розчаровані москвички мовчки дріботіли за мною. Відчував себе ідіотом і це був той самий випадок, коли почуття мене не обманювали.

Коли згадував потім цей випадок, мене кілька разів питали: «А що, Свєнціцька в Союзі справді була настільки знаменита?»

Знизував плечима і пояснював, що я цієї історії не вигадав, тим більше, що сам виглядаю у ній не надто виграшно. Додавав: «А працювала тоді Віра Іларіонівна завідувачем відділу давнього мистецтва, одержувала аж 120 крб і могла ні в чому собі не відмовляти (для юних читачів - це іронія, а то ще всерйоз сприймуть). Приблизно за десять музейних років мій службовий статус змінювався, я стрибав з посади на посаду, зрозуміло - догори, а Свєнціцька так и залишалася завідуючим відділом. Зараз, напевно, треба писати завідувачкою, але так нехай вже молоді пишуть. Хоча ілюзій ні в кого не було, всі знали - лідером музею була вона.

Власні кадри Свєнціцька підбирала ретельно. Це вона привела до музею старого Гронського та пані Драганову. Це з нею в одній кімнаті сидів Ярослав Нановський. Мова не тільки про старшу генерацію. Поруч зі Свєнціцькою доріс до відомого мистецтвознавця Олег Сидор і багато інших.

За рекомендацією Віри Іларіонівни Головним хранителем Національного музею  1981 року призначили Дануту Посацьку - сьогодні одну з найвідоміших та найавторитетніших музейників Львова, яка наприкінці минулого року звернулася до мене  з проханням надати технічну допомогу у створенні сайту родини Свєнціцьких, додавши, що всі потрібні матеріали має і надасть. Не вагаючись, погодився. А після того, як побачив сторінку Свєнціцької у Вікіпедії - з двох рядків, без фото, з неправильними датами і з поясненням, що Національний музей називається "тепер Львівський державний музей українського мистецтва", (хоча він так навіть за Брєжнєва не називався, це ще сталінсько-хрущовська назва) - злість охопила. Практично у кожній статті цієї рубрики є вставлені мною слова, що ми забуваємо, погано знаємо і не вміємо пропагувати наше спільне минуле - польське, єврейське, промовчу про ще одне і навіть українське. Українське! Читачі заперечують, обурюються, кепкують з мене, а я тупо і вперто пишу - забули, не знаємо, не шануємо. Поки до нас всіх не дійде, що цього не може бути забагато, цього може бути тільки замало - завжди, за будь-яких умов! - так і будемо задніх пасти в культурі. Перепрошую за черговий довгий відступ.

Віра Свєнціцька працювала у Національному музеї у Львові з 1932 року по  1991. Шість десятиріч. На довгих вісім років з цих десятиріч радянська влада відправила її у сибірську тайгу. За так. Задля профілактики українського буржуазного націоналізму. Гримаси тогочасної влади - урочисті збори у Львівському університеті, присвячені 80-річчю видатного вченого Іларіона Свєнціцького і привітання від доньки, написане на березовім бересті зі зворотньою адресою "Сибір-тайга".

Цікаво, чи зберігся в НМ ще один документ - надрукований на вузенький смужці папіросної бібулки наказ по музею за 1948 рік:

"У зв'язку із затриманням (чи арештом - не пам'ятаю - Манкурт) органами МДБ наукового працівника В.Свєнціцької, закріплені за нею фонди передати на матеріальну відповідальність науковому працівнику М.Драгану. Директор музею І.Свєнціцький".  Тримав я документ в руках у першій половині 70-х, мені самому тоді було двадцять з чимось, але так він мене вразив, що по нинішній день пам'ятаю - не якого-небудь співробітника арештували, доньку рідну, між іншим....

Віра Іларіонівна повернулася до Львова 1956-го під час "хрущовської відлиги", очолила відділ давнього мистецтва і на цій посаді працювала вже до останніх днів.  Звісно, я свого часу уважно читав її  монографію  про Івана Рутковича, пізніше з цікавістю переглядав інші друковані праці, але, не будучи знавцем питань, не хочу заглиблюватись у науковий аспект її творчості. Для мене особисто Віра Іларіонівна назавжди залишиться Хранителем - людиною, яка зберегла безцінну колекцію давнього українського мистецтва. Тільки дуже далекі від музейної справи люди можуть уявляти це збереження як прекрасний і романтичний процес. Насправді це повсякденна кропітка і виснажлива робота. Отак, натягнувши на себе звичний, напевно, ще з табірних часів ватяний  "куфаєць" та взувшися у валянки (у фондосховищі - Вірменському соборі - завжди, навіть літом, було прохолодно), вона йшла у фонди на роботу.

Колись я побував у закритому на замок Бернардинському костелі, де у ті часи Борис Григорович Возницький зберігав несамовиту кількість дерев'яної скульптури, зібраної по закритих владою храмах. Кількість визолоченого дерева вдарила мені по очах, подивився у Вірменському соборі на "нашу" колекцію, яка зовні виглядала набагато скромніше, і ревниво поцікавився у Свєнціцької "порівняльними характеристиками". Віра Ілларіонівна по-материнськи засміялася. Не буду тут цитувати її відповідь,  але вона мене заспокоїла - у Національному музеї все в порядку зі збіркою дерев'яної скульптури. До речі, десь рік тому випадково побував вже у сучасному фондосховищі НМ, де ця скульптура зберігається сьогодні, вірте мені на слово - не соромно показати будь-кому. Передусім маю на увазі не тільки саму колекцію, а, як колишній фондовик -   умови збереження. Сучасні і бездоганні. Рідкісний випадок у нашому звичному, перепрошую, безладі всюди. Це головний, найкращий  пам'ятник Вірі Свєнціцькій. Може, колись  ще вдасться побувати у сучасному сховищі іконопису, але чомусь впевнений, що і там все в порядку.

У достатньо короткому матеріалі свідомо не пишу про сестру  Віри  Марію Свєнціцьку, про їхню чудову маму Анісію Свєнціцьку (Вострякову), про Іларіона Семеновича Свєнціцького, тому що і так все скоромовкою звучить, з якимось поспіхом, а кожна з цих постатей заслуговує на довгу і неквапливу розмову, на окремі статті і монографії.  Пригадую, як свого часу у сто перший раз зайшла мова про відсутність належного фондосховища для  давнього мистецтва, і завжди поміркована Віра Іларіонівна не стрималась, вибухнула і вигукнула:

- Та батько по копійках, по копійках збирав гроші на цей новий будинок музею! Люди збирали! І зібрали, і збудували. А зараз...

І гірко замовкла.

Чув, що нарешті вийшла Бібліографія. Добре. Вірю, що рано чи пізно відкриють музей родини Свєнціцьких у їхньому будиночку на подвір'ї Національного музею на Драгоманова. Вони варті цього. Вони заслужили це своїм життям.

Вже дуже багато років кажу: як на мене, то в музейній справі все ж таки головне - зберегти. Не показати по максимуму сучасникам на чудових експозиціях та виставках, не роздрукувати у розкішних альбомах та книгах, а зберегти. Не дати зігнити, не дозволити вкрасти. Недороблене нами дороблять нащадки - аби було з чим доробляти. У нас є з чим. Всі музеї важливі, всі цікаві, всі цінні, але серед них є особливі - безцінні. Таким є  Національний Музей у Львові імені Андрея Шептицького, яким ми всі можемо пишатися.

 І ми знаємо, яким людям передусім зобов'язані такою можливістю - одну з них звали Віра Іларіонівна Свєнціцька. Великий знавець і Хранитель українського мистецтва.

Всі фотографії та частина даних для цього матеріалу постійно зберігаються в Інтернеті на сайті Пам'яті родини Свєнціцьких.