«Ми всі залишили часточку себе в Україні»

Українки, які через війну опинилися в Німеччині, разом вишили майже чотириметровий рушник до 35-ї річниці відновлення Незалежності України. У кожен стібок вони вкладали свої переживання, молитви та мрії про перемогу. ZAXID.NET поспілкувався з учасницями проєкту «Стібки перемоги». У матеріалі читайте їхні історії, досвід вимушеного переїзду, адаптації в Німеччині та те, чому для них цей рушник став символом зв’язку з Україною.

«Люди живуть сьогоднішнім днем»

Галина Калинюк виїхала з дітьми до Німеччини у квітні 2022 року. Залишати Україну не планувала: у Львові мала стабільну роботу, де пропрацювала близько 20 років. Однак після чергового обстрілу Львова вирішила вивезти дітей у безпечніше місце. Знайомий дав їй контакти людей у Німеччині, які тоді приймали українців.

«Ніхто не думав, що ми так надовго тут затримаємося. Люди живуть сьогоднішнім днем і взагалі наперед нічого такого не планують», – говорить Галина.

У Німеччині діти пішли до школи, а Галина – почала відвідувати мовні курси. Паралельно вона шукала українців у Мюнстері та його околицях. Ще до повномасштабної війни там діяла спілка «Українська мова і культура». До 2022 року вона об’єднувала близько десяти людей, проводила уроки української мови для дітей, невеликі культурні заходи та спільні походи до церкви. Після початку повномасштабного вторгнення діяльність спілки значно розширилася. Галина каже, що саме українська спільнота та церква допомагають українцям триматися за кордоном.

«Все-таки чужина є чужина, чужий менталітет – він не всім людям звичний. Я досі не можу звикнути до німецького менталітету. Для мене це дуже болюча тема», – розповідає жінка.

За її словами, українці в Німеччині намагаються не втрачати зв’язок із Батьківщиною: донатять, організовують збори, виходять на мітинги та беруть участь у культурних заходах. У спілці проводять майстер-класи, вертепи, розписують писанки та виготовляють стрітенські свічки. Також створили український хор «Червона калина», в якому співає і Галина.

«Стараємося підтримувати нашу культуру і передати діткам, щоб вони в ніякому разі не забулися звідки вони, бо це для нас дуже цінно і дуже дорого», – каже жінка.

Галина додає, що лише після переїзду за кордон по-справжньому зрозуміла цінність українських традицій.

Водночас адаптація до нового життя для неї була непростою. У Львові Галина працювала в дирекції «Укрпошти», а в Німеччині змушена була починати професійне життя практично заново. Зараз вона працює в бюро приватної компанії, яка виготовляє конструкції для вантажних автомобілів. Її робота пов’язана з контролем виробництва: вона стежить за якістю виготовлення деталей, працює з накладними, водіями та клієнтами.

«Я закінчила рівень В1. Це рівень, на якому ти вже можеш спілкуватися в побуті. Перші місяці, коли я йшла на роботу і з роботи, я плакала. Думала: чого ж я сюди потрапила? Але вибору не було, бо треба було працювати, забезпечувати дітей», – розповідає Галина.

Зараз вона вже не залежить від державної допомоги й самостійно забезпечує себе та дітей. Однак попри те, що поступово облаштувала життя в Німеччині, Галина не приховує: найбільше хоче повернутися в Україну.

Ідея рушника Незалежності

Однією з особливих українських традицій для Галини завжди була вишивка. Вишивати вона навчилася ще у школі й каже, що для неї це спосіб заспокоїтися та побути наодинці із собою.

У 2025 році під час мітингу до Дня Незалежності України в Мюнстері Галина запропонувала створити великий вишитий рушник до 35-ї річниці відновлення Незалежності України. Планувала надалі брати його на українські мітинги та урочисті заходи в Німеччині.

Галина запропонувала створити великий вишитий рушник до 35-ї річниці відновлення Незалежності України (фото Галини Калинюк)

«Для нас дуже важливо, щоб ми виходили на вулиці й нагадували Європі, нагадували німцям, що біда триває, несправедливість триває, і Росія не зупиняється і намагається все-таки нас знищити. Але ми не здаємося», – наголошує Галина.

Втім, головною метою вона називає не лише відзначення ювілею Незалежності, а створення своєрідного оберега для України. За задумом Галини, кожна учасниця мала вкладати у вишивку власні думки, молитви, мрії про перемогу та переживання за рідних.

«Я хотіла створити для України оберіг, який якимось, не знаю, ментальним, космічним поштовхом допоможе Україні перемогти ворога, здобути справедливий мир для нашої України, щоб припинилися ці невинні жертви», – наголошує Галина.

До вишивки долучилася 21 українка

Спочатку до проєкту долучилися лише семеро жінок, але поступово учасниць ставало більше. Врешті рушник вишивала 21 українка. Наймолодшій учасниці було дев’ять років, найстаршій – 66. Проєкт вирішили назвати «Стібки перемоги». На рушнику зображений прапор України. Він складається з ромбів, кожен з яких має свій візерунок.

До проєкту долучилася 21 українка (фото Галини Калинюк)

Під час роботи Галина попросила учасниць розповісти про себе. Так зрозуміла, наскільки різними є їхні історії.

«Я тоді зрозуміла, що фактично ми одна про одну знали, що ми українки, що ми від війни приїхали в Німеччину, а так по-людськи нічого і не знаємо», – розповідає вона.

У багатьох рідні залишилися в Україні, є жінки, чиї чоловіки воюють, а також ті, хто втратив близьких через війну. Сам процес вишивання Галина порівнює зі становленням України – із її складною історією, боротьбою за свободу та численними випробуваннями.

«Я переконана, що і наша Україна, попри всі біди й нещастя, які вона пережила, так само доб'ється свого повноцінного розквіту», – каже вона.

Рушник зареєструють як рекорд у Німеччині

Після завершення роботи Галина Калинюк вирішила зберегти не лише сам рушник, а й історії його учасниць. Для цього планують створити спеціальний буклет.

Сам рушник спочатку хотіли передати до музею в Києві або Посольства України в Німеччині. Однак вирішили залишити його у спілці.

Згодом виникла ідея подати роботу на рекорд. В Україні встановити рекорд за довжиною не вдалося б, оскільки там уже є значно довший вишитий рушник. Тому організаторки вирішили зареєструвати його в Німеччині, де, за їхніми словами, подібного рекорду ще не було.

Заявку подали до «Книги світових рекордів». Рушник Незламності буде зареєстрований, як рекорд Німеччини в категорії розміри, як: «Найбільший вишитий хрестиком український "Рушник Незламності", створений українками у вимушеному перебуванні в Німеччині». Офіційна презентація та вимірювання рушника заплановані на 24 серпня.

«Було страшно і незрозуміло»

Алла Рожко родом із Трускавця на Львівщині, однак жила у Тернополі, була доценткою в економічному університеті. На початку повномасштабного вторгнення вона разом із чоловіком та трьома дітьми виїхала до Німеччини. Родина планувала пожити там кілька місяців, однак минуло вже понад чотири роки.

«Було страшно і незрозуміло. Після довгих обдумувань ми вирішили, що заради дітей, заради їхньої безпеки маємо виїхати», – розповідає Алла Рожко.

У березні 2022 року родина вирушила до Німеччини на запрошення давнього друга Алли, з яким вона познайомилася ще під час навчання.

Алла Рожко разом із сім'єю виїхали до Німеччини у березні 2022 року (фото Алли Рожко)

«Він написав, що стурбований новинами в Україні і якщо у нас є потреба, якщо ми заплануємо виїзд, то він нас прийме у своєму будинку», – пригадує жінка.

Дорога до Німеччини була непростою. Через масовий виїзд українців на кордонах утворилися черги. Родина проклала маршрут через Угорщину та Австрію і загалом провела в дорозі чотири дні.

Оселилися вони у будинку друга і залишаються там донині. Чоловік допоміг родині з оформленням документів, адаптацією та пошуком роботи.

«Роботу я знайшла у школі»

Спочатку Алла з чоловіком, як і багато українців, були зареєстровані у соціальній службі та отримували допомогу від держави. Однак вже приблизно через місяць чоловік Алли почав працювати, а згодом і вона.

«За нами зберігається 24 параграф про тимчасовий захист. Але зараз ми повністю самі себе забезпечуємо», – розповідає жінка.

Алла знала німецьку мову до переїзду – ще з університетських часів. За освітою педагогом не була, однак все ж мала досвід викладання економічних дисциплін, бо працювала в університеті Тернополя. У Німеччині жінка стала інтеграційною вчителькою.

«Допомагаю дітям, не тільки переселенцям з України, а й з інших країн, вивчати німецьку мову», – розповідає вона.

За словами Алли, зовні адаптація родини може здаватися значно простішою, ніж є насправді.

«Не обійшлося без переживань, хвилювань: чи справишся, чи ти взагалі свій, чи тебе добре сприймають, чи немає ніяких упереджень до тебе. Постійне емоційне напруження позначилося і на здоров'ї», – говорить жінка.

Водночас не зникає і переживання за Україну, за рідних та друзів. Кожного разу, коли родина приїжджає в Україну, в Алли виникає бажання залишитися.

«Тому що ти свій на своїй землі, у своєму місті, у своєму домі. Ти знаєш, хто ти, ти знаєш, що тобі робити», – говорить вона.

Однак російські ракетні удари по цивільних містах і об'єктах змушують родину залишатися за кордоном. Жінка додає, що безмежно любить своє місто, Україну та людей, які залишилися вдома.

Долучилася до вишивання рушника Незалежності

Нині родина проживає у невеликому містечку, що розташоване неподалік Мюнстера, приблизно за 40 кілометрів. Саме завдяки спільноті «Українська мова і культура» в Мюнстері Алла долучилася до ініціативи зі створення рушника Незалежності.

Сам рушник опинявся в руках Алли тричі протягом року.

«На початку він був ще чистенький, це була велика кількість полотна і лише декілька зашитих ромбів, а вже наприкінці, коли ми закінчували кромку, це був вже величезний оберемок з вишивкою, який дуже надихав», – розповідає вона.

Для Алли важливим було відчуття, що вона є частиною спільної справи (фото Алли Рожко)

Для Алли участь у вишиванні стала не лише способом долучитися до української культурної ініціативи, а й можливістю психологічно відволіктися від війни. Водночас для українки важливим було відчуття, що вона є частиною спільної справи. На думку Алли, вишитий рушник став символом спільної роботи українців за кордоном, єднання та віри у перемогу.

Вагітною виїхала з Одеси

Серед учасниць проєкту – й 35-річна Надія Коваленко. На початку повномасштабного вторгнення жінка була вагітна і виїхала з Одеси до родичів у Хорватію. Там жінка прожила сім місяців і народила донечку. Згодом Надія зрозуміла, що залишатися в Хорватії не зможе, оскільки в селі, де вона проживала, було дуже мало можливостей для того, щоб заробити гроші.

До Німеччини жінка приїхала з двомісячною донькою. Німецької мови не знала. Перший рік після переїзду вона присвятила дитині та навчанню – дистанційно здобувала другу вищу освіту за спеціальністю «психологія». За першою освітою Надія юристка і до переїзду працювала за фахом в Одесі. Коли доньці виповнилося два роки, вона пішла до дитячого садка, а Надія змогла розпочати інтеграційні курси. Нині жінка вже завершила рівень B1 і планує продовжувати вивчати німецьку, щоб у майбутньому працювати за фахом.

Надія Коваленко приїхала до Німеччини з двомісячною дитиною (фото Надії Коваленко))

Надія каже – з житлом їй дуже пощастило. Німецька сім’я, з якою вона була знайома, запросила її до себе. Надія з донькою досі живуть у цьому будинку.

«Мені не довелося проходити з двомісячною дитиною на руках табори для біженців. Нам дуже пощастило. Люди навколо дуже чуйні і допомагали багато в чому», – розповіла вона.

В Україну Надія за цей час приїжджала лише один раз – разом із донькою до батьків на Закарпаття. В Одесу з дитиною поки не наважилася їхати. Каже, спочатку навіть не допускала думки, що може не повернутися в Україну.

«Мені в голову не приходило, що моя дитина може піти не в український садочок. Я постійно чекала моменту повернення. Саме тому я і відтягувала момент вивчення німецької, думала, що мені це не потрібно, ми ж скоро повернемось», – пригадує Надія.

Зараз, за її словами, вона навчилася не планувати наперед і просто будує життя там, де перебуває.

«Востаннє вишивала ще у школі»

До української спільноти Надія почала активно долучатися майже одразу після переїзду. Каже, саме цього їй дуже бракувало у Хорватії. Саме на мітингу до 34-ї річниці відновлення Незалежності України Надія вперше почула про ідею Галини Калинюк створити великий вишитий рушник. Каже – востаннє брала голку до рук ще у школі. Однак дуже захотіла долучитися до чогось, що об'єднувало українців за кордоном.

Для Надії вишивання стало способом хоча б на певний час відчути себе вдома (фото Надії Коваленко)

«Мені дуже захотілося бути дотичною до чогось такого особливого. Я після цієї презентації підійшла до Галини, познайомилася з нею і сказала, що ми з коліжанкою охоче взяли б рушника до себе», – розповіла Надія.

Частину роботи жінка виконувала вночі, коли спала дитина. Для Надії вишивання стало способом хоча б на певний час відчути себе вдома.

«Під час вишивання ти не відчуваєш, що перебуваєш десь на чужині. Відчуваєш, що ти серед своїх, що ти вдома», – пояснює українка.

Під час роботи над рушником Надія думала про Україну та перемогу.

Рідні в окупації

Ще одна учасниця проєкту – 40-річна Надія Оврас, яка виїхала до Німеччини 5 березня 2022 року разом із двома дітьми. Тоді їм було шість і чотири роки. Сім’я родом із Вишгорода на Київщині. Надія каже: виїжджала не по заздалегідь продуманому плану, а тікала від війни. В Україні у неї залишилися чоловік, свекор та брат чоловіка зі своєю родиною.

Приїхавши до Німеччини жінка дізналася, що Вишгородський район опинився під окупацією. Зв'язку з рідними в Україні не було близько трьох тижнів. Свекор Надії потрапив у російський полон. Його забрали просто з дому. Це сталося 8 березня 2022 року. Певний час він перебував у підвалі одного із заводів у Димері. Після звільнення території він повернувся додому.

Надія Оврас виїхала до Німеччини 5 березня 2022 року разом із двома дітьми (фото Надії Оврас))

«Свекор нічого не хоче розповідати з цього приводу. Важка для нього ситуація», – говорить жінка.

Чоловік Надії працює водієм у ДСНС, після виходу з окупації одразу повернувся до роботи. Під час одного з перших бойових виїздів їхній екіпаж підірвався на протитанковій міні. Чоловік після поранення близько року проходив лікування та реабілітацію. Зрештою він пройшов медичну комісію і зміг повернутися на службу.

«Він дуже хотів залишитися на посаді і зробив для цього все, – наголошує Надія.

Чоловік Надії працює водієм у ДСНС (фото Надії Оврас)

«Діти більшу частину життя прожили тут»

Перший місяць жінка прожила в німецькій родині. Однак через незнання мови та місцевих правил адаптація виявилася складною. Спочатку спілкувалася через перекладач у телефоні.

«Я на той час не розуміла ні менталітет німецький, ні правила, нічого. Було дуже важко», – каже вона.

Паралельно Надія переживала важкий психологічний період через події, які відбувалися з її родиною в Україні.

Згодом Надія перебралася до Мюнстера, куди приїхала і її мама. У Німеччині Надія спочатку працювала прибиральницею близько пів року. Однак через часті хвороби дітей змушена була звільнитися. Зараз Надія знайшла роботу в будинку для людей похилого віку в будинку для пристарілих від Caritas. Вона має пройти три випробувальні тижні.

До України жінка разом із дітьми приїздить щоліта. При цьому Надія зізнається, що питання повернення залишається для неї складним. Вона дуже хоче повернутися, адже її чоловік залишається в Україні. Водночас діти вже значну частину свого життя прожили в Німеччині. Син Надії займається футболом і має хороші результати. Тренер навіть пропонує йому вступити до спортивного училища або футбольної школи. Донька цього року йде до п'ятого класу гімназії.

«Дивлячись на дітей, мені б не хотілося їх відривати, тому що більшу частину свого життя вони вже тут прожили», – каже Надія.

Вишивання – спосіб показати дітям українську культуру

До проєкту зі створення рушника Надія долучилася одразу, щойно почула про ініціативу. Вона розповідає, що в її родині вишивали кілька поколінь жінок. Вишивати хрестиком вона навчилася ще в дитинстві. Тож коли почула про спільний український проєкт, одразу захотіла приєднатися.

«Мені дуже хотілося долучитися, щоб показати дітям, що це є українська культура», – пояснює жінка.

Для Надії це було не просто рукоділля. Під час роботи вона думала про українських військових та про те, що пережила її родина. Під час вишивання вона думала про те, щоб українські військові мали все потрібне для порятунку та відновлення.

Разом із Надією рушник вишивала її донька. Раніше дівчинка не виявляла особливого інтересу до вишивки, хоча любить творчість. Але цього разу донька сама взяла голку і сказала, що хоче спробувати.

Відео Надії Оврас

«Вона просто подивилась на мене і почала вишивати. Так, наче воно генетично десь спрацювало», – усміхається жінка.

***

23 серпня, у День Державного прапора України, у церкві святого Дмитрія Української католицької церкви запланували освячення рушника. А вже 24 серпня, у День Незалежності України, відбудеться його презентація, а також реєстрація рекорду. Полотно має довжину чотири метри, а вишита частина становить 3,6 метра, а висота –1,3 метра.

«Ми символічно хотіли вишити 3,5 метри, бо 35 років відновлення незалежності України. Можливо, там трішки більше сантиметрів», – розповідає Галина Калинюк.

Вишита частина становить 3,6 метра, а висота –1,3 метра (фото Галини Калинюк)

Українка підсумовує, що це не просто велика вишита робота і не лише рекорд. Це насамперед рушник-оберіг для нашої України.