Ми забуваємо. Книжки

Дивимось, беремо, гортаємо, читаємо кілька рядків, купуємо, несемо додому і ставимо в ряд. Книжку, книжки, ряд книжок, книжкова шафа, ціла кімната книжкових шаф, бібліотека, яку купили на форумі. Цього року, минулого, позаминулого… Традиція.

«У мене вдома в колекції чотири тисячі книжок», - відповів один метр, хоча журналістка хотіла взагалі-то довідатися, коли він останній раз брав книжку в руки, можливо навіть читав.

Книжки потрібно читати, тоді вони оживають. А так, вони стоять і ніби дивляться на нас. Ми прочитаємо їх. Обов’язково прочитаємо. Колись. Можливо завтра, можливо на канікулах, на вихідних, сьогодні ввечері, або на сон грядущий, погортаємо. Якщо не прийдуть гості, зламається телевізор, не буде дзвонити телефон, не потрібно буде, щось знову ремонтувати, готувати, перевіряти, розважати... Ну, причина завжди знайдеться.

А так кілька рядків можна завжди пригадати, цього вистарчить, щоб підтримати розмову за столом. Гості, як справжні інтелектуали, читають тільки себе самих, не тільки статті й лекції, навіть інтерв’ю. І, звичайно, цього модного сучасного автора до рук не візьмуть, хоча привселюдно цього ніколи не визнають. Будуть чемно хвалити і кивати головою в такт виделок, ложок і келихів.

Так, деякі справжні речі, справжню літературу, ми насправді читали (не тільки назву), тому цитату зі старої доброї класики можна завжди вставити. Це точний хід. На крайній випадок – Біблія. Цитати з Біблії – це як атомна бомба. Цього ніхто не заперечить, і головне - приліпити її можна будь-де, навіть якщо мова зайде про кінофестиваль у Венеції, який щойно завершився. Ніхто не був, фільми не бачили, правда чули, і можна поговорити так, ніби були і бачили.

Ніби читали. Хоча насправді цікаво, що хотів сказати автор, в якому контексті це було сказано. Були ж часи, коли справді читали. Правда, давно, дуже давно. Студентами їхали і читали. А що? Багато людей тоді читало справжні книжки, не теперішні брошури, розклад поїздів, спогади німфоманок чи сонники, а книжки. Романи, так-так, справжні романи, де було багато-багато сторінок. У сучасних інтер’єрах і наборах меблів книжкові полиці не передбачені.

Ну і що, можна прочитати гори. Але я точно знаю, що Гомер ніколи не читав Шекспіра, а Марко Вовчок навіть не чула про Ірену Карпу. Представник покоління, яке мучиться над вкороченим під шкільну програму «Робінзоном Крузо» і «Островом Скарбів», ковтає за ніч «Гаррі Поттера». Витримає Гаррі перевірку часом? Поживемо – побачимо. Літературі не раз пророкували забуття чи смерть через відсутність читача. Все це дурня.

Люди пишуть. Майже всі. Відразу, як вивчили букви. Листи, записки, вірші, спогади, мемуари. У більшості хватає розуму цього нікому не показувати і цим обмежитись. Але ті, хто пішов далі, не зупинився? Ми знаємо їх, їхні прізвища – на обкладинках книжок. Їх багато, тільки деяким, вибраним «там» і наділеним талантом вдалося написати так про життя, війну, смерть любов і ненависть, що це читають. Так, час перетворює нас на каміння, і вже потім на нього кладуть квіти або воно заростає травою забуття. І щоб щось зосталося на потім, коли ми перетворимось на каміння, люди тут і зараз будують палаци і зводять мости, воюють і завойовують країни, а також серця шанувальників, створюють музику, малюють картини і пишуть книжки.     

Ми забуваємо, що вся наша дія і навіть музика наших бажань і страхів, запакована у конкретний часовий проміжок, який тут, перед нами, на цих сторінках. Ми забуваємо, що нас ніколи не зрадять тільки книжки і собаки, вони – справжні друзі. Ми забуваємо і зраджуємо їх, залишаючи їх непрочитаними, перетворюючи їх на макулатуру. Роблячи з них такий самий товар, як цегла чи жіночі журнали. Вводячи на них моду. Розхвалюючи чи ні. Не проклинаючи, не помічаючи чи ще  гірше – забуваючи.