Михальчишин і «автономи»: батько заміняє батька

IQДанило Мокрик, 17 вересня 20131294355
Михальчишин і «автономи»: батько заміняє батька

Хто на сьогодні у Львові є найбільш активним і непримиренним борцем з ВО «Свобода»? Здавалося б, найбільшими ідейними супротивниками цієї радикально націоналістичної сили мала б бути Партія регіонів та різні ліберальні угруповання. Одначе, якщо придивитися уважніше, то виявиться, що ніхто у Львові не виступає проти «Свободи» так завзято і самовіддано, як рух «Автономний опір».

Це може здаватися дивним, адже ще не так давно «Автономний опір» виглядав союзником «Свободи», дехто вбачав у ньому навіть неформальну «молодіжку» цієї політичної сили. Один із фронтменів ВО «Свобода», Юрій Михальчишин, ніколи особливо не приховував, що є для молодих автономів не лише авторитетом, але й лідером.

І от раптом все різко змінилося. Михальчишин став для молодих людей, відомих насамперед завдяки замаскованим обличчям на акціях націоналістичного характеру, ворогом №1, а «Свобода» – «Розчаруванням-2013». Конфлікт з народним депутатом увірвався у публічний простір статтями, прес-конференціями і звинуваченнями, за формою гострішими від деяких промов самого Михальчишина.

І публіка, яка звикла сприймати «Автономний опір» як «хлопців Михальчишина», спантеличено завмерла з німим питанням на обличчі: що ж сталося у львівському націоналістичному королівстві?

Короткий літопис автономії

Якщо вірити Вікіпедії, то «Автономний опір» розпочав своє існування 2009 року. Принаймні, про це йдеться у статті, очевидно, написаній самими представниками цього руху. І зв’язок Юрія Михальчишина з цим рухом одразу виглядав органічним – навіть якщо брати до уваги лише те, що знаходилося на поверхні чи близько до неї.

«Свободівець», не ховаючись, очолював різні події, організовані «Автономним опором»: смолоскипну ходу, парад вишиванок тощо. Вміло диригував тими ж молодими людьми, які ховали свої обличчя за масками, під час гучних подій 9 травня 2011 року у Львові. Ба більше, навіть сьогодні, у розпал конфлікту, самі представники «автономів» нехай і неохоче, але визнають, що Юрій Михальчишин допомагав їм у проведенні акцій фінансово.

Одна з активісток, Вікторія Гладишева, в розмові з ZAXID.NET розповіла, що Юрій Михальчишин був для членів руху незаперечним інтелектуальним авторитетом,  читав лекції (які  «автономи» викладали в Інтернет, зокрема на власний сайт, який на сьогодні «помер»; їх оздоблені відповідними логотипом відеозаписи досі можна знайти на YouTube і ВКонтакті). Щоправда, називати його тодішнім лідером «Автономного опору» вона відмовилася: мовляв,єдиного лідера у них, в принципі, немає і ніколи не було.

Близькі до Юрія Михальчишина джерела розповідають ще більше: мовляв, практично під крилом молодого «свободівця» ця організація і виникла. Кажуть, почалося все з того, що Михальчишин буквально забирав з вулиці молодих людей, організовував тренування, прищеплював здоровий спосіб життя, а заразом – і націоналістичні ідеї. Отже, крім фінансових інвестицій, йшлося ще й про інвестиції глибоко особистісні.

Так чи інакше, ця гармонія почала давати збої десь на зламі 2012-2013 років – вже після останніх парламентських виборів, перед якими, за словами Вікторії Гладишевої, окремі активісти «АО» допомагали Михальчишину здобувати голоси на окрузі. На широкий загал похолодання у відносинах почало прориватися дещо пізніше. Це сталося у квітні 2013 року, коли «Автономний опір» голосно оприлюднив конфлікт навколо Параду вишиванок: мовляв, «Свобода» узурпує цю акцію, яку традиційно організовували «автономи».

Тоді в «АО» закликали просто бойкотувати цей Парад, і при цьому ще й порівняли «Свободу» з Партією регіонів. Те, що участь у Параді все-таки взяв Юрій Михальчишин, формалізувало розрив.

Далі конфлікт тільки наростав. У червні представники «Автономного опору» вперше заявили про те, що на них напали і побили помічники нардепа Михальчишина. Дуже схожі заяви повторилися і в серпні – ця історія вже добряче нашуміла і у Львові, і за його межами. А в липні відбувся конфлікт між представниками «Автономного опору», які пікетували Львівську міську раду через будівництво на вул. Озаркевича, та тими ж помічниками Михальчишина: один із них забрав у когось із пікетувальників плакат і порвав його.

Поміж тим, на стінах будинків у Львові почали з’являтися зображення Юрія Михальчишина з цяткою на лобі, яка натякала на кульове поранення. З великою часткою ймовірності можна припустити, що це – також справа рук когось із «автономів», які здавна спеціалізувалися на різноманітних «тегах». У розпал останнього витка конфлікту сам нардеп з цього приводу звернувся до міліції, і в домівках членів «АО» почалися обшуки. У відповідь молоді люди почали звинувачувати Михальчишина у співпраці з правоохоронними органами – що, на їхній погляд, є ганебним і недопустимим.

Словом, якщо справді сам Михальчишин стояв біля витоків «Автономного опору», то тепер це його дітище повстало проти нього з усією внутрішньою силою. «Хлопці» Михальчишина стали його лютими ворогами. Так, не всі. Якась частина найбільш відданих Михальчишину «автономів» відкололася від «АО» і залишилася з колишнім неформальним лідером. Інша ж «пішла на ви».

Під лівим крилом

Тут варто мати на увазі один дуже важливий момент – з початку 2013 року «Автономний опір» розпочав співпрацю з лівою профспілкою «Захист праці». Вже на останніх прес-конференціях низка «автономів» представлялася членами цієї профспілки, а дехто з них – і журналістами «Захисту праці».

Профспілку очолює широко відомий у вузьких колах своїми лівими переконаннями й ініціативами Олег Верник. «Захист праці» – наразі останній з його численних проектів (детальніше з біографією цього громадського діяча можна ознайомитися у цій статті – вкрай упередженій за своїм настроєм, але багатій фактами). У коментарі для ZAXID.NET про співпрацю з «Автономним опором» (яка, за його словами, на рівні Львівщини розпочалася у січні-лютому 2013 року) він говорив доволі відверто, хоча й заперечував «злиття» цих організацій.

«За визначенням політична організація не може влитися в лави профспілки. Йдеться, про інше – багато членів «Автономного опору» в індивідуальному порядку взимку 2013 року вступили до лав профспілки та розпочали діяльність із захисту соціально-економічних інтересів львів’ян. Ми вітаємо це рішення членів «Автономного опору»… Щодо проблем фінансування діяльності регіональних осередків нашої профспілки, то питання звісно є і, нажаль, ми не можемо їх вирішувати у необхідному для наших регіональних структур обсязі», – зазначив він. А також пояснив, що наразі у Львові немає жодного штатного працівника профспілки, і діяльність не фінансується навіть частково.

Витримуючи таку позірну дистанцію щодо «АО», Олег Верник водночас продемонстрував неабияку обізнаність і відчутну заангажованість у конфлікті між «автономами» і Юрієм Михальчишиним. А це дозволяє припускати, що насправді ця дистанція – не така вже й велика, як могло б здатися з попереднього коментаря.

«Зла іронія ситуації полягає у тому, що молоді активісти «Автономного опору» – це переважно люди, котрі були виховані на лекціях Юрія Михальчишина, присвячених різноманітним радикальним практикам... Юрію Михальчишину вдавалося деякий час для львівської молоді видавати себе наче за якусь революційну альтернативу цілком буржуазному керівництву ВО «Свобода». Фактично саме Михальчишина можна вважати свого роду «батьком» «Автономного опору». І коли відбулася остаточна трансформація Михальчишина у респектабельного представника буржуазного істеблішменту, то, звісно, далеко не вся радикальна молодь це сприйняла, як кажуть, на ура. Тобто конфлікт між депутатом Верховної Ради Юрієм Михальчишиним і молодими активістами «Автономного опору» має не просто світоглядну суперечку, а ще й обтяжений вагомим психо-емоційним нашаруванням. Радикальна та соціально активна молодь «Автономного опору» вважає Михальчишина зрадником революційних ідеалів своєї юності, які були сформовані багато в чому під його впливом», - зазначив Верник. І додав: «Відповідно, коли «Автономний опір» почав викривати перші брудні оборудки та грошові інтереси депутатів Львівської міської ради від ВО «Свобода» навколо сумнівних забудов у місті, то саме Юрій Михальчишин і виявився найбільш палким захисником своїх однопартійців-депутатів. Це було помітним».

У цих, а також інших відповідях Олега Верника на запитання ZAXID.NET відчувається певний патерналізм цього громадського діяча щодо «автономів». Так, він називає Михальчишина «батьком» «Автономного опору», однак відчуття таке, ніби новий батько говорить про батька колишнього. І говорить зовсім без доброзичливості.

Нова мітла мете проти старої?

Власне, цей перехід «Автономного опору» під крило профспілки «Захист праці» та збіг цього переходу з початком конфлікту між «АО» і Михальчишиним змусили багатьох припустити, що йдеться про цілеспрямовану атаку на «свободівця» з боку «нового батька» його колишніх побратимів. Ніде правди діти, багато що підштовхує саме до такої версії.

По-перше, співпраця між «АО» і «Захистом праці» таки виглядає дещо дивною. Не з суто ідеологічних міркувань. Нехай з висоти пташиного польоту «автономи» могли видаватися вкрай правими за спрямуванням, яким не личило б співпрацювати з відверто лівою організацією, насправді тут конфлікту якраз немає. «Автономний опір» ніколи не приховував свого антикапіталістичного, антипартійного і загалом антисистемного спрямування. Та й їхньому колишньому вже духовному наставникові Юрію Михальчишину, якщо придивитися уважніше, аж ніяк не чужою є така «лівизна» поглядів.

Інша справа, що Олег Верник, окрім всього іншого, був і залишається експертом російської організації зі спостереження за виборами CIS-EMO. Голову цієї організації, росіянина Олексія Кочеткова (багаторазового «лауреата» листів подяки від голови ЦВК РФ Володимира Чурова), торік характеризували як "смотрящого від Кремля" на українських виборах. І раптом переконані націоналісти зливаються з Верником у дружніх лівацьких обіймах… Оце вже виглядає принаймні безідейно. І змушує шукати природу цієї співпраці не у високих сферах цінностей та переконань, а у сферах значно більш приземлених.

Припущення, що Олег Верник і «Захист праці» підкупили молодих людей з «Автономного опору» грошима, не знаходить прямого підтвердження. Сам Верник у коментарі заперечив фінансування в принципі. З іншого боку, під час прес-конференції 19 серпня самі представники «АО»/«ЗП» визнали, що отримують від профспілки гонорари – як журналісти. Щоправда, який розмір цих гонорарів, так і не уточнили. Так чи інакше, певне фінансування все-таки має місце.

У будь-якому разі, Олег Верник, як новий, нехай і далекий від Львова, батько «автономів», не приховує свого негативного ставлення до «Свободи». Тому цілком можна припустити, що саме він надихнув молодих людей – чи то фінансами, чи то просто переконанням – на боротьбу проти ще недавно дружньої політсили.

Як варіант, не виключено, що Олег Верник не надихав молодих людей, а просто використав їхню образу на колишнього лідера у своїх цілях. А в тому, що така образа через невиправдані сподівання має місце, сумніватися не доводиться. Самі «автономи» про неї говорять доволі відверто. Вже згадана Вікторія Гладишева сказала ZAXID.NET про те, що Михальчишин, по суті, зрадив ті позиції, які їм проповідував.

На думку про те, що йдеться про провокацію, наштовхує й те, що якихось переконливих доказів про напади на них з боку помічників Михальчишина представники «Автономного опору» так і не надали. У червні вони представили запис із камер спостереження, на якому просто неможливо упізнати будь-чиє обличчя. Тепер, у серпні, вони говорили про побиття арматурою – однак постраждалі на прес-конференції не виглядали на людей, які пережили серйозне насильство. А інших доказів, крім власних слів, вони не запропонували.

При цьому представники «Автономного опору» не бажають звертатися у міліцію. Так, це відповідає їхнім антисистемним переконанням і загальній установці «справжній пацан ментів не підключає». Але переконливості їхнім словам це аж ніяк не додає.

Впадає у вічі й те, що саме Юрій Михальчишин є не просто головною, а майже ексклюзивною мішенню атак «автономів». Саме йому вони присвячують левову частку своїх найбільш критичних виступів, саме на нього спрямовують найбільш отруйні стріли. Все решта, зокрема ВО «Свобода» як політична сила в цілому – далеко на задньому плані. Виглядає так, ніби власне боротьба проти окремо взятого політика стоїть у центрі нинішньої діяльності «АО». А це цілком природно змушує припустити, що йдеться не про ідейне, а про особисте.

І, врешті, нехай цей аргумент – більше з метафізичної сфери, та все ж: до Юрія Михальчишина, його переконань, його дій і будь-яких інших його виявів можна ставитися як завгодно (автор цих рядків, наприклад, аж ніяк не може себе зарахувати до його симпатиків), але заперечити те, що йдеться про розумну людину, не можна. Така людина не буде сама нариватися на зовсім непотрібні неприємності, посилаючи своїх помічників та охоронців «провчати» купку молодих людей тільки через те, що вони влаштовують незручні для «Свободи» акції протесту.

Помста колишнього батька?

З іншого боку, аргументи на користь версії про провокацію залишаються такими ж бездоказовими, як і слова «Автономного опору» про напади. Що головне: не зовсім зрозумілою залишається мотивація такого цілеспрямованого нападу на Михальчишина – хіба що справді йдеться про глибоко особисті переживання «автономів».

Припущення, що таким чином вже зараз намагаються прибрати потенційного претендента на крісло мера Львова, виглядає доволі-таки натягнуто – бодай тому, що зовсім невідомо, чи Михальчишин взагалі братиме участь в майбутніх виборах міського голови. А якщо йдеться про спробу атакувати «Свободу» в цілому, то незрозуміло, для чого в такому випадку зосереджуватися виключно на одній персоні.

Молоді люди, яким загалом притаманний ідеалізм, справді могли обуритися тим, що політична діяльність Михальчишина раптом перестала відповідати його ж вченню. Вони справді могли відчути його бажання «підім’яти» рух під себе, свої уявлення і чи то політичні, чи то особисті потреби. Їх справді могло вразити, що Михальчишин дав зрозуміти: він принципово буде на боці ВО «Свобода», і критика цієї партії з боку «АО» не вітається (про це також розповіла Вікторія Гладишева). Вони про це говорять, і, загалом, повірити в це можна.

Так само можна повірити й у те, що через це обурення шляхи Михальчишина й «Автономного опору» врешті розійшлися, і «автономи» вирішили продемонструвати принциповість у протистоянні зі своїм колишнім авторитетним побратимом. Як не крути, а це – дуже природна підліткова реакція. Звідси й така цілеспрямованість у їхній діяльності.

Чи можна водночас повірити у те, що нечисленні і не надто голосні акції протесту – зокрема проти будівництва на вул. Озаркевича – викликали у народного депутата настільки бурхливий емоційний відгук, щоб він аж послав своїх помічників провчити «малолітніх шукачів пригод» (так сам нардеп назвав нинішніх представників «Автономного опору» у короткому коментарі для ZAXID.NET – чи, радше, короткій відмові від коментаря)? Тут питання залишається відкритим.

З іншого боку, коли на поле бою виходять емоції, розум часто відступає. До того ж, статус народного депутата іноді штовхає людину на не зовсім продумані вчинки – навіть в опозиціонера може з’явитися відчуття вседозволеності і море-по-колінності. І тому, коли молодь, яку він ще вчора виховував і скеровував, сьогодні вирішує вставляти йому палки в колеса, реакція може виявитися вкрай гострою…

На перший погляд, не можна було б цілковито списувати з рахунку й можливість, що напади на «автономів» - не ідея самого Михальчишина, а, так би мовити, приватна ініціатива його помічників і товаришів. Однак таке припущення повністю позбавлене внутрішньої логіки. Адже нападів, як стверджує «АО», було два – у червні і в серпні. Відтак, якби перший напад відбувся без відома «свободівця», то повторення ситуації він би просто не допустив. Отже, якщо напади справді були, то Михальчишин про них знав і, як мінімум, їх дозволив.

Інша справа, що оте «якщо» було і залишається дуже великим…

Публічність і мовчання

У сухому залишку, обидві версії – однаково бездоказові. І, очевидно, такими й залишаться. Тому й спроби відгадати, яка з них – правильна, більше схоже на гадання на кавовій гущі, аніж на аналіз.

Втім, варто таки наголосити на одному моменті, який у цій всій історії грає зовсім не на користь Юрія Михальчишина, – його мовчання. Тричі на прохання автора статті прокоментувати історію свого конфлікту з «АО» він відповів відмовою – ввічливо, але категорично. В інших виданнях таких коментарів також не знайти. Близькі до нардепа джерела стверджують, що йому, як колишньому батькові «АО», ця тема просто є особисто дуже неприємною, тому він і не хоче говорити. Однак в таких скандалах це більше схоже на відмовку.

Люди, які перебувають по той бік барикад, натомість спілкуються з пресою охоче. Вони дають прес-конференції, не відмовляють у коментарях, а навпаки, готові розповідати про нюанси історій годинами. І навіть голова профспілки «Захист праці» Олег Верник, попри початкову свою обережність, надав просторий коментар з приводу «Автономного опору» загалом і конфлікту з Михальчишином зокрема.

Поки «старий батько» мовчить, «новий» – говорить. Це, звісно, викликає більше довіри до «нового». Щоправда, так чи інакше в їхній багатодітній сім’ї власне «діти» видаються заручниками сварок і політично-особистісних ігор своїх батьків. Хоч і вірять у свою «автономність».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 55

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук