Мирослав Лаюк: Треба вісімнадцять мільярдів років, аби розгадати таїну поезії

Цей автор з’явився несподівано природно. Одразу здивував різними спектрами творчості – вірші, п’єси, проза… Став відомим у літературних колах і навіть модним, але мало прочитуваним, в чому сам зізнається.

Мирослав Лаюк – поет, прозаїк, драматург, есеїст. Народився 31 липня 1990 року на Прикарпатті. Студент магістратури Києво-Могилянської академії. Автор поетичної книжки «Осоте!» (2013). Лауреат Літературного конкурсу видавництва «Смолоскип», премії журналу «Новая юность» (Москва), Міжнародної українсько-німецької премії Олеся Гончара тощо. Твори публікували у виданнях «Шо», «Кур'єр Кривбасу», «Літературна Україна», «Дружба народов», інших журналах та антологіях. Вірші перекладено кількома мовами.

У розмові з Мирославом про головну рослину його поезії – осот, варіанти донесення поезії до реципієнта, безсенсовість літературних читань і не тільки.

- Мирославе, для початку познайом з осотом. Чому він?

- Кожна душа потребує тіла, кожна рідина потребує посудини. Навіть якщо ця рідина – поезія. Осот – став для мене доброю формою, через яку було зручно проговорювати, транслювати своє: він прагне оприявити себе, мене, нас, вказати речі універсальні й конкретні, вписати їх у цікавим орнамент. Осот є звичайнісіньким бур’яном, якого одні не помічають, просто йдучи до станції метро, а інші (добрі городники) з ним люто воюють, вирізають його коріння. Я про змінність очевидного, про зміну перспективи бачення, про маски і те, що за масками (дуже часто там – нічого).  То як з амурськими тиграми: у клітці вони величні й драматичні – краса, якої завтра може не бути; проте якби ми їх зустріли десь у маньчжурському лісі, то, певне, не дуже б були їм раді, може, і застрелили б, якби встигли. Позиції постійно міняються, навіть планети змінюють місцями полюси. Рідина поезії перетікає з однієї посудини в іншу; вона залилася одного разу в посудину осоту – і я радію, що ця форма їй не видалася чужою.

- А звідки відчуття, що саме ця рослина?

- Я не хочу питати себе і знати це, бо прирікаюся на поразку. Поезія – це не математика, де два на два – обов’язково чотири; тут можна ділити на нуль, головне – не втратити відчуття міри і смаку. Тут могла бути будь-яка інша рослина, інша форма; будь-яке інше тіло я міг би розчленувати на листки, розрізати стебла, подивитися на насіння і форму квітки. Але сталося так. Поезія – це теж випадок, як і багато того, що стається з нами щодня, і що ми не завжди в змозі контролювати. Але не факт, що випадки – не якась вища закономірність. І це починаєш розуміти, коли вдумуєшся у кожен звук і всі можливі комбінації зі звуків «о», «с», ще раз «о», «т», а ще – «е».

- Як ці вірші прийшли?

- Шлях поезії дивний і не завжди однаковий, не завжди відомий мені. Центральний цикл книжки (там 10 віршів) прийшов  майже цільно, я записував музику, яка мені звучала, кольори і видива форм, емоції, котрі накопичилися і в якийсь момент потребували бути проговореними, осмисленими чи просто сприйнятими, щоб рухатися далі. Не хочу говорити про сліпий дикт, бо добре просіював ці вірші, обтесував, як скульптор обтесує камінь, шліфував. Але і не можу казати виключно про особливу роботу мозку: завдяки ній твориться багато корисного, але точно не добрі вірші. Не думаю, що колись створять робота, котрий писатиме поезію.

- Мирославе, ти неодноразово говорив, що твоя книжка має цілість, багато шарів і смислів тощо. Попри це, ти часто виступаєш на різних заходах, де читаєш не всю книжку, а окремі тексти. Крім того, вони звучать в контексті творчості інших авторів, що виступають поряд. Як ти думаєш, що чують, коли ти читаєш? Чи чують те, що ти читаєш?

- Читання і слухання, бачення букви  і кольори звуків – то дуже різні форми для сприйняття. Я певен, що багато речей не можуть бути доступними, коли слухаєш, бо велика частина поезії потребує читання, відчитування, банального перечитування і перепрочитання. Але і не можу погодитися, що на рівні книжки вичерпується текст, адже при його аудіальному оживленні виникають геть інші ефекти, поезія торкається зовсім інших ділянок нашої натури.

Цільність у книжковому форматі є доцільною, бо книжка сама по собі є конкретним предметом, котрий можна носити з собою, читати перший і останній вірш, читати у певному порядку. Її можна мислити як цільний мистецький твір – де всі прийоми працюють на одне – і оформлення, і власне вірші, і передмова. А читання на публіці, тим більше поряд з іншими авторами – то, в основному, розрив, твоє читання й акцентування на певних місцях не збігатиметься із рецепцією інших читачів, ти читаєш залежно від того, що хочеш, аби воно прозвучало у конкретний момент, ти читаєш також залежно від аудиторії. То геть різні форми представлення твору.

- А який з недавніх поетичних заходів, де ти брав участь, видався тобі найцікавішим?

- Останнім часом я взагалі дедалі менше бачу толку в літературних читаннях, адже їх надто багато (так, я справді вважаю, що їх забагато), а тому на них ходить мало людей, а самі автори рідко слухають одне одного, тобто мета такої участі – галочка до власної участі у літпроцесі. Недавно у київській кав’ярні «Купідон» на розі Пушкінської та Прорізної Поліна Городиська, авторка проекту LITFEST, організувала мені й Олегові Лишезі «діалог», де ми почитали свої нові вірші, поговорили, порозпитували щось один в одного. Не знаю, як глядачам, а мені такий формат дуже заімпонував. А на цьому «діалозі» я справді відчував самозбагачення, Олег Лишега розповідав дуже цікаві речі про свою молодість, а також власну рецепцію Тараса Мельничука, про якого я пишу диплом. Також я переосмислив творчість самого Лишеги: колись я писав про нього есей, де одна з основних категорій його творчості – Час – для мене мислилася як бергсонівське якісне тривання, в значенні часу не як кількості годин, а власне цінності цих годин власним наповненням, тоді як під час цієї зустрічі я зрозумів, що насправді тут проблема у довжині рядка, часові, за який цей рядок проговорюється, часові, за який цей вірш пишеться, інтервалам між написанням першого й другого вірша, власне Час – це час, у якому ця творчість триває, у якому триває сама поезія – як джезва з кавою, яку не можна з вогню забирати ні швидше – бо буде несмачна, ні пізніше – бо збіжить, а тільки вчасно.

Концепція зустрічі полягала у конфлікті покоління мого і покоління Лишеги, проте я зрозумів, що насправді це не конфлікт, тобто геть не розрив, бо я з пошаною ставлюся до тих же Чубая, Воробйова, Голобородька, це не рух назад, це рух в усі боки: я бачу набагато більше спільного між своїм поколінням і поколінням поетів 1970-х та 1980-х, ніж з поколінням ближчим до наших днів, але я і проектую багато досить чітких векторів для руху однозначно вперед. Дітей швидше розуміють діди, ніж батьки, діти рідко воюють з дідами: вони взаємозбагачують одне одного – мудрістю старості й запалом молодості.

Я недавно написав п’єсу «Гоголів "Кобзар"». Це про дві основні для нашої літератури і саме для мене постаті. Вони обоє оживають й приходять у наш час. Ми постійно ведемо діалоги з живими і мертвими. Ми завжди потребуємо розмови, бо мова – це та рідина, яка вирізняє людину від інших організмів і предметів.

- Ти вже написав кілька п’єс. А яка їхня доля, зокрема текстів, відзначених на «Коронації слова»?

- Ніяка. У нас не та ситуація, коли сучасна п’єса може потрапити до театру. Певне, тому маємо і такий занепад в драматургії. Тепер треба радіти, коли хоча б класику адекватно, цікаво й сучасно поставлять. Але і цього не роблять, крім дуже небагатьох винятків.

Я ж і надалі пишу п’єси, бо мені це просто подобається. Так навіть краще, коли не треба думати, чи сприймуть це тепер: можна спокійно писати, а час вже сам вирішить, чи варте воно сцени.

Ці п’єси можна читати. Звісно, поки не йдеться про видання окремої книжки, але коли до мене звертаються, я дозволяю знайомитися з цими творами.

- А що ти читав останнім часом? Що вразило тебе найбільше?

- Одна з дуже важливих і дуже складних книжок, які я останнім часом читав, яка принесла мені багато радості, але і багато питань без відповідей, тривоги, – це «Смерть Вергілія» Германа Броха.  Дія роману – останні 18 годин життя одного з найбільших поетів з усіх знаних нам часів, котрий хоче спалити свій найвеличніший твір – «Енеїду». Знаю, що цей твір українською перекладає Олекса Логвиненко. То має бути значна подія, адже згаданий роман (поряд із «Поминками за Фіннеганом» Джойса, «Галасом і шалом» Фолкнера) вважається одним з найскладніших в історії літератури. Але, безумовно, складнішою є тайна поезії, про яку цей твір, про яку писав і Брох, і Вергілій. І, певне, треба вісімнадцять мільярдів років, аби її розгадати.

Саме тому я так обережно говорю про все це.