Місія Галичини у постпомаранчеву епоху

Практично ніхто з політиків і аналітиків не заперечує, що без галичан не відбулася б і Помаранчева революція, а отже, демократизація суспільного життя бодай у галузі свободи. Майже тотально російськомовний і російськокультурний Київ наприкінці 2004 року, наляканий наступом «донецьких бандитів», радісно віддався у обійми екзотичних прибульців із Заходу.

«Галичина», «галичани», «галичанство» - саме ці слова чомусь останнім часом стали знову після досить довгої паузи потужно використовувати антиукраїнські сили у зв’язку з нібито «фашизацією» українського суспільства, тобто у зв’язку з найбільш вагомими досягненнями «помаранчевого» періоду історії України, який  по цих виборах уже відходить у вічність: визнання Голодомору геноцидом, присвоєння Шухевичу й Бандері звання Героя України, «примусового» дублювання іноземних фільмів українською мовою, вилучення російських телеканалів із переліку кабельних мереж, проведення тестування українською мовою та інші несміливі кроки тепер уже колишньої влади у справі українізації України. Здається, знову вороги України віддають галичанам, можливо, не зовсім заслужено шану, використовуючи їх лише як певний «дубовий» стереотип українського радикально-інтегрального націоналізму. Взяти хоча б одіозного міністра Табачника. Його антигаличанська писанина наповнена такою затятою злістю і ненавистю проти галичан, яка репрезентує їх ініціаторами всіх лих для України, озвірілими виродками роду людського, що навіть не віриться, що це могла писати інтелігентна людина, та ще й в окулярах, та ще й з бородою.

Але менше з тим. Після вступу нового президента на посаду ми стоїмо перед новим викликом для української державності, і якщо розмови галичан про «третіх совітів» і  страхи земляків Степана Бандери з села Угринова, які після перемоги Януковича ставлять на ніч під дверима вила є перебільшенням, то у зв’язку зі справжніми реаліями наслідків цих виборів галичанам, хочуть вони цього чи ні, все ж доведеться вибудовувати нову державотворчу стратегію.     

Галичина як духовний і культурний центр

Месіанство Галичини у становленні новітньої української державності – стара і заяложена історія, від згадки про яку навіть вже деколи трохи нудить, але завжди чомусь хочеться знову й знову повертатися до цієї проблеми знову і знову усвідомлюєш, що вона таки насправді має реальне і логічне підґрунтя. Бо Михайло Грушевський мав усі підстави наголошувати: «Суспільність галицька звикла бачити й уявляти собі Галичину як духовний і культурний центр української землі, як ту духовну фабрику, де виковується українська культура для цілої соборної України… звикла до того поважання й побожної заздрості, з якими українці дивилися на ті невеличкі здобутки національної культури, народного усвідомлення, які було досягнуто на галицькому ґрунті, й уявляла себе не інакше, як передовою, чільнішою частиною українського народу, яка далеко випередила ту бідну Україну російську, де так слабо стоїть українська свідомість, де навіть у родинах не говорять українською, де більша частина інтелігенції не важиться навіть думати й говорити українською». Підтвердження цих слів можна знайти й нині, варто лише пригледітися до  наших парламентаріїв, прислухатися, якою мовою вони  послуговуються в буті лише. А про членів уряду годі й говорити. 

 

Месіанство Галичини у становленні новітньої української державності – стара і заяложена історія, від згадки про яку навіть вже деколи трохи нудить, але завжди чомусь хочеться знову й знову повертатися до цієї проблеми знову і знову усвідомлюєш, що вона таки насправді має реальне і логічне підґрунтя

 

Хто зможе заперечувати, що у нові часи без Галичини українська незалежність 1991 року безсумнівно виглядала би як сьогоднішня білоруська? Бо сучасна Білорусь – це ментально наш рідний український Схід і Південь, які фактично є розсадниками антиукраїнської радянсько-російської і патерналістсько-тред’юніоністської ідеологій. Не будь Галичини у складі новітньої України, про яку свободу слова, про які монументи жертвам Голодомору, про які навіть несміливі порухи у бік НАТО, Євросоюзу, визнання українських героїв, про яку єдину українську як державну могла би зараз іти мова? Під’єднаний 1939 року до тіла Великої України потужний галицький детонатор національної свідомості розбурхав спляче болото совєтської України і нагадав, що є ще на світі українці, не всіх ще знищили на Соловках, у мордовських таборах і в Березі Картузькій. Галичани запалювали ентузіазмом українства найкращих східняків-сподвижників української ідеї В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Анатолія Лупиноса. Хто знає, чи виріс би з Ющенка бодай якийсь український патріот, якщо би він не вчився у Тернополі і не працював на Франківщині.         

Та це все не лише тенденції нового часу. Галичани ведуть національну й духовну «виховну роботу» серед східняків ще від часів Австрії і Польщі, а потрапивши до складу СРСР, стали вести цю роботу ще енергійніше і завзятіше. Чудовий львівський мемуарист Євген Наконечний так згадував про 1939 рік у Львові: «Східні українці потрапивши до оселі українців-галичан, побачивши образи і портрети Шевченка, раптом опинялися у приворожливій атмосфері патріотизму і релігійності, про які мали тільки дуже неясне уявлення і про які їхнє щире українське серце таємно мріяло».

Практично ніхто з політиків та аналітиків не заперечує, що без галичан не відбулася б і Помаранчева революція, а отже, демократизація суспільного життя бодай у галузі свободи. Майже тотально російськомовний і російськокультурний Київ наприкінці 2004 року, наляканий наступом «донецьких бандитів», радісно віддався у обійми екзотичних прибульців із Заходу. Улеслива, забута ще зі шкільної лави українська мова, непідробна щирість і гостинність, надання помешкань і харчів для галицьких «революціонерів», прагнення відстоювати українську національну ідею – все це швидко забули кияни, коли реальна небезпека минула і все стало на свої місця.

Приспаний велетень

Тепер вже наша столиця, поглинута донецькою вулицею Банковою і донецькою вулицею Грушевського, має всі шанси остаточно позбутися усіх українських ілюзій, як це не раз бувало в історії. Більшовицький журналіст, відвідавши українську столицю 1918 року, писав: «Киев – город-хамелеон. Крещатик – переметная сума, продажный проспект, улица-ренегатка. Вчера присягала Раде, марала вывеску украинской «мовью», наряжала продавщиц в «спидницу», «плахту» и «намисто». Сегодня любезничает с красноармейской звездой, на тротуарах и в магазинах большевистская терминология, маскарад под пролетариев. «трудовые артели», «рабочая кооперация». Завтра овации и улыбки гетманским холуям, опять «украинская мовь», «жиночи капэлюхы», «кавярня», «идальня», «чоловикы з осэлэдцами», саблюками и шулерскими физиономиями, крахмальные груди мазуриков, бриллианты проституток, сияющие поповские рожи». Сьогоднішній, вже на сто відсотків постпомаранчевий Київ, повернувся до своєї рідної російсько-радянської ментальності, що вже казати про Донецьк і Дніпропетровськ, де звільняють з роботи за українську мову.        

 

Сьогоднішній, вже на сто відсотків постпомаранчевий Київ, повернувся до своєї рідної російсько-радянської ментальності

 

Та, незважаючи на ні що, Грушевський покладав-таки на східняків великі надії: «Най лише збудиться з тяжкого летаргу сей приспаний велетень, нехай лише злетять з нього ті кайдани, якими окували його темні сили! Він потрафить постояти за себе, цей тридцятимільйонний народ, і не тільки за себе. Чи не згадає він про Галичину, сю бідну, нещасливу Галичину, що в найтяжчі часи українського лихоліття вдовиними лептами світила вогник національної української культури, народної свідомості і вказувала ним дорогу українським братам. В тій багатій людьми, засобами, капіталами Україні чи не знайдуться засоби на те, аби допомогти галицькому селянинові вирватися з економічного визиску польського шляхтича і жидівського лихваря, посунути економічну і просвітницьку роботу… проста вдячність за тяжку національну працю, роблену з такими тяжкими зусиллями в інтересах усієї України зверне гадки і енергію відродженої української суспільності між іншим також і на рятування Галичини».

Тяжка національна праця галичан на благо усієї України – наша одвічна карма. Коли ж насправді Схід віддячить нам – бідній, нещасній, економічно слабкій, відсталій, депресивно-споживацькій Галичині? Коли віддасть матеріальне взамін за духовне? Може, бодай підкине «детонатору національної свідомості» з держбюджету трохи грошенят на Євро-2012?. З «Азовінтексом» ми вже подружилися, тепер чекатимемо на якісь реверанси з боку Януковича?

Та й Галичина мусить врешті пробудитися, і в умовах перемоги на цих виборах явно неукраїнських сил посилити свій вплив на державотворчі процеси, бо ось, дивишся, й гряде друга державна мова, відмова від НАТО і Євросоюзу, вступ до ЄЕП. Сумно? Безумовно, але це й буде для галичан хорошим стимулом проводити активну проукраїнську державотворчу працю, яка була останні п’ять років приспана помаранчевим затьмаренням. Поки нас в дупу добре не штиркнеш - не поворухнемося. І галичани повинні робити нову, ще складнішу державотворчу роботу після виборів 2010 року дуже виважено, дуже  мудро, дуже наполегливо, скільки вистачить сили і розуму, аби галичанство не зійшло остаточно на пси, аби не справдилося гірке пророцтво, ні, не Дмитра Табачника, а Михайла Грушевського: «Галицький епізод» в історії українства має тільки історичне значення: що зроблено на галицькому ґрунті, має там і зостатися, з локальним значенням, для вжитку Галичини; «галичанщини» український народ і українська суспільність не приймає, для її вжитку має бути все вироблене наново, українськими силами, на чисто українській основі, а всякий слід галицьких впливів дискредитує себе й занапастить український рух в очах українських мас».