Кидали чобітьми і шукали у макітрі свого судженого. Так забавлялася на Андрія молодь із молодіжних громадських організацій. Вони відтворювали давні традиції, які їм переказали прабабусі.
У це язичницьке свято господині колись пророкували собі наступний рік, врожайним він буде чи ні, а дівчата - долю, чи знайдеться суджений. Та з приходом на наші землі християнства, це дійство наклалося на свято Андрія. Та традиції не зчезли.
Тож дівчата ворожать на воску, капаючи його у воду. Якщо вийде серденько - чекати кохання, якщо віск розійдеться водою - милий вештатиметься. А ще вгадують долю, куштуючи неосліп воду: натрапляють або на прісну, або ж на солену, або ж на солодку.
У макітрі запускають човники. До чийого імені він приб’ється, - той і милим буде. Однак дівчата не поспішають зізнаватись, на кого сподіваються.
Є ворожіння, на які таки не наважуються: найстрашніше - залишитися сам на сам у темряві зі свічкою перед дзеркалом.
Це єдине свято в році, коли парубкам дозволяють побешкетувати. Особливо в тій господі, де живе дівчина, яка довподоби. Тож не раз наступного дня батькові тієї чи іншої красуні доводилося знімати браму зі стріхи стодоли або ж віз із сараю.
На Київщині, розповідає ця молодь, наші предки жартували цікавіше. Спеціально на вечорниці брали у винайм хату, - платили ж борошном.
Усім пророцтвам "на Андрія" молодь, звичайно, не йме віри, однак збирається на забави щороку. Так, переконує, цікавіше живеться.
Ми використовуємо