Мова гетто чи гетто для мови

Ледве вщух скандал довкола ватного камінг-ауту Івана Дорна, епатувати публіку взявся Олег Скрипка. Минулого тижня музикант запропонував загнати у гетто всіх, чиї розумові здібності не дозволяють опанувати державну мову. Звідки у шанувальника Віктора Януковича узявся такий націоналістичний запал – незрозуміло. Також незрозуміло, чому запал Скрипки вщух, щойно йому зателефонував фейковий Арсен Аваков. Утім, розбиратися у тонкощах чужого світогляду – справа невдячна і нецікава. Набагато важливіше те, що опинитись у гетто бояться по обидва боки мовних барикад. І хоч реальна мовна ситуація навіть близько не така небезпечна, в майбутньому українці справді ризикують опинитись у гетто.

У передчутті лиха

Намагаючись пояснити свою скандальну заяву, Олег Скрипка написав, що «україномовні українці живуть у своєму маленькому безправному гетто», і загнали їх туди росіяни. Захисники української мови повторюють цю тезу на всі лади. «України в Києві немає. Тут кругом путін», – скаржиться Лариса Ніцой, про витискання українців у гетто пише Юрій Винничук. Дехто навіть пропонує розколоти країну по Дніпру, аби вберегтися від зросійщення. В результаті маємо занепадницькі й алармістські настрої, які виливаються у радикалізм та агресію. Бо коли мова гине, реверанси не на часі. Парадоксальним чином настрої у протилежному таборі цілком аналогічні. У Москві розповідають про жахи тотальної українізації, а в російських та проросійських ЗМІ – про витіснення «мови Пушкіна» із повсякденного ужитку.

Схоже, подібна ситуація – результат надуживання мобілізаційною риторикою, оскільки реальна мовна ситуація в Україні не настільки драматична. За останніми даними, українську вважають рідною майже 70% мешканців країни, 14% – російську і 17% – обидві мови одразу. Мовні конфлікти у повсякденному житті – велика рідкість, оскільки абсолютна більшість населення володіє обома мовами. У тому ж таки Києві близько 30% мешканців розмовляють вдома українською, ще стільки ж – російською, і 40% – обома мовами одразу. Поширення білінгвізму є цілком нормальним явищем для перехідних часів, оскільки відновлення статусу української мови не може трапитись одномоментно. Крім того, білінгвізм надійно убезпечує від мовної взаємоізоляції: якщо люди можуть порозумітись, ніхто в гетто не потрапить.

Мовна ізоляція

Єдині, кому реально загрожує гетто, – це невелика група громадян, котрі принципово відмовляються опановувати українську мову. Попри законодавчі пертурбації і тяганину, немає сумніву, що в озорому майбутньому незнання української стане серйозною перешкодою для професійної самореалізації. Вже зараз без української практично неможливо працювати у держструктурах, у сфері освіти і т.д. Чи не останній великий бастіон «общєпонятного язика» – сфера послуг, в якій працює більше половини наших співгромадян. Щойно і її заженуть в рамки мовного законодавства, процес українізації прискориться в рази. Незнання української буде означати те саме, що й відсутність ідентифікаційного коду: жити можна, але складно.

У такому становищі в радянські часи була українська мова. Вивчати її не заборонялося, проте без володіння «общєпонятним» людина опинялася в гетто. Здобути вищу освіту і побудувати кар’єру, залишаючись виключно україномовним, було неможливо. Тепер в Україні поволі запускається зворотній механізм, хоча і з поправкою на демократію: ніхто не перешкоджає створювати товариства російської мови, організовувати додаткову освіту дітей і т.д. І якщо в майбутньому незнання української справді заведе когось у гетто, то це буде результат особистого вибору конкретної особи. Втім, драматизувати все одно не варто: покоління нинішніх 30-річних і молодших отримали освіту вже тоді, коли вивчення української було обов’язковим. Ну а решта працюючих має всі шанси підтягнути мову до мінімально необхідного рівня – для народу практикуючих білінгвів це зовсім не складно.

Гетто для українців

Втім, проблема мовної ізоляції має і ширший вимір, про який під час мовних баталій зазвичай не згадують. Якщо незнання української може завести у гетто частину українців, то всіх нас – і українсько- і російськомовних – давно тримає в гетто незнання світових мов, насамперед англійської. За рівнем знання англійської Україна знаходиться на 41-му місці серед 72-х країн світу. Це автоматично ізолює нас від глобального інформаційного простору настільки, що ніякий безвіз не допоможе. Що може бути більш жалюгідне, ніж український науковець, який чекає перекладу книгу на «общєпонятний» або мучиться із Гугл-перекладачем? Ось так, скільки б ми не воювали на Сході, недоліки системи освіти тримають нас у гетто «русского міра».

Тож перед воїнами мовного фронту вимальовується подвійне завдання. З одного боку, потрібно не допустити зникнення української мови, повернувши їй реальний державний статус. Тут ідеться не лише про відновлення історичної справедливості, але й про виживання нації. Але боротьба за українську не має бути боротьбою за право не знати інших мов – в сучасному світі це згубний і абсолютно шкідливий ізоляціонізм. На відміну від російської, додатком до якої йде «русскій мір», англійська навряд чи зашкодить нашій ідентичності, зате допоможе вирватися з нашого цивілізаційного закапелка. Якщо ж зрушень не буде, то не варто й нарікати: іноді гетто – це особистий вибір.