Моя Варшава

Вона вітряна, прохолодна, чорно-біла, американізована, аристократична, без стилю і смаку, кольорова, пристрасна, розкрита й закрита у якомусь просторі, незрозуміла, зрештою бажана. Замикає сама собою коло людської подорожі чи навіть життя.

- Як захочеш любити, то їдь на холодні береги Балтійського моря чи вже принаймні до Кракова, - порадив поважний польський професор, який за своє життя побачив сотні міст і десятки країн. - А Варшава до того не надається.

- Але не про любов йдеться, - заперечила йому. - Мені тільки дивно, як місто може бути таким розхристаним і цілісним водночас?

Професор виявився мудрішим. Йшлося якраз про любов.

Спочатку відключилася свідомість. Потім зір. Потім слух. Лишилася тільки тактильність - можливість дотику. Не мала іншого вибору як ходити містом наосліп. Знала польські слова, але не вміла виразно вимовити їх. Тому торкаючись міста, мусила мовчати. Завжди. Торкалася звичайних будинків, мовчала, натрапляла на місце, яке пульсувало, мовчала, дихала Варшавою, пила морозний сік, мовчала... Чи боялася втратити  голос назавжди? Боялася, але не володіла собою. Буває так, що володієш цілим світом, крім свого, малого, власного.

 А чуття, нереалізовані в слові й голосі, розросталися. Особливо після того, як випадково вилила чай, щойно з вогню, смарагдово-лимонного кольору, - собі на коліна. Спочатку цей трем був молочною прохолодою,  потім - насиченого кольору стиглих слів, потім «алегро кон бріо»...

Кричати щосили, щодуху  могла тільки уві сні, ночами. Очі взагалі не відкривалися. Чулися чужі голоси і оркестри, і фізичне, наскрізне темно-синє, фантомне відчуття дотику пальців до холодних стін, дерев й сіро-бурого варшавського неба.

На рано сни зникали. Зникав і зір, і слух. По ночі володіла тільки руками - негнучкі зап'ястки, вологі долоні, надто довгі пальці. Через них мені досі легко проникала музика, кольори і запахи, але не міста. Тепер через довгі пальці могла проникнути любов.

Як тільки зрозуміла це, як тільки місто почало тривожити мене більше, ніж прочитані книги, відразу залишила його. Закрилась й притихла. Стерла слова і звуки. Читала газети, гаптувала обруси, мила вікна. Бо як ще себе було зупинити?

Легше ставало вдень. Варшава посеред білого дня не має жодних загадок, не стікає білим вином, вона звична - з жовтими автобусами, студентами й кебабом.

Приходила до мене на другий поверх, сідала на стільці біля вікон і казала: «Що сьогодні робиш?» А я, не пропонуючи навіть чаю, завше відповідала те саме: «Думаю про Львів» чи то «пишу листи». Під вечір Варшава йшла від мене, і в якісь секундні миті, ставала чужою і далекою - скляною, а на кожному міліметрі її скла - розливався світлий лікер. Тепер вже я йшла до неї, на запах, на дотик, захлиналася, падала і бігла, а ...торкнутися не могла. Могла хіба пити її мізерними ковтками, по краплі медових напоїв, щоб потім ледь живою, сп'янілою до краю, плестися до себе в готель. І тільки спиною відчувала її усмішку.

Я починала любити Варшаву, заперечуючи її і не розуміючи. Любити, взагалі не помічаючи її.

 Ні мініатюрної Старувки, яка починається відразу з Королівського замку,  заглиблюючись малими провулками просто до Вісли. Ні її густої енергетики, ні елегантного  розпещеного Нового Світу...

На Маршалковській - вулиці радянської архітектури, особливо цікаво зараз спостерігати повітряні скляні американські 20-поверхівки. 15-метрова екстравагантна пальма, яка чи то випадково, чи то задуманим символом з'єднує «європейське» рондо де Голля і довгі  Єрусалимські Алеї.  Розкішні Королівські Лажєнкі, в яких Станіслав Август Понятовський у другій половині 18 століття створив  власну літню резиденцію. Це  дуже «самодостатній» парк - музика і риби біля «палацу на воді», всі інші - зайві... У вихідні Лажєнки дихають Шопеном. Шопенівська музика тут звучить постійно, і навіть з простого кроку жіночих ніг. Особливо, з жіночих. Може тому, що Фридерік довгі роки любив вольову Жорж Санд. Може тому, що любов і музика були для нього простором замість кисню.

Все це, на жаль, я знала. Не знаючи, ще мала б шанс на втечу.

...Тепер у Варшаві, сьогодні і завтра, починається осінь. Крім осені - ще безліч рокових, класичних, драйвових фестивалів, і театральних, і музичних сезонів. Люди зовсім по-іншому усміхаються одне одному. Рідко падає дощ. Буває вітер. Температура тримається 18-ти градусів тепла. Я відкриваю вікна.  Тепер я вже можу бачити. Зір і слух повертається тоді, коли навчишся вірити. Не раніше. А віра з'являється від дотику.

Варшава, велика, розхристана, печальна, нахиляється до моїх світло-карих, осінніх очей, тихо бере за плечі і щось хоче сказати, але я не даюся, бо й без того читаю її думки:

«Ідемо спати, - кажу її. - Завтра підемо туди удвох ...»

Фото зі сайту www.exline.ru