Мої улюблені жінки

Наталя Пасічник, 28 вересня 20108180

З жінками завжди важче. Незалежно від віку, зовнішності, національності і навіть породи. От, приміром, у Львові на вулиці Медової печери, мешкає товста собака, схожа на вівцю. Щоранку я дивлюся крізь шибку, як її вигулює господиня. Дуля (так звати пса) поважно йде попереду, час від часу озираючись на неї і, здається, нікого іншого довкола не помічає. Тільки тоді, коли до їхнього жіночого товариства приєднується літній чоловік, либонь, Дулин господар, вона раптово з гордої та набурмосеної стає ручною: показує рожевого язика, ніби посміхається, підстрибує і навіть лягає на траву, пропонуючи погладити свого волохатого живота.

Подібну поведінку можна було спостерігати в моїх домашніх такс Леї та її доньки Сюзі. Серед усіх членів нашої родини вони найбільше поважали тата, а тому ніколи не дозволяли собі лягти на диван чи шкіряне крісло в його присутності. Проте, як тільки, усі, крім мене, зникали кудись у справах, собаки поводилися так, ніби все можна і ніщо не заборонено. Тобто, якщо батькові нічого не вартувало здобути в них авторитет, то у їхній свідомості я так і залишилися дівчинкою, може, трохи більшою за розміром, але навряд чи впливовішою під час вирішення важливих сімейних питань. Навіть моя сестра Галя, на відміну від мене, ніколи не ніяковіла, зганяючи псів із нагрітих меблів. Не кажучи вже про маму, яка завжди вміло використовувала педагогічну підготовку і зуміла прищепити їм щось на кшталт докорів сумління після такої ганебної поведінки.

   Якраз вона, вчителька української мови і літератури у міській школі стала найбільшою любов’ю у житті Сюзі. Особливо яскраво це проявилося після Леїної смерті. Галя якось висловила гіпотезу щодо природи такої інфантильності: «А що ти хочеш? Сюзі постійно живе з мамами – спочатку зі своєю, а тепер з нашою…». Отак, звикнувши до постійної присутності когось вдома, собака жодної миті не могла бути самою. Навіть коли мама ображалася на щось і йшла на подвір’я, аби посидіти на самоті, то в коридорі поряд з її важкими кроками відлунювало цокання Сюзиних кігтів. Так у моїй пам’яті збереглася велика сумна мамина постать на зеленій лавці з рудою собакою в ногах.

   До письменниць я ставилася з особливим трепетом і обожнюванням. Про зовнішню схожість з Мариною Цвєтаєвою дізналася на молодших курсах університету. На стіні моєї гуртожитської кімнати висіло її фото і всі, хто приходив угості, думали, що то мій портрет, зроблений у ретростилі. Я дуже раділа з того приводу. Дивно, але культ Цвєтаєвої почався усе-таки з її щоденникової прози - «Мамина казка», «Мама і музика», «Мій Пушкін», «Повість про Сонєчку». З одного боку, мабуть, тому, що історія Марининого дитинства, а саме суперництво із сестрою та боротьба за любов батьків нагадувала мою власну, коли дуже хотілося вирости і втекти кудись, бажано до казкового міста Львова, а з іншого – тоді мене більше цікавила сюжетна лінія долі поета, ніж самі вірші. Зрештою, у всіх інколи виникає бажання приміряти чужий капелюшок, аби переконатися, що тобі він пасує не менше.

   З поеткою Маріанною Кіяновською пов’язана моя тернопільсько-львівська одіссея. Ми познайомилися заочно у 2002 році, коли електронна пошта була недоступною для юних провінційних студенток, а тому після нашого листування залишилася купка конвертів, перев’язаних тоненькою стрічкою і мої вірші з Маріанниними виправленнями, набрані на звичайній друкарській машинці. Ще була маленька такса Атос – подарунок для Кіяновської. Я везла її у наплічнику, з якого вона час від часу намагалася вилізти. У поїздці мене супроводжував татів знайомий, викладач ветеринарного інституту. Пригадую його високий худий силует на львівському вокзалі із песиком в руках – він погодився потримати його поки я бігала купувати зворотній квиток.

   Галина Михайлівна Груць – єдина у цьому списку, до кого я досі звертаюся на Ви та по-батькові. А все тому, що ми з нею знаходилися по різні боки студентсько-викладацьких барикад. Упродовж чотирьох років вона була моїм другом і читачем, вірним колекціонером рукописів та короткого паперового листа, якого я написала їй під час зимових канікул. У тернопільському педуніверситеті вони тривали близько місяця і мені видавалося нестерпним проводити час вдома, у частковій ізоляції від тих, з ким я встигла потоваришувати. У 2006-му після переїзду до Чернівців наше спілкування звелося до коротких телефонних розмов на свята та електронних повідомлень, що, зрештою, не так і погано в епоху всезагального відчуження та збайдужіння.

   Коли я отак думаю про них усіх і намагаюся уявити, що кожна зараз робить, або принаймні як виглядає, то пригадую слова Марини Цвєтаєвої, з якою ніколи не бачилася із зрозумілих на те причин: «Я вдячна усім жінкам, але люблю тільки Сонєчку Голлідей».

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Сірко 5 лютого 2011, 23:03

    Сірко - собака мій, собака мій, собака! Сірко - собака мій, собака мій -пес! Інфантильність з безпосередністю - рідні сестри! Блаженно!!!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • оксана 3 грудня 2010, 01:36

    Загалом, слово "собака" має жіночий рід, навіть, якщо це видова назва. Ви ж не будете за аналогією вважати, що лисиця чоловічого роду? Українською мовою російське "сабака" перекладається, як "пес" і це слово чоловічого роду. Це, як "боль" російською ж.р. і "біль" українською" ч.р. Оригінальний виклад тексту, спершу про собак, далі про письменниць... тільки жінка може собі таке дозволити і тільки їй таке пробачать. Чоловіка би уже змели з лиця блогу))))

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • василько 9 жовтня 2010, 19:47

    Я теж знаю пані Галю... Гарно!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук