Нам потрібна нудна політика

Якби я був політиком, політтехнологом чи бодай олігархом, то обов’язково створив би партію нового зразка. Я так і сказав би, слідом за Владіміром Ульяновим-Лєніним у червні 1917 року: «Є така партія!». І, звісно, запропонував би їй промовисту й гучну назву. Наприклад, Партія української Нудьги, або Партія нудної політики України, або Українська нудна партія. Здається, вже тепер, пишучи ці рядки, я починаю мати рацію. («Починаю мати рацію» – нудніше й не висловишся!) Адже щодня на власні очі спостерігаю збільшення питомої ваги людей (тобто частини суспільства, інакше кажучи, «партії»), яким хотілося б точнісінько того ж самого, що вже не перший рік дуже хочеться мені. А хочу я речі простої, як господарське мило. Я хочу нудної української політики!

Ні, це ніякий не інтелектуальний екстремізм і не кризова ексцентричність. Це справжній креатив – не менш яскравий, ніж біґборди з Яценюком, і не менш блискучий, ніж лайтбокси з Януковичем. Його не купиш у московських методологів і політичних дизайнерів. Такого креативу не дочекаєшся ні від Щедровицького, ні від Павловського, ні від Ґєльмана, ні навіть від Артємія Лєбєдєва, котрі роками «окормляют» наш політикум своїми цінними порадами, сміливими вказівками і радикальними темниками. «Окормляют» настільки довго, що мали б уже, нарешті, чогось навчитись на цьому вічному полі експериментів під назвою «Україна», або, як казав один мудрий чоловік, «страна, которой не жалко». Московським мудрагелям невтямки, що й од гречкосія, навіть якщо він останній «свидомит» або «салоед», чогось, та навчишся. Однак, ні, вони не вчаться. Вони приїхали сюди розважати всіх нас, відпрацьовуючи свої гонорари.

Бо трохи несправедлива виходить ситуація. Якесь безкінечне замкнене коло. Періодично народу, чи то пак електорату, за посередництвом політиків, які грають свої ролі, та олігархів, які за все це платять, купують для потіхи в Москві професійних ляльководів. Усе це називається гордим терміном «передвиборний процес». Тобто, по суті нам за наші ж гроші (бо якщо замислитись, чиї ж там в олігархів гроші, як не наші з вами?) організовують шоу, щоб наші політичні клоуни змогли правильно і грамотно донести до нас свої «месиджі». Не зависока ціна? Проблема ще також у тому, що люди, покликані по-дизайнерському оформити ці «месиджі», найчастіше (нам же ж, за наші ж гроші!) «тулят фуфел». Бо зовсім не знають ні народу цього з непростим характером, ні історії його, ні сучасності, ні навіть поточної політичної ситуації.

Тому й діють вони відповідно до своєї низької кваліфікації, аби лише «отбить бабки». Побільше зовнішніх ефектів і поменше сенсу. Побільше стандартних прийомчиків і десь уже випробуваних ходів. Зрозуміло, що на допомогу професіоналам приходить стара, як світ, мітологія. Адже все до болю просто: нам, немовби якимось острівним тубільцям, вимальовують мітологічні гештальти й архетипи. «Цей буде Зевсом, а цей Перуном, а ця – Праматір’ю Всього Сущого», – приблизно так вони міркують.

«Тимошенко – це велика богиня Вона», – пишуть, мабуть, політтехнологи у своїх методичних вказівках, – «сучасне втілення ідеї родючості, працелюбності та доброти. Це велике і справедливе серце. Побільше серця, сердечності – українці таке полюбляють… Українська Евіта Перон, Беназір Бхутто й Індіра Ганді – три в одному». Світ по-маніхейському поділено на «добро» і «зло», де добра «Вона» і злі «Вони», а ти, виборець, – посередині. Розрахунок збіса дієвий. Бо кого обереш ти, точніше твоє давно сформоване мітологічними образами і погаратане історичними обставинами підсвідоме, в цій одвічній борні добра зі злом? Ти ж Воїн Світла чи не Світла? Там, усередині тебе, вже існують всі відповіді на питання. Там уже розписано всі ролі – варто лише вміло підставити потрібні імена.

Ключове слово тут, як на мене, «вміло». Адже, приміром, те, що творять із образом Арсенія Яценюка навіть халтурою назвати важко. Всі ми знаємо цього політика, правда? У мене ж складається враження, що його іміджетворці і вочі свого  клієнта не бачили. Бо якби бачили, то їм і на гадку б не спало експлуатувати мілітаристський арсенал. Намети кольору хакі, фронтова риторика, декретоподібні гасла, за якими дуже часто не стоїть або нічого, або майже нічого.

Все це поєдналося з кричущим колористичним несмаком, який упродовж кількох місяців створив у країні атмосферу тотальної мобілізації. Вочевидь, на українському полі експериментів вони побачили вакантне місце там, де мав бути римський бог війни Марс. Ну, й почали ліпити з менеджера середньої ланки – банківського клерка чи то молодого доцента-кібернетика – образ світлої пам’яті генерала Алєксандра Лєбєдя. Наразі кампанія А.Яценюка – апофеоз образної неадекватності. І це лише початок.

З Януковичем ситуація також цікава. Знаючи любов клієнта до публічного вияву своїх релігійних почуттів, з нього і створили такий собі образ Бога-Отця. «Почую кожного», – промовляє сьогоднішній кандидат № 1, і всім нам уявляється Велике Вухо, розлита в усьому просторі субстанція, здатна ввібрати в себе весь біль, усі проблеми згорьованої і стражденної людності. Тільки замість щирої молитви нам пропонують фальшивий інтерактив – телефонну «гарячу лінію». Зрештою, для цього кандидата, що має чи не найнижчий рівень іміджевої гнучкості, перетворення на Всевідаюче Вухо – ще не найгірший вихід. Вухо ж – воно тільки слухає. Зробить і помилиться завжди хтось інший. Та й відповідальність понесе теж, либонь, хтось інший.

Отакий щоденний цирк нам пропонують московські найманці. Прикрість ситуації в тому, що цирк за кілька місяців поїде, а клоуни залишаться. Тому повторю свою ідею: нам потрібна нудна політика, в якій чиновник, державний службовець, якого суспільство наймає на роботу, перестане виконувати невластиві функції. Перестане веселити й розважати. Перестане розповідати казки, в яких він поборює дракона і вириває з грудей серце. Перестане перебирати на себе роль мітологічних героїв і трикстерів. А на зекономлені від порожніх казкових обіцянок гроші побудує, наприклад, дитячий онкологічний центр. Чи не варто перетворити передвиборну кампанію на конкурс добрих справ? Це нудно і неефектно? Без наметів, лайтбоксів і розтяжок? Без піару і бризок шампанського? Так, погоджуюсь. Але саме така політика потрібна нашим людям. І киньте в мене камінь, якщо це не так.