«Найбільше щастя – це бути самим собою»
Суспільство

«Найбільше щастя – це бути самим собою»

Промова єпископа УГКЦ Венедикта на TEDxLviv

Анна Журба, 1 березня 16407 2
фото TEDxLviv

Архієрей єпархії Святого Миколая УГКЦ в Чикаго владика Венедикт (Алексійчук) під час конференції TEDxLviv на «Арені-Львів» розповів, чому для особистого щастя важливо жити тут і тепер, пізнавати себе, приймати свої сильні та слабкі сторони й інших людей такими, якими вони є, а також зупинитися та побути з самим собою.

ZAXID.NET записав промову єпископа Венедикта і публікує повний її текст.

***

Усі ми без винятку прагнемо бути щасливими. Але коли б нас запитали 10 років тому, що для нас є щастя, ми відповіли б одне. Коли ж нас запитають через 10 років після цього, ми по-іншому будемо щасливими. Коли я був маленькою дитиною, найбільшим щастям для мене було, як мама купувала мені солодощі. Тепер я їх вже не люблю. Моя мама була достатньо вимогливою, була вчителькою, і наступним щастям для мене було, як її не було вдома.

Усе життя, скільки себе пам’ятаю, я шукав, що для мене є щастям. І хочу поділитися однією подією в житті, яка розставила крапки над «і» в цьому питанні. Близько 25 років тому я жив у Канаді. Можете уявити: Канада тоді – і Україна тоді. Канада – соціальна держава, і індекс щастя для канадійців є досить великим. Але мені пощастило (чи не пощастило) жити з українцями, і я відкрив для себе, що старше покоління тих українців чомусь не до кінця було щасливим. У той же час я бачив, що їхні діти і онуки – щасливі, а вони – ті, хто приїхав сюди 50 років тому, – ні.

Спілкуючись з ними, я зрозумів: вони 50 років жили в мрії, що їхнє щастя настане, як Україна стане незалежною і вони повернуться до неї. І вона стала незалежною – уже було кілька років по тому. Але вони не могли повернутися, бо в їхній голові була інша Україна – та, яку вони полишили 50 років тому. Для них щастям було повернутися в ту Україну, якої вже не було, і не могли повернутися в ту Україну, якої немає. І тоді я зрозумів: past is history, future is mystery, today is the most important day of my life.

Про це легко говорити, і дуже часто ми кажемо: треба жити тут і тепер. Але робити це не дає нам наш мозок, бо прифронтова кора, якій людство завдячує своїм розвитком, завжди аналізує наші минулі успіхи, невдачі, досягнення. Вона ж планує щось наперед. І це наше благословення – бо ми можемо розвиватися як людство, але водночас це і неблагословення – бо це не дає нам проводити тут і тепер у глибокому «тепер».

Коли ми є людьми віри і віримо в Бога, то ми віримо, що Він, як батько, дає нам усе найкраще для нашого життя в ту мить життя, яку ми маємо. Хтось скаже, що він – невіруючий. Добре. Але ж чому ти не живеш матеріальною дійсністю, яка є в цю мить твого життя? Проблема віруючих і невіруючих людей одна і та ж: вони не живуть тією миттю, яка є.

Розкажу вам одну історію. Одного разу Бог побачив, що люди на землі є не такими вже й щасливими. І Він каже до ангела: «Бери тут трохи щастя на небі і йди на землю, роздай його людям». Ангел сходить на землю, спершу приходить до молодшого покоління, школярів – а вони мріють швидше бути студентами, скоріше з’їхати від батьків. Приходить він до студентів – а ті очікують, коли вони вже закінчать інститут і будуть працювати. Приходить до тих, хто вже закінчив навчання, – а вони хочуть одружитися і продовжити свою кар’єру. І приходить цей ангел до старших людей – а вони згадують лише минуле життя: «От як колись було!».

Ангел бачить, що ні молодшим, ні старшим він не може нічого дати. Повертається до Бога і каже: «Господи, я не можу дати це щастя людям, бо ніхто з них не живе тут і тепер – усі вони живуть або в минулому, або в майбутньому». Бог, який все знає і контролює, каже: «Слухай, я знаю, що у Львові тепер є TEDx, і на ньому один з доповідачів якраз говорить про щастя». Приходить ангел між нас, дивиться, слухає, вичитує думки різних людей і бачить, що одні люди згадують попереднього доповідача, інші – взагалі вчорашній день, ще інші – дивляться, який буде наступний доповідач і що він розкаже. А ще хтось взагалі думає: «Скільки я заплатив за той TEDx і навіщо я сюди прийшов?».

Усі ми живемо частково або в минулому, або в майбутньому. Друзі, зупинімося. Життя є одне. Ми не можемо жити в минулому – його вже немає. Немає різниці – грішне воно чи святе. Його вже немає. Ми не можемо жити в майбутньому – його ще немає. Ми маємо тільки теперішню мить нашого життя. І дуже важливо в нашому житті, яке не триває вічність, дуже короткому житті навчитися самим писати його сценарій.

Поділюся з вами п’ятьма практиками, які мені допомагають жити тут і тепер.

Перша практика – це пізнати самого себе. Чоловіки дуже добре знають жінок, можуть написати про це цілу статтю, а жінки знають дуже добре чоловіків. Чому ми осуджуємо інших людей? Тому що ми здебільшого дивимося на інших людей. Це є і анатомічна річ – у нас є очі. Ви зараз дивитеся на мене, а я – на вас, я не бачу себе. Тому ми не знаємо себе.

Якби я попросив будь-кого з вас назвати 10 позитивних і негативних своїх сторін, це було б дуже тяжко зробити, бо ми не знаємо себе. Треба робити певні розкопки. У Львові є «Копальня кави», а треба також зробити «копальню» самого себе. Дуже важливо пізнати свої сильні й слабкі сторони, і сильні більше розвивати, а над слабкими – працювати. Лише пізнавши себе ми зможемо себе прийняти. Це як бути хворим: я ж приймаю, що я хворий. Так само потрібно прийняти свої негативні сторони, які ми хочемо змінити.

Друга практика – приймати людей, яких Бог дає нам у житті. Коли я став єпископом, то зустрічався з багатьма людьми, які приходили до мене на прийом. У мене був список, я в нього дивився і швидше ставив галочки, щоб цих людей прийняти і щоб вони пішли. Це було не те прийняття. Я пізніше зрозумів, що мене це дуже вимучує. Я дивлюся на людину, яка чекає, але спілкуюся з тією, яка є.

Важливо зустрічатися з людьми, якими вони є, а не зі стереотипними. Часто, як ми зустрічаємося з людьми, то кажемо: «Та я її/його знаю!». Кого я знаю? Людину з учорашнього дня. Це ніби ми витягуємо фотографію, а не зустрічаємося з людиною. Ніби вчора зробили фото цієї людини, але ж відтоді вона змінилася. Коли ми так ставимося до людей, ми не даємо їм права змінюватися. Люди можуть змінюватися.

Я дуже вірю людям. Звичайно, я свідомий, що від них можна чекати всього. Але те, що я їм вірю, дає людям площину рости. І хай вони ростуть! А мені це дає площину щоразу по-новому з ними спілкуватися. І я ніколи не був залежним від того, чи добре вони повелися зі мною, чи зле.

Третя практика: найголовніша справа мого життя – та, яку я роблю тепер. Дуже часто, як ми щось робимо, то думаємо про друге, а як робимо те друге – вже думаємо про третє. І так упродовж усього свого життя. Ми завжди до чогось біжимо, завжди чомусь спішимо. Я не кажу, що не треба бігти, – деколи треба. Але важливо саме бігти, а не бігти до чогось. Важливий сам процес того, що ти робиш, а не тільки ціль, до якої ти біжиш.

І тоді я намагаюся завжди жити тут і тепер у тих обставинах, які маю. Для мене немає «до» і «після» – є тільки ця мить мого життя. І розуміння «тут і тепер» дає зрозуміти, які зробити наступні кроки. Коли ми йдемо по сходах, ми ж не скачемо з першої сходинки на п’яту? Ми йдемо step by step – догори. Коли ми дивимося на себе, на інших, на обставини, то починаємо чутися в тих обставинах, як у найкращій миті свого життя.

Четверта практика – важливо зупинятися. Коли я ходив тут туди-сюди, то зауважив, що більшість людей стоять з мобільними. Вам не здається, що нам нецікаво бути з самими собою? Ми постійно хочемо себе чимось зайняти. Ми маємо щоденник з різними справами – і не маємо часу для себе, який би ми присвятили собі. Важливо зупинятися в часі. Коли ми маємо вільні 5, 10, 15 хвилин – треба зупинитися. Побути тут і тепер. І я даю вам гарантію, що в цю мить вам у голову прийдуть справи, які ви не робили останні 5 років і які ви маєте зробити вже. Але нічого страшного, у часи ліні ми все лишаємо, і нічого не завалюється. Важливо бути в цій присутності, і ніщо не має виривати з неї. Важливо зупинитися на 5-15 хвилин і побути з собою.

П’ята практика – зупинятися в часі бурі. Буває час, коли різноманітні життєві бурі впливають на нас. Хтось щось сказав – і ми реагуємо. Хтось щось написав у Facebook, якась подія сталася – і ми знову реагуємо. Коли дивлюся на своє життя, я бачу, як багато хибних рішень я приймав, коли був під тиском обставин, коли не зупинився.

Любі друзі, особливо ті, хто займає найвищі посади! Важливо вміти зупинятися в ці часи бурі, зупиняти себе, яка б не була напруга, що б не діялося. Я навіть закриюся у своїй кімнаті, і навіть якщо будуть ламати двері, я їх не відчиню. Зупинитися ніколи не буває легко. Не легко сказати «стоп» всьому, стати вільним від своєї зайнятості, лишити все і зрозуміти, що світ існує тільки для мене. У всіх світових релігіях існує святкування на сьомий день. Господь творив світ шість днів, а на сьомий спочив. Зупинитися важливо.

І коли ми навчимося пізнавати себе, розуміти, який у нас є геній, розуміти найкращу версію себе, коли ми навчимося розуміти, що кожна людина, яку ми зустрічаємо у своєму житті, має для нас свою місію, щось має сказати, коли ми усвідомимо, що ця мить нашого життя – унікальна і неповторна, і коли ми навчимося зупинятися, не хапатися відразу за телефон, не вмикати інтернет, не дзвонити комусь, а приділимо час собі – навіть не дітям чи коханим, і коли в часі бурі ми зуміємо не дати цим бурям задавати темп нашому життю, тоді ми відчуємо це найбільше щастя – бути самим собою. Ми відчуємо, що носимо це щастя в собі.

Це буде дуже незвичайне відкриття. І мушу вас трошки настрахати, хоч на TEDx не страхають. Деколи зміни відбуваються в нашому житті, стається щось катастрофічне – аварія, біда. Це дає нам у коротку мить зробити апдейт нашого життя. Тому припинімо жити так, ніби ми пишемо чернетку нашого життя. Засмакуймо жити тепер.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук