«Найгірше, коли розстрілюють наших»
Суспільство

«Найгірше, коли розстрілюють наших»

Учасник Майдану і боєць Нацгвардії розповів ZAXID.NET про перебіг АТО на Донбасі

Ірина Знась, 11 червня 2014 3749 1
фото Обозреватель

Іван Курій, 25-річний трускавчанин,  після 29 днів військових дій під Слов’янськом у складі першого резервного батальйону Національної гвардії на тиждень приїхав додому. Історія хлопця почалась ще на Майдані – він один із затриманих на вулиці Грушевського у січні. Потім були домашній арешт, повернення на Майдан і Нацгвардія.

Сьогодні він знову повертається на схід, у вир бойових дій. А до цього Іван розповів ZAXID.NET, з якими думками їхатиме на неоголошену війну, і що саме діється на Донеччині.

Усе почалось з Майдану

Ми зустрілись у Трускавці, рідному місті Івана. Перше враження – надто юний і водночас надто дорослий. А ще трохи розгублений, ніби світ навколо якийсь не такий. Свою історію він починає з розповіді про Майдан. Каже після ночі на 30 листопада життя змінилося.  

«Коли розігнали студентів, у мені все перевернулося, ніби впала якась завіса, я не міг більше сидіти вдома. А потім у січні на Грушевського мене затримав «Беркут», дали тягла… Далі було 11 днів СІЗО, суд і два місяці домашнього арешту. Правда коли 18 лютого почались розстріли на Майдані, я зняв браслет і подзвонив у міліцію. Вони кричали: «Що ти робиш? В тебе буде порушення!». А я сказав: «Включіть телевізор і подивіться, що в країні робиться, яке тут порушення?». Тоді я знову зібрався і поїхав на Майдан».

Іван Курій. Фото: ZAXID.NET

Було страшно, але він про це не думав. «Я сам не зовсім розумію, як так вийшло. Я не думав тоді про страх, просто не хотів, щоб люди помирали.  А потім пішов у Нацгвардію».

Хлопець замовкає. Враження, ніби відтоді для нього минуло півжиття. «Коли я їхав зі Сходу до Львова, у мене був вільний вечір у Києві, і я пішов на Майдан. Зараз там вже не ті люди. Якщо ви вважаєте себе такими сильними, їдьте на схід, рятуйте країну, а не діліть якісь уявні речі. Люди на Майдані життя віддавали для іншого, а вони п’ють».

На лінії вогню

У Нацгвардію Іван потрапив не без підготовки. У 2006 році служив у військах протиповітряної оборони. «Правда ми тоді не ходили по землі, а сиділи в бункерах. Якось навіть два місяці просиділи під землею. Тому я свою школу пройшов». Але наголошує, що найбільшою підготовкою був Майдан.

«Люди, які прийшли з Майдану, вже «обстріляні», розуміють що й як.  Пересічна людина за тих умов, що на Донбасі зараз, або загинула б у перший день, або втекла б. Бо коли починається «м’ясорубка», стає страшно. Мені теж страшно. Але я зрозумів, що страх - це тимчасовість».

Зауважує, що останні півроку були дуже важкі. «Коли над тобою літають кулі, а під ногами земля трясеться – мало хто витримає. Спочатку в нас був тільки автомат, ні бронежилета, нічого. Я керую гарматою, і коли починається бій – я перша і основна  ціль. І я це усвідомлюю. Снайпер, кулеметник, хлопці в БТРі – всі вони ціль».

Каже пережити бій – як пережити окреме життя. Однак найгірше - пережити бій на сусідньому блокпосту, коли не знаєш, втримаються хлопці чи ні. «Коли днями і ночами сидиш в окопах і чекаєш – це нестерпно. А коли за 2 кілометри від тебе йдуть бої і розстрілюють хлопців, яких ти знаєш, і ніхто не йде їм на допомогу, це нестерпно двічі…».

Питаю, як міняються люди на війні. Каже, що на краще. А після паузи додає, що у всіх це має різні наслідки.

«Іноді люди перестають сприймати все нормально. От можна з людиною пожартувати, а вона зірветься. Це буває з усіма, зі мною теж. Я можу щось не так зрозуміти, зірватись і почати кричати».

«Коли ми приїхали в Слов’янськ, на блокпосту знайшли аптечку ДНРівців. Всередині були наркотики. Виходить ці люди залежні від чогось, і Росія, або хтось інший з цього користають. Таким людям вже все одно, в кого і чому стріляти».

Каже, що там, під Слов’янськом, усвідомив – на війні треба бути нахабним. Особливо якщо прийшли на твою землю.

«Мені вже все одно, хто ці люди з того боку - чи вони росіяни, чи чеченці, чи хтось інший. Якщо стріляють у мій бік, я стріляю у відповідь. Якщо ти не будеш нахабний, не будеш вести себе жорстко, тебе вб’ють у першому бою. Бо це все ж війна. Хоч і не страшна, хоч і не оголошена, але війна. Але краще б вона вже була оголошена. І переговори тут не потрібні, бо це ворог. А ворог застрелить тебе, незважаючи ні на що».

Донеччани – між двох вогнів

Жителі Донеччини спочатку сприймали нацгвардійців, як і армію, дуже вороже. «Вони думали, що ми приїхали їх пресувати, що ми «Правий сектор». З одного боку, мені було смішно, бо я знаю правду, але з іншого боку, люди бояться щось зробити чи сказати», – додає з сумною усмішкою Іван.

Що ж стосується взаємин між сепаратистами та місцевими жителями, то все можна охарактеризувати одним словом – страх. Донеччан сепаратисти, загалом, не чіпають, але залякують. Однак якби не місцеві, то ні армія, ні Нацгвардія не змогли б втриматись на  своїх позиціях.

«Спочатку ми навіть в магазин не ходили, не хотіли створювати проблеми. Тому попросили місцеву дівчину, щоб вона купила нам цигарок, інших дрібниць. А згодом вона прийшла і розказала, що до неї приходили сепаратисти, казали, що застрелять, якщо й далі допомагатиме військовим. І так спілкування зійшло нанівець, ми не хотіли її підставляти». Так само склалось і з водою. Людям в селі пригрозили, що коли вони дозволятимуть українським воякам брати воду, криниці отруять.

«Взагалі східнякам все одно, яка буде влада. Вони хочуть нормальну роботу, нормальне життя і все. Більшості байдуже - буде Росія, Україна чи ЄС. Але є й багато людей, які не хочуть Росії, не хочуть ніякої донецької, луганської республіки, які не розуміють, як так віддали Крим».

Про повернення у Слов’янськ Іван говорить із сумом. Зараз батальйон втратив свого командира (начальник управління бойової та спеціальної підготовки Національної гвардії України, генерал-майор Сергій Кульчицький загинув 29 травня під Слов'янськом Донецької області, коли бойовики збили вертоліт), і як буде далі - невідомо.

«Я сподіваюсь, що коли ми повернемось на схід, вже буде команда йти вперед. А потім ми нарешті повернемося до звичного життя. От ми тут сидимо, а люди ходять так, ніби нічого не відбувається. У них життя йде своїм ходом, земля під їхніми ногами не трясеться і їм спокійною. А коли приїжджаєш туди, то розумієш, що назад дороги немає».

Питаю, чи страшно. «Звичайно страшно, але це природно. Просто треба розуміти, що це твоя країна, і коли вона в небезпеці, треба щось робити. Просто треба сприймати все так, як є, і так буде простіше».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 1

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук