Не стільки перемога Зеленського, скільки поразка опозиції
IQ

Не стільки перемога Зеленського, скільки поразка опозиції

Опоненти влади так і не спромоглися на щось змістовне, що змогли б їй протиставити

Назарій Заноз, 28 травня 1445 0
фото сайту президента України

Під час пресконференції за підсумками року свого президентства Володимир Зеленський заявив, що не відкидає можливости спробувати обратися на другий термін. Ймовірно, що до такої зміни риторики його підштовхнули результати опитування Соціологічної групи «Рейтинг». Вони засвідчують, що Володимир Зеленський тепер так само легко міг би здобути перемогу на виборах, як зробив це роком раніше.

Проте владі не варто поспішати влаштовувати свято із цього приводу, адже складно сказати, чи ці показники слід сприймати за її звитягу, чи, радше, як поразку опозиції?

Відсотки, з якими Зеленський входить у другий рік свого правління, можна пояснити безальтернативністю. Саме опоненти влади протягом року так і не спромоглися на щось змістовне, що змогли б їй протиставити.

У таборі противників влади так і не з’явилися нові лідери. Старі ж не спромоглися запропонувати несподіваний та вартий уваги порядок денний, завдяки котрому вдалося б перетягнути ковдру суспільної уваги на себе.

Якщо розглядати окремо кожного з опозиційних лідерів, то Петро Порошенко залишився важливою персоною для тієї когорти громадян, котра його підтримувала і до того. Він та його команда час до часу намагаються перехопити ініціативу у влади. Іноді навіть більш-менш вдало, як трапилося зі скликанням позачергової сесії для ухвалення закону про захист медиків. Проте «ЄС» та її лідери не роблять кроків, аби вийти за межі відсотків своєї ніші (+ голоси прихильників Вакарчука, значну частину котрих уже вдалося додати собі в актив). Це відбувається завдяки рішучішій риториці та більшій медійній активності, ніж у «Голосу». Та й сама влада своїми незлагодженими діями щодо обвинувачень п’ятому президентові радше робить йому промоцію. Натомість до мінусів варто зарахувати стару пісеньку про 25% як знак якости, що аж ніяк не сприяє розширенню електоральної бази ЄС.

Юлія Тимошенко отримала свої зіркові години під час розгляду законопроєкту про ринок землі. Проте її традиційна зубожіла, з поправкою на коронавірус, риторика більше не дає таких плодів, як ще нещодавно. «Батьківщині» явно бракує оновлення та змін, бракує поштовху і свіжої крови, проте сама Юлія Володимирівна, принаймні поки що, такої потреби схоже не відчуває.

ОПЗЖ у персоналіях Юрія Бойка та Віктора Медведчука і далі гне свою антиукраїнську риторику, традиційно сподіваючись заробити бали більше завдяки благословенням з Кремля, ніж власними діями. Партія активно використовує свій медійний пул для просування російського порядку денного, критиканства влади і засвідчення своєї наближености до тіла Путіна. Також партія Бойка-Медведчука традиційно послуговується розміщенням у медіях замовних матеріалів. Себто теж нічого свіжого, окрім перфомансів та висловів Іллі Киви, проте оцінювати їхній вплив на політичну дійсність варто радше не політичним коментаторам, а експертам у галузях психології та психіатрії.

Баланс недовіри цих опозиційних лідерів є настільки високим, що складно повірити, що хтось із них найближчим часом зможе конкурувати зі Зеленським. Хіба що той допуститься дуже вже серйозних промахів.

«Голос», на відміну від інших, виступав з ініціативами, зокрема зі стратегією «холодної деокупації», проте вона не пішла в маси, а тому не стала поштовхом для покращення іміджу цієї політсили та імпульсом для зростання її впливовости. А сам Святослав Вакарчук, у якого баланс довіри-недовіри є не таким критичним, як в інших лідерів опозиції, самоусунувся від партійного керівництва, а це означає, що «Голос» фактично зостався без обличчя-бренду. Така дія може мати позитивний вплив на розвиток проєкту як партії не лідерського типу, а командного. Проте погано впливає і на рейтинг самої політичної сили, адже в українців домінує любов до лідерів, і на шанси самого Вакарчука посісти президентське крісло, якщо ця перспектива його все ще цікавить. Значна частина виборців «Голосу» обирала цю партію із прицілом, що Вакарчук зможе стати лідером нового типу, власне, він сам засвідчував подібні амбіції. Тому зовсім не дивно, що, попри непогану діяльність депутатів фракції, рейтинг політсили добряче просів. Електорат потребує рішучішого протистояння владі, тому відбувся відтік прихильників від цієї політсили до «Європейської Солідарности».

Опозиція ніби замкнула себе в старій політичній дійсності і навіть не прагне звідти виходити. Працює за старими шаблонами, наче не розуміє, що сучасна політика більше не є тією, що раніше. Антагоністи влади не стежать за трендами і сподіваються, що невдовзі все повернеться навкруги своя й народ увірує в їхні морально застарілі програми та сумні фізії. Вони наче проґавили момент, коли перемога Зеленського змінила порядок денний. Через таку обмеженість, а ще через негативний багаж минулого, парламентські опозиційні політсили мають свою відсоткову стелю. Вони майже вперлися в неї і не зможуть її подолати, поки самі не вийдуть зі своєї зони комфорту. Якщо вони хочуть переломити хід подій, то треба знайти спосіб, завдяки якому вдасться використати адженду влади проти неї самої.

Опозиція бабрається у своєму болоті, залишаючись на марґінесах активного політичного процесу. Здається, що вона просто вірить у прислів’я та приказки, а тому перебуває в очікуванні, коли труп влади просто пропливе повз неї.

Проте цілком ймовірно, що втрачені владою відсотки не перетікатимуть до парламентських партій, а посилюватимуть проєкти, серед яких є незрозумілі та небезпечні для України, на зразок партії Шарія чи «Сили і Чести» (про це в окремому тексті).

Альтернативи

Восени Україну очікують місцеві вибори. На цьому тлі з’явилися розмови про появу так званої «партії мерів», що недивно, адже багато хто з них не хоче грузнути в трясовині тих опозиційних сил, котрі представляли на попередніх виборах. Проте зовсім не горять бажанням здаватися на милість теперішньої влади, котра часто вже пригледіла собі когось на їхнє місце.

Які потенційні шанси в такого проєкту? Невеликі, передовсім тому, що в них майже немає перспектив у загальнонаціональному масштабі, якщо мова про нього. Адже се дуже різні ідеологічно персонажі, хай навіть основними принципами частини з них є принципова безпринципність. Проте, якщо йдеться тільки про місцеві вибори, то така політсила могла би створити проблеми для влади в частині обласних центрів.

У будь-якому випадку, поява такого проєкту – хоч якась зміна в політичному болоті країни. Хоч яке – та пожвавлення. З одного боку, це дійсно могло би спрацювати, адже в країні давно назріла зміна логічного дискурсу, де локальне, відповідно до задуму децентралізації, має грати більшу роль, ніж загальнодержавне. Власне, у плинні часи державна влада має дедалі менше важелів впливу й інструментів на ситуацію в країні. Натомість місцевій владі легше розбиратися з викликами, адже вона вже на місці, вона в курсі проблем, де чого бракує. Це помітно навіть по боротьбі з пандемією коронавірусу.

Та відкритим досі є питання, скільком мерам потрібен подібний проєкт та на яких умовах? Це важливо для тих, хто зміг би отримати додаткову підтримку, поштовх у боротьбі з висуванцем влади, адже цілком ймовірно, що до осени збережеться тренд і саме висування навіть каменя під брендом «Слуга народу» одразу даватиме цьому персонажеві +10-30%.

Для значної частини мерів може виявитися логічнішим зберегти себе в рамках того партійного бренду, до котрого причетні зараз, аби не заплямувати себе союзом з умовним Кернесом чи Трухановим.

На днях про заснування своєї політсили заявили представники парламентської групи «За майбутнє». Зважаючи на те, що одним із лідерів цієї політсили є Ігор Палиця – варто розглядати це як заявку Ігоря Коломойського на місцеві вибори. Проте сумнівно, що цей проєкт зможе розраховувати на щось більше, ніж його попередник – УКРОП. Хіба що його початкова мета – подражнити «Слугу народу» і відкусити в неї трохи відсотків та відхопити собі золоті акції в кількох радах.

Поки що виглядає на те, що опозиція грає на руку влади, сподіваючись на провали Зеленського та команди, і не дуже поспішає шукати альтернативних шляхів, аби перехопити ініціативу. А керівництво держави уповає на слабкість та обмеженість опозиції.

Звично для вітчизняних політичних реалій немає навіть не те, що ефективної співпраці між владою та проукраїнською частиною опозиції, а й навіть конкуренції, котра робила би кращим життя пересічних українців. А шкода. Бо така співпраця ще може стати обом сторонам у нагоді, особливо, зважаючи на відцентрові рухи у «Слузі народу».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук