Хто найкращий президент

«Хочу побачити Україну без Кучми». Ще пам’ятаєте цю фразу Леоніда Даниловича, кинуту ним напередодні президентських виборів 2004 року? Кинуту зі сарказмом, мовляв, ну-ну, спробуйте дати собі раду без мене, мого досвіду, моїх управлінських талантів. Більшість суспільства, зі свого боку, теж поставилася до цієї фрази зі значною долею сарказму. Мовляв, та вже якось не загинемо без остогидлого за 10 років Кучми та його кучмістів. Тоді українці були переконані, вже гіршого президента годі собі обрати.

Утім, як слушно стверджували стародавні римляни, tempora mutantur et nos mutamur in illis – час змінюється, і ми змінюємося разом з ним. І от через 16 років після відходу Кучми з посади суспільство вже його вшановує як найкращого голову держави за всі майже три десятиліття незалежної України. Що й засвідчує травневе опитування громадської думки, проведене соціологічною групою «Рейтинг». Соціологи ставили українцям запитання: «Кого з усіх президентів України часів її Незалежності Ви вважаєте найкращим?».

Другий президент України набрав найбільше відсоткових пунктів (20) і гордо посів першу сходинку в соцдослідженні. Далі в рейтингу йдуть: чинний президент Володимир Зеленський (16%), Леонід Кравчук (13%), Петро Порошенко (12%), Віктор Янукович (9%) і нарешті Віктор Ющенко (6%).

Леонід Кучма

Звісно, що оприлюднення табеля популярності лідерів нації не могло не спровокувати потужного хайпу в соціальних мережах. І справді, як це так, той Кучма, проти якого було проведено чи не найбільше акцій протесту, відсторонення від влади котрого прагнули мільйони українців, той, що навічно заплямував себе причетністю (байдуже, прямо чи опосередковано) до вбивства Георгія Гонгадзе, той, про кого лише й лунали прокльони в першій половині нульових, нині є народним улюбленцем. Брешуть, певно, соціологи?

Та ні, не думаю. Передовсім тому, що «Рейтинг» вже давно довів свою порядність і неупередженість. У мене особисто цей рейтинг абсолютно не викликає жодного дисонансу з моєю уявою про народні настрої, які формуються частково реальним станом справ, а більше – сформованою думкою про них.

То що ж реально корисного зробив для України Леонід Кучма? Насамперед вивів країну з глибокої соціально-економічної кризи перехідного періоду. Хай не зразу, хай не так, як нам цього хотілося (а ми ж спостерігали за паралельними процесами в Польщі, Чехії чи Угорщині), але зупинив інфляцію, девальвацію й забезпечив сталий економічний розвиток. Саме за Кучми було запроваджено націоналу валюту – гривню, – яка на початках коштувала більше за пів долара і приблизно стільки, як дойчмарка. Кучма під кінець своєї другої каденції зумів забезпечити не бачене досі «китайське» зростання української економіки: 9,5% 2003 року, 11,8% 2004 року.

Кучма змусив Верховну Раду ухвалити Конституцію, звісно ж, не забувши наділити себе Основним законом найширшими повноваженнями. Саме він поставив прем’єром Віктора Ющенка, а віцепрем’єркою Юлію Тимошенко. Щоправда, ненадовго, менше, ніж на рік. Але саме тоді ця парочка зуміла показати себе успішними державними менеджерами й завоювати народне визнання і шану.

Ніхто, як Леонід Данилович, не вмів ламати український парламент через коліно. Інколи й для корисних справ. Пригадаймо, як у червні 2003 року він змусив депутатів (включно з Януковичем і його Партією регіонів) проголосувати за Закон «Про основи національної безпеки України». Статтею 6 цього документа серед пріоритетів національної безпеки було визначено «інтеграцію України в європейський, політичний, економічний, правовий простір та євроатлантичний безпековий простір». А в статті 8 серед основних напрямів державної політики з питань національної безпеки визначено «набуття членства в Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного Договору». Змусити ВРУ з такою одностайністю голосувати за європейську та євроатлантичну інтеграцію не зумів жоден президент. А ви кажете: «Кучму геть!».

Так, усім відома його зовнішньополітична багатовекторність. Зараз воно сприймається як щось вкрай недоречне. А тоді допомогло Україні поступово набувати сили на міжнародній арені. Ви ще не забули інциденту з островом Тузла посередині Керченської протоки, який Росія хотіла прибрати до своїх рук ще 2003 року, а Кучма його відстояв?

А пригадаймо, який президент запросив (причому результативно) до України Папу Римського? Знову – Леонід Данилович. Величі моменту не зіпсував навіть комічний інцидент на Львівському іподромі. Хто забув – нагадаю. Отже 26 червня 2001 року. На іподромі зібралося понад мільйон вірних (це вперше й поки що востаннє в Україні одній особі вдалося зібрати таке скупчення людей). Леонід Кучма супроводжує Івана-Павла ІІ. От вони дійшли до трибуни, що робити далі – наш президент не має поняття. Десь чув, що Папу треба в щось поцілувати. Чи то в перстень, чи то в пантофлю. «Та ні, не може такого бути, чоловіки цілуються не так», – помислив колишній парторг. Утім цілувати намісника Бога на землі по-комуністичному в уста не наважився. Поцілував у щоку. Папа спершу оторопів від такого несподіваного панібратства, але швидко витер обличчя долонею і розпочав месу. А ми лише розсміялися і пробачили безбожникові Кучмі таку некуртуазну поведінку.

Безумовно, Кучму є за що і критикувати, і навіть ненавидіти. Саме він сформував в Україні систему олігархічного капіталізму. Він визначав собі фаворитів серед найбагатших українців, то приближав, то віддаляв кожного з них, сварив, мирив. Одно слово, контролював, причому доволі успішно, не забуваючи дбати про добробут свій та своєї родини. Так, він домігся ефективної роботи українських великих підприємств, які були великозатратними та неекологічними. Водночас він створив вкрай несприятливі умови для малих і середніх фірм, котрі свого часу забезпечили неймовірне економічне зростання тій же Польщі.

Саме за Кучми було максимально придушено свободу слова в Україні. Ми ще пам’ятаємо «темники Медведчука», які розсилалися в редакції впливових ЗМІ з вимогою обов’язкового використання. Не забули ми й про Гонгадзе. Зрозуміло, що зі смертю тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка вже ніколи не вдасться встановити міру причетності другого президента до цього злочину. Але вже те, що створений Кучмою режим уможливлював такі трагедії (бо Гонгадзе був не одинокою жертвою системи), варте кримінальної відповідальності. Саме тому нормальна зміна влади після завершення його президентства не змогла відбутися. Довелося організувати Помаранчеву революцію, котра, Богу дякувати, минула тоді безкровно.

Володимир Зеленський

З Кучмою більш-менш розібралися. Перейдімо до посідача другої сходинки рейтингу – чинного президента Володимира Зеленського. З ним уже буде розібратися не так просто, адже він і досі є котом у мішку. І не тільки він та Зе!команда, але і його електорат.

Багато політологів, лідерів громадської думки висловлювали переконання, що за рік президентства рейтинг Зеленського впаде нижче за плінтус. Бо є для цього всі підстави. Перший благословенний чинним президентом уряд виявився дилетантським. Роботу завалено за всіма напрямками, а передовсім щодо наповнення бюджету. Другий уряд вселяє ще менше надії на успіх.

Зеленський проігнорував усі свої обіцянки: від комічних про чотири тисячі доларів зарплати вчителям до «просто перестати стріляти». Ні війни не закінчено, ні комунальних тарифів не знижено. Зеленський без жодного докору сумління розставляє на ключові державні посади своїх друзів і довірених осіб, абсолютно не переймаючись боротьбою з непотизмом. Навіть обіцянку не йти на другий термін Зеленський вирішив переглянути, щиро заявивши про це під час своєї останньої пресконференції. І все це на похмурому тлі карантину і коронавірусу.

То, може, вже час організувати черговий майдан та вигнати колишнього комедіанта з владних кабінетів туди, де йому належить бути. Часто можна прочитати такі твердження на фейсбуці в тих користувачів, котрі до аватарок приліплюють стікери: «25%», «Думай!», «Армія, Мова, Віра» тощо. Вигнати Зеленського, бо цього прагне українське суспільство. Але, хвильку: чи дійсно воно прагне?

Погляньмо на результати все того ж опитування громадської думки від соціологічної групи «Рейтинг». Згідно з ними, якби вибори президента України відбулися найближчим часом, то чинний президент у першому турі став би незаперечним лідером, хоч і не виграв би за один присест. Якщо враховувати тих, хто має намір голосувати і визначився зі своєю кандидатурою, то Зеленський набрав би 39,3% голосів. Нагадаємо, минулого року під час реального голосування його підтримали в першому турі 30,6% українських виборців. Юрій Бойко, за останньою соціологією, набирає 13,9%, Петро Порошенко – 13,3%, Юлія Тимошенко – 8,6%.

Також не гіршу соціологію Зеленський має і щодо другого туру. З ким би він не ставав до двобою – виходить переможцем з підтримкою 74-75%. Тобто знову результати кращі за торішні. Зеленський досі є найрейтинговішим політиком, причому і на заході країни, і на сході, і в центрі, й на півдні. Такого переконливого національного консенсусу щодо якоїсь особи новітня історія України ще не пам’ятає. Ось такий химерний феномен.

На доброму рахунку Зеленський залишається й у західних лідерів. Їм імпонує його підхід до вирішення питання окупованих територій. Передовсім те, що він демонструє гнучкість вибору інструментарію і водночас твердість щодо Кремля. Хоча й у європейських столицях критикують чинного президента за повільність реформ.

Що поробиш, його, здавалося б, всеохопна влада виявилася не надто стійкою. Монобільшість у парламенті лише на старті зіграла роль «шаленого принтера», а згодом забуксувала й почала розсипатися під тиском зовнішніх сил. Так що важко навіть передбачити, де опиниться Зеленський зі своїм рейтингом, коли карантин відчутно підкосить соціальну базу, а кількість вірних парламентських багнетів скоротиться до критичного рівня.

Леонід Кравчук

Третім у рейтингу йде Леонід Кравчук. Що ж, статус першого президента дався взнаки. Водночас саме з ним ми ще довго асоціюватимемо стрімке соціально-економічне падіння України, гіперінфляцію, неповноцінні гроші, втрату ядерного статусу тощо.

Але все ж варто віддати йому належне, восени 1991 року саме «хитрий лис» Кравчук організував потужну рекламну кампанію за українську незалежність. Чи хтось ще пам’ятає ті відеоролики про світлі українські перспективи, де рефреном лунали слова: «Незалежній Україні бути!». І результат – більш ніж переконливий: 90,32% мешканців України проголосували за незалежність. Вже за одне це він заслужив, аби його ім’я навічно золотими літерами було вписано в аннали вітчизняної історії.

Петро Порошенко

Не надто почесне четверте місце дісталося Петрові Порошенкові. За що ж йому така нешана? Адже саме він домігся і безвізу для українців, і Томоса. Мужньо вів війну з Росією. Вишуканою англійською мовою викривав агресивну політику Кремля на найрізноманітніших міжнародних майданчиках. Порошенко вивів Україну з постянуковицької кризи, забезпечив їй економічне зростання, хай і не надто високе. За його президентства було підвищено статус української мови, отримала сприяння українська освіта, українські фільми, музика, радіо, ТБ. Усе це, наприклад мене, як справжнього патріота, не може не тішити.

Проте не вмів Петро Олексійович забезпечити собі надійної медіапідтримки. Багато телеканалів безжально критикували його діяльність і його особисто. Було доволі надуманих закидів. Утім достатньо й справедливої критики. Йому можна пригадати й «панамський кейс», котрий виник саме у дні Іловайського котла, і стрімке зростання бізнесу «Рошен», яке дивним чином припало саме на роки президентства, і сумнівні контракти його афільованих фірм, зокрема й в оборонній сфері. Не слід забувати й маніпуляцію з воєнним станом, дивне затягування з антиросійськими санкціями, незрозуміле залучення до переговорного процесу Медведчука і Кучми.

Але хай цим всім займаються фахівці зі слідчих органів. Рік тому деякі політики пророкували нам, що Порошенко опиниться на лаві підсудних, щойно звільнить кабінет на Банковій. Як бачимо, досі цього не відбулося. Тому стежитимемо за розвитком подій.

Віктор Янукович

Хотілося б, звісно, щоб творець злочинного режиму опинився останнім у рейтингу, а то й взагалі до нього не потрапив, як державний зрадник. Але, як казав перший президент, маємо те, що маємо. Янукович – на п’ятому, передостанньому місці. Ще не перевелися в Україні прихильники президента, котрий перетворив Україну на мегакорумповану державу, де успішний бізнес могли відібрати в законного власника – як два пальці об асфальт. Ще б трохи, і Україна перетворилася б на другу Білорусь, у сенсі залежності від Кремля, а то й просто втратила б будь-яку суб’єктність.

Шкода, що вже люди забули про смерті на Майдані, про Небесну сотню, про запрошення до України російських військ. Суспільна пам'ять інколи витворяє дивні штуки.

Віктор Ющенко

Це треба було вміти з політика з найвищим рейтингом, з найбажанішого президента, улюбленця публіки перетворитися на цілковитого політичного лузера. Чи заслужено? Не зовсім. Ми вже й забули, що саме за президентства Ющенка українці досягли найвищого добробуту за всю майже 30-літню українську історію. 2007-2008 рік… до неба зростає споживання, люди купують твори мистецтва, автомобілі, нерухомість тощо. Саме тоді ціни на помешкання зросли неймовірно, ніколи більше ні до того, ні після квадратні метри стільки не коштували.

Злий жарт зіграло з Віктором Андрійовичем завищене очікування від нього. «Ю-щен-ко, Ю-щен-ко!» – волали мільйони українців. А він не знав, що робити із цією всією неймовірною народною підтримкою. І так всю її змарнував.

Принаймні себе не образив. Нацарював трохи статків на фактично своє село. Забезпечив нерухомістю і старшого сина Андрія, котрий тепер тільки з оренди може жити, як британський лорд. Не забули ми й про «лікарню майбутнього». Віртуальну, на реальні гроші. Усі ці сотні мільйонів розчинилися в повітрі. Лікарню так і не збудували, а всі, хто був причетним до проєкту, вже ніколи не бідували.

Можна сказати й добре слово про Ющенка. Все ж він мужньо відкинув Кучмину багатовекторність, чітко взяв курс на ЄС і НАТО. Саме за його президентства ми вперше побачили в кінотеатрах американські фільми, дубльовані українською. Загалом саме він задав український тренд, котрий певною мірою витримується й нині, він почав реалізовувати гасло «Геть від Москви, рівняймося на Європу». Тому все-таки шани він заслуговує трохи більшої, аніж останнє місце в президентському рейтингу.