Неминучість перемоги

24 лютого 2022 року я написав досить наївний пост у фейсбуці, де висловив надію, що повномасштабне вторгнення не зможе протривати довго – «два-три тижні». Адже, з одного боку, мобілізованих російських сил замало, щоб здійснити повноцінну окупацію. А з іншого, – як, мовляв, росіяни це собі уявляють? Що от вдираються вони на наші терени, захоплюють якесь українське місто чи село, а що далі? Їздитимуть на кумедних автомобілях з гучномовцями і з не менш кумедним акцентом закликатимуть: «Всє жітєлі дєрєвня пріході на рєгістрация в комєндатура». Принаймні такі макабричні картини малювала моя уява, абсорбуючи кадри з радянських кінострічок про Другу світову. Ну цілковита ж нісенітниця у XXI столітті. Була віра, що й російське суспільство і там, у Кремлі, досить швидко усвідомлять безглуздя того, що відбувається. Тобто абсурдність свого рішення і дій, тож увімкнуть задній хід.

Однак досить швидко з’ясувалося, що реальність, до якої дотягуються бридкі руки Кремля, стає куди макабричнішою за вигадане «кіно і німців». Бо так собі запросто на окупованих територіях виникали й умовна «комендатура», тобто окупаційні адміністрації, і зрадники-колаборанти, і мародерство окупантів, причому значно брутальніше, ніж могли собі уявити режисери радянських стрічок. Ми дізналися про «розстрільні списки», про створення російськими окупантами справжніх катівень, про розстріл українців цілими родинами, включно з дітьми. Ні за що, просто на вулиці, на очах у сусідів. Були брутальні мародерства, знущання, ґвалтування тощо.

Склалося враження, що російські окупанти не просто взяли собі за зразок того кіношного німця, а вирішили значно перевершити його в жорстокості. І слово «Буча» стало в один негативно-конотаційний ряд зі словами «Катинь», «Гулаг», «Аушвіц», «Сребрениця»…

Усе це шокувало весь світ, а водночас і змусило його дивитися на російсько-українську війну зовсім іншими очима чи, як модно нині казати, з використанням цілком іншої оптики. Передовсім у західних політиків (погоджуюся, не у всіх, а в тих, що здатні до хоча б мінімального критичного мислення) зникли сумніви, хто в цьому конфлікті «злий», а хто «добрий». Зникли підстави для релятивізації провини росіян, для бодай гіпотетичного виправдання їхньої агресії. Знову ж, не йдеться про корисних ідіотів та проплачених агентів.

Зник аргумент, мовляв, нічого страшного, якщо українська армія трохи відступить, здасть деякі позиції. Росіяни, мовляв, тимчасово їх захоплять, а згодом за допомогою жорстких санкцій та дипломатії вдасться їх повернути. І в такий спосіб, уникаючи запеклих боїв, мовляв, вдасться зберегти життя українців. Нині всім зрозуміла безглуздість таких тверджень, прихід російських солдатів, окупація територій, навіть безкровна, несла людям смерті, знущання, тортури.

Зі заяв Путіна та інших кремлівських ідеологів ще перед повномасштабним вторгненням, а тим більше вже після початку великої війни, всім мало б стати зрозумілим, що актуальна російська держава не бажає визнавати існування української нації, легітимність української культури чи української мови. І цю свою іґноранську політику вона не замислюючись реалізовує на практиці, методично усуваючи все українське, включно з фізичним винищенням носіїв мови і культури.

«Владімір Путін наказав розпочати спецоперацію в Україні, тому що вважає, що Росія має божественне право керувати Україною, стирати національну ідентичність цієї країни та інтегрувати її народ у Велику Росію», – резонно зауважила докторка філософії, експертка щодо Росії Брукінґського інституту Фіона Гілл у статті, опублікованій у журналі Foreign Affairs. Вона вважає, що у своїх справах і словах нинішні російські лідери нагадують російських правителів минулих років, особливо щодо національної та релігійної ідей. Тож небезпека експансії нависла не тільки над Україною.

Свого часу Джордж Кеннан – американський дипломат, політолог та історик, прихильник політики стримування радянської експансії впродовж Холодної війни – писав, що прагнення Росії до статусу великої світової держави обумовлено її історичним контекстом. «Нації, як і окремі особистості, великою мірою є продуктом навколишнього середовища», – стверджував він. Після краху Радянського Союзу в Росії виникла ситуація, «нестерпна» для країни, яка перебувала у вищих ешелонах світової політики. Зараз Росія займає найменшу територію з часів, що передували правлінню Катерини ІІ. Країна втратила більшу частину територій у Середній Азії, втратила Білорусь, держави Балтії, Кавказу. А найболючішою, звісно, втратою була Україна, без якої й імперія – не імперія.

Хто уважно стежить за новими меседжами з Кремля, той мав би зауважити, що безглузді тези про «денаціоналізацію» і «демілітаризацію» більше практично не лунають. Їх заступили нові – про «відновлення історичної справедливості» та про «новий світовий порядок», де б Росія відігравала ключову роль.

У Кремлі, як випливає з актуальних заяв, так і не відмовилися від ідеї контролю над цілою Україною, захопленням Києва, встановленням тут «лояльного режиму». Це до блювоти нагадує ситуацію в Третьому Райху напередодні його краху, коли попри безнадійність ситуації з райхсканцелярії лунали заяви про швидку перемогу над ворогами.

Звісно, і для України все складається не так оптимістично, як нам би хотілося. Втома Заходу від війни ставатиме чимраз очевиднішою. Навіть попри те, що в Берліні, Парижі, Брюсселі, Вашингтоні й Лондоні щораз чіткіше усвідомлюють усі катастрофічні наслідки не лише поразки, але й навіть неперемоги України. Адже тоді вся архітектура глобальної безпеки полетить шкереберть. Втрати для Заходу і світу стануть навіть близько непорівняльними з тими, які нині йдуть на військову й економічну допомогу Україні. Навіть тоді, коли Росії вдасться зберегти бодай клаптик української землі.

Так, існує доволі реальна небезпека, що в ключових західних країнах до влади прийдуть інші політичні сили, які мають свій, цілком відмінний від актуального погляд на російсько-український конфлікт. Чи стане це катастрофою спершу для України, а потім для демократичного світу? Радше ні, аніж так.

От візьмімо, наприклад, можливе повернення у президентське крісло того самого Дональда Трампа. Нині електоральний рейтинг експрезидента вирівнявся з рейтингом Джо Байдена і, можливо, за рік випередить його. Так, з його приходом у Білий дім пов'язані й певні ризики для України. Але пригадаймо, що саме Трамп свого часу почав надавати Україні летальну зброю. А його попередник, «наш друг» Барак Обама вперто опирався цьому. А все тому, що в Сполучених Штатів є свої інтереси, в які, зокрема, входить сильна Україна, яка протистоятиме Росії (пригадаймо «Велику шахівницю» Збіґнєва Бжезінського). У США досить справно функціонує «глибинна держава», яка не дозволить одному окремо взятому фріку зіпсувати американську глобальну гру.

Те саме з Францією попри популярність Марін Ле Пен, з Німеччиною попри електоральні успіхи «Альтернативи для Німеччини», з Польщею попри зернову суперечку з Україною. І хай як складатиметься ситуація, Україну в протистоянні з Росією завжди, за будь-яких урядів підтримуватимуть Латвія, Литва й Естонія, бо знають, що в разі нашої поразки вони стануть наступними жертвами російської агресії. З тієї ж причини підтримуватиме й Польща. Румунія теж не надто хотіла б, щоб до її кордонів (сухопутних, а особливо морських) наближалися російські експансіоністи.

У будь-якому випадку обмеження підтримки України з боку Заходу не змусить нас скласти зброю, як це собі уявляють західні «пацифісти», зі своїми вимогами припинити надавати зброю України, аби нібито покласти край кровопролиттю. Жодна західна країна не воює безпосередньо в Україні. І незважаючи на ключову роль західної зброї та грошей, український конфлікт зі самого початку й до нині вівся й ведеться самою Україною. Саме українці продемонстрували у ньому стійкість та зазнали величезних жертв. З партнерством Заходу чи без нього.

Інколи, коли серце гризуть сумніви, коли до голови приходять песимістичні думки, мовляв, а може дійсно не вийде нам перемогти, противник занадто сильний, я передивляюся минулорічний відеоролик зі звільненої Балаклії.

Наші бійці здирають російський білборд з «аквафрешем» і безглуздим написом «Мы с Россией один народ!». А під ним з’являється невмируще Шевченкове: «Борітеся – поборите! Вам Бог помагає!». Скільки не дивлюся, а щоразу розчулююся до сліз. А водночас упевнююся: поборемо, без варіантів