Невольник

Безумовно, не могло бути й сумніву, що до чергових Шевченкових роковин театр Заньковецької не потішить нас архитвором – масштабною панорамою крізьчасового існування України, яку взялись нам показати художній керівник театру Федір Стригун, головний художник Мирон Кипріян (лауреати Шевченківської премії обоє) та майже увесь акторський склад заньківчан.

 

Рада червона калина – зберегли генофонд

The Вйо «Голоси»

 

За основу для тієї панорами взяли п'єсу «Невольник» – інсценівку 1872р. Марка Кропивницького Шевченкової поеми «Сліпий» (1845р). От. І на цьому, власне, думка зупиняється. Зупиняється, насамперед, впершись у саму поему. Бо ж сюжет її, якщо сприймати буквально, виглядає надто химерно.

Сидить собі старий козак, на бандурі грає своїм дорослим дітям Степану та Ярині. «Йди, Ярино, їсти зготуй, а ти, Степане, сідай і слухай – ти мені не син, ми тебе малим взяли, як твої батьки згинули. От таке-от. А раз так – то давай женись ти на Ярині, якщо хочеш, бо вона ж тобі не сестра» – «Та як?..» – «А от так. А взагалі знаєш, йди ти наперед у найми років на два, щоб навчитись жити, а ще краще – чухрай ото на Січ, там з тебе людину зроблять, бо й з мене зробили – «і досі нудно, як згадаю (?!)». «Чуєш, Ярино, я тобі не брат, давай женитися, бо я ж, виявляється, тебе кохаю. Тільки мені ще перед тим треба на Січ на пару літ» – «Та як? Та ти що? А взагалі знаєш, я тебе завжди кохала і... буду чекала». За п'ять років вертається Степан сліпим кобзарем і розказує десь отаке: «Вирішили запорожці «турка пошукати», посідали в чайки і байдаки, аж тут – шуря-буря, всіх потопила, Степана ж турки виловили, в неволю посадили, очі випекли і відпустили. А воно тим часом цариця Січ зруйнувала, Україну покріпачила». А проте «надія є» – Степан одружується з Яриною, і народжується син.

Про що сіє? В чому причина цієї трагедійної катастрофи-осліплення? Воріженьки? Але ніяк не їх підступами детерміновано страждання, і взагалі, історичні муки українського народу подано фоном, а не конкретними подіями-причинами (самі ж турка шукали, а не турки їх). Це радше примха долі – могла ж шуря-буря і не трапитись, могло ж викинути і до іншого берега, але... так ся стало. І до чого цей мелодраматичний ефект – розкриття сирітства? Та й не ефект він ніякий – жодної інтриги не розплутує, жодної заявленої у зав'язці проблеми не вирішує, дається відразу на початку. Мав стати сиротою (а потім ще й кобзарем!), як і сам Шевченко? Так міг же бути ним відразу, жити, вже знаючи, що годованець. Можна, звичайно ж, сказати, що це такий випадковий, сумбурний побічний продукт магістрального потоку Шевченкових ідей і тем, цілком у їх контексті, але не етапний і не підставовий. Так ні ж – те, що Шевченко ще років за два до написання цієї поеми створив дві сепії та кілька ескізів за назвами «Сліпий», на яких прокреслені всі дійові особи майбутнього твору, як і те, що поему автор пізніше ще доопрацьовував (і перейменував власне на «Невольника» після «невольничого» заслання автора. Як на мене, акцент зміщено з більш містичної  у більш соціальну площину), однозначно свідчить про важливість, довгу виношуваність і принциповість цього твору для Шевченка.

Можливо, це якісь такі античні трагедія і фатум з упізнаванням та осліпленням? Але, як я вже казав, все вирішує не фатум, а випадковості, та й немає за героєм трагічної вини, хіба за батьком, що відправляє сина до війська, з доброго дива огорошивши сирітством. У Кропивницького, до речі, батько просить у сина прощення у фіналі, але в Шевченка – ні-ні, отже, не про це йдеться: варто чи не варто було їхати, не про доцільність військової служби чи важливість армії. І не так про багатостраждальну Україну – в цій конткретній людській долі вона, повторюю, - лише тло.

Ключ до розуміння, як на мене, – у передмові твору про примхливу Долю (цілком, до речі, у згоді з українськими народними віруваннями), яка, попри всі старання, може розчавити, а може і без старань піднести. Тут доля – не фатум, а хаотична, стихійна Фортуна, яка може повернути колесо будь-куди у будь-яку мить. Сказати б, «Сліпий» за світовідчуттям – це таке бюхнеріанство по-шевченківськи (Георг Бюхнер, між іншим, ровесник Шевченка), тільки з програмовою настановою на можливість гармонії. Якщо подивитись на твір так, побачимо логічну і доцільну вибудуваність. Відторгнення героя від сім'ї та ще й сиротою – це екзистенційна ситуація відчуження того ж типу, що і у хрестоматійному «Мені тринадцятий минало» («Нема в мене хати! Не дав мені Бог нічого!..»), і далі, за Бюхнером, «індивід – всього лише піна на гребені хвилі» виявляється «роздавленим страшним фаталізмом історії», що проте таки долається єдино можливим у цьому світі – зв'язком між людьми: Степан зцілюється любов'ю Ярини (для того й перетворюється родинний зв’язок на зв’язок вірності – цілком прийнятий хід в логіці народнопісенної творчості, і дикий, якщо спроектувати на реальну історію) – зцілюється аналогічно, як «витирала мої сльози і поцілувала...». Така-от виходить сугубо екзистенційна притча, натягнути яку на історію України видається мені досить проблематичним, надто ж, якщо, як я вже казав, сприймати сюжет буквально.

А саме це і зробив Кропивницький – розкатав невеличку поему на драматичні малюнки в п'яти діях, намагаючись логічно виправдати всі несуразні (з точки зору реалістичності) моменти: Степана віддають на Січ, бо «татарва заворушилась», а потім його хапає в полон сама «орда». А щоб виправдати перехід від братньо-сестринських до амурних стосунків ведуться довжелезні розмови з підкатами і під'їздами, які, проте, все одно не виправдовують такої дивної переміни. Ну і, обов'язково, вставлено купу сцен (в неволі і в Україні), покликаних продемонструвати романтизовано декоративні звичаї та характери українського народу (зокрема козацтва). Тому і п'єса вся виходить розтягнута і декоративна, а порівняно з поемою, попри всю романтизацію, ще й приземлена: в поемі, яка складається з динамічно (сливе кіномонтажно) скомпонованих епізодів, історія постає поетичною і, попри конкретний час, позачасовою квінтесенцією-міфом, потрактована ж приблизно-реалістично вона перетворюється на пригодницько-героїчну байку, якій до Шевченка – ой як далеко.

Заньківчани, взявши за основу саме твір Кропивницького, пішли схожим шляхом. Простір умовний, на заднику – екран з проекціями з художніх та документальних фільмів «по темі» (вони, до речі, і виглядають найбільш переконливими і динамічними, в чому театральна дія їм катастрофічно програє). На авансцені (обов'язково!) – здоровеннецька калина. Костюми – наче теж умовно народні: білі з елементами вишивок. Але існування – все теж заньківчансько-реалістичне, що такому матеріалу органічно протипоказане. От і намагаються заньківчани по-своєму дотягувати Кропивницьгого: довжеленними (як у Гаранта з «йолками») паузами, які ще більше загальмовують дію; паралелями на екрані з українською історією останніх ста років – радянські паради, Друга світова, УПА, Чонобиль, і, як світло в кінці тунелю, Помаранчева Революція, кадри з якої зараз дають гіркувате відчуття. Але все це якось із подіями на сцені не надто корелює, і щоб дуже розширювало горизонт сприйняття вистави – то нє; вставленими епізодами, як-от «написання листа турецькому султану», але, попри всю, здавалося б, вітальність теми, веселість «писання» звучить декларативно і без іскри, а тому й сприймається мляво. Та й взагалі, увесь той люд, надто козацтво, покликане виглядати «прекрасним українським народом», виглядає ой не прекрасно – більшість із виразними пузами і пузочками, з ромбовидними фігурами – аж ніяк не славне лицарство, а швидше «гречкосії», та й таки не в позитивному значенні цього слова (не сіячі, а, вибачайте, сидюхи). Воно звісно ж – як художній керівник вважає всякі там фізичні тренінги за марну і непотрібну еквілібристику (бо ж головне – то душа, нє?) – чого б тим мали перейматись актори?

Півроку тому заїжджав до нас на гастролі Івано-Франківський обласний музично-драматичний театр ім. Івана Франка з виставами «Нація» та «Солодка Даруся» – здавалося б, наче й такого ж штибу театр, ще й ніби провінційніший відносно нашої «культурної столиці», а тим часом задемонстрував незрівнянно вищий рівень метафоричності театральної режисерської мови (поставити поряд із репертуару заньківчан можна з натяжкою хіба щось із Сікорського). А власне в такому метафоричному, нереалістичному, навіть, сказати б, «кінопоетичному» ключі тільки й можна адекватно вирішувати такий важкий матеріал, як Шевченків «Сліпий». Але ми, як виглядає, недалеко відійшли в режисерській роботі з матеріалом від часів театру корифеїв. І, що найсумніше, паростків режисури та сценографії нового покоління в заньківчанському ареалі не видно, та чи й передбачаються?..