Нічия Україна

Сходи, під’їзди, двори, вулиці, площі, міста, ріки, поля, ліси, гори… Нічийна земля. Державна земля. Наша земля, народу України. Вона починається тут, коли закриваємо двері нашої приватизованої квартири. Далі все – під’їзд, сходова клітка, сходи, дах, двір, тротуар і вся вулиця, вся ця територія перед домом, де в одному випадку, якась грядка з бульбою, в іншому – квіточки цвітуть, а найчастіше затоптаний, разів десять перекопаний шмат землі, ніби нікому не потрібний і тому перетворений на смітник, або автостоянку – державна власність.

Комусь пощастило з ЖЕКом, комусь – ні. В когось прокладали кабель і проривало каналізацію, у когось – ні. Наші вулиці, як і наші площі, красиві, прибрані, навіть деколи вилизані – в самому центрі. Далі? Це навіть не околиці Львова, не спальний район, звідси 15–20 хвилин тролейбусом можна доїхати до центру. Кілька кроків від Стрийської, або Княгині Ольги. З одного боку – залізнична колія, з іншого – ліси, городи, пустирі. Дика суміш висотних гуртожитків, чотириповерхових цегляних хрущовок і приватних віл. Львівський шанхай. Ці приватні будинки, які добудовують, перебудовують, прибудовують і заливають бетонний (вже не цегляний) мур, величні ковані, ворота. І всередині буває такий красивий, милий двір. Там за муром – рівно підстрижений зелений газон, деколи навіть озерця і дитячий майданчик. Але там, за воротами, нічия земля і яма на ямі, калюжі, болото, бруд і будівельне сміття. Нічия земля – наша, державна. Народу України.

У нас от вибори скоро. І немає жодного з тих, хто хоче наверх, у владу, хто там був, хто б не згадав її, нашу земля, землю народу України – голосно, з пафосом і надривом. Не згадав би її, нічию землю. Не стереотипно плакатні рекламні відеокліпи, що й не здогадаєшся одразу – чи  то знову реклама шоколаду, чи все-таки політика – з зеленими ланами, ріками, ніби намальованими Карпатами, а реальними, де при дорозі знак-прохання «Не викидайте сміття з вікон автомобілів, не забруднюйте довкілля», реальними людьми і їхніми життям, де є під’їзди, двори, вулиці, площі, міста, мости, дамби, канали і навіть атомні станції і сміттєзвалища.

Тоді, 20 років тому, хоч якесь там виправдання було. Аякже, за комуни це було чуже, чужої влади і чужої країни, а зараз – наше. Кому належить винниківський ліс, який калічать, вирубуючи дерева, який вбивають, засипаючи пластиковим сміттям? Чию землю випалюють: приїхали на шашлики – залишили випалену землю. Сихівський чи то ліс, чи гай, чи то просто фрагменти дерев, де замість трави – розтоптаний пластик. Або просто в центрі, два кроки від Порохової Вежі, як підніматись на Високий Замок, взяти вліво чи вправо від сходів: стежки – масовий смітник і туалет. Чиє це все?

Що більше слухаєш і читаєш тих, хто хоче наверх, хто був там, хто їм служив, хто хоче служити, то сильніша підозра, ніби ми живемо в різних світах, ніби ми живемо в різних країнах. У них виходить якась дуже абстрактна ця Україна: або в нереальному  минулому, або в нереальному майбутньому. Таке бачиш, коли хтось хоче налякати виборців конкурентами, тоді зазвичай ідуть чорно-білі кадри – якась страшна бідота, руїни, занепад.

Але навіть коли всі, абстрактно названий народ, говорять  і думають: «Україна», то виходить все по-різному, але чомусь не приземлено-конкретно, про те, що буквально під ногами, а так високо-високо: ідеї, думки, почуття. Можна по-іншому: доктрини, програми, концепції. І тільки в рідкісних, дуже рідкісних випадках (бо є такі люди, їх мало, але вони є) мова заходить про те, що поруч, під ногами, на відстані витягнутої руки. Бо є люди, які, добре знаючи, що ця нічийна земля наша, намагаються її зберегти, облагородити, прикрасити. За свої кровні будують дитячі майданчики, розводять квітники біля дому, виносять сміття з парків і лісу. Ні, вони не афішують себе – збудувавши дорогу чи церкву і випрошуючи депутатство. Цих людей, справу їхніх рук знають максимум сусіди. Деколи вони помагають, частіше – ні.

Я от думаю: колись ця нічийна земля стане нашою по-справжньому. Знаю, це наївно й ідеалістично, але якщо це станеться, як в деяких країнах цивілізованого світу, де є сильне почуття громади, спільності, менталітет в людей інший, якщо ті, що в триповерховому палаці, і ті, що в хрущовці (три під’їзди, чотири поверхи), всі ці люди по-новому глянуть на цю змелю, на ці три дерева у дворі, на дорогу в ямах, один на одного без ненависті й класових ярликів – злодії та бандити проти невдах і ледарів – тоді у нас буде шанс.