Нове продовження винахідницької історії

...Якщо Львів найкращий (у що я, запевняю Вас, непохитно вірю), то як розтлумачити, чому вони покояться в Пенсильванії й Аргентині, Бразилії і Парижі, Мюнхені і Варшаві, Нью-Йорку і Мельбурні, Шанхаї та Празі?

«Для Вас знову є лист». Коли до мене зателефонували, аби повідомити цю звістку, я майже був певен, що йдеться про кореспонденцію від мого читача, і не помилився.

Як і попереднього разу, в університеті я стрів чимало знайомих, почасти добрих приятелів, кожному з яких мусив присвятити смолток.

На кафедрі перечікував вікно мій колега, колись наставник, закоханий, як і я, у світове письменство. Він скидався на масивного павука, який чатує в павутині думок, паперів і порохів, проте аж ніяк не для того, аби поглинути жертву. Він чекав на когось, з ким би міг погомоніти про літературу.

«Сьогоднішні студенти нічим не цікавляться», – зідхнув він, сповнений смиренної скрухи. Я пригадав, що він казав це й нам, зеленим спудеям, які щойно закінчили школу і після місяця збирання хмелю в колгоспі сиділи на лавах авдиторій, звідки ще не вивітрився гострий запах пасти, якою нашмірували підлогу.

Ми говорили з ним про Уельбека і Беґбеде – обидва прикрашають вітрини міських книгарень; перед Різдвом їх звідти прибирають, після Йордана виставляють назад. Його фразу про невмирущість французького роману я підтвердив своєю тезою про таку саму невисякність гальської теоретичної думки. «Все, що сьогодні кажеться найсвіжішого в теорії літератури, походить, як не дивно, з Франції», – погодився я. «Зовсім не дивно, –заперечив він, – навпаки: дуже закономірно. Ви погляньте на згаданих авторів. Вони знайшли форму й слова, щоб змалювати стан світу, витягти на сцену метушню, що діється на тих чи тих поверхах нашого глобалізованого будинку». «Зашкіцували, – продовжив я його думку, – портрет сучасного нігілістичного покоління...» «Пофігістського, – підправив він з якоюсь майже юнацькою задерикуватістю. – Здається, нині це так називається?» Він любив вплітати слівця, почуті від своїх студентів. У товаристві колег він робив це з неприхованим хизуванням, уживав їх, звісно, і перед студентами, користуючись в останніх визнанням. Проте стилістика лише маскувала його віртуозну гру змістовими нюансами, за якими стояли цілі епохи і культурні пласти. «Чи зумів хтось інший написати про одинадцяте вересня, як вони?» – запитав він. «Про тероризм ще непогано написав Апдайк», – сказав я обережно.

Апдайк належав до моїх улюблених авторів і я непомалу сумував, коли довідався про його смерть. Він ще встиг закінчити «Іствікських удів», продовження іствікських відьом, що облетіли світ на голівудській кіномітлі з Джеком Ніколсоном у ролі чортяки-холостяка ван Горна.

«Апдайка свого часу розкритикували», – укинув він. Він знав, що я захищатиму. «Картати письменника за те, що змалював життя, яким воно йому відкрилося? – сказав я. – Чи мусимо міряти художню літературу буквалізмом й ідеологіями, а не – передусім – майстерністю?» «Майстерність...» – повторив він. Чого в його тоні було більше: замилування? Іронії? «Ніхто не відтворив одноповерхову Америку так, як він», – сказав я. «А «Зима тривоги нашої?»» – не залишився в боргу мій співрозмовник. «Стейнбек», – розгублено мовив я, побачивши, що стрілка настінного годинника наближається до третьої.

На роботу я запізнився на цілих сорок хвилин.

Лист я прочитав увечері, коли вернувся додому.

«Шановний пане Гаврилів!

Я вельми зрадів, що мій лист дійшов до Вас, а ще більше, що Ви не залишили його без уваги.

Я тепер теж ношу кишеньковий ліхтарик.

Турбую Вас, бо помислив таке:

Як нам ушанувати львів’ян? Французи мають Пантеон, то чому б нам, мешканцям Львова, не спорудити свій, в якому покоїтимуться всі наші визначні мужі – винахідники, композитори, ескулапи?

Єдина річ мене муляє, тож звертаюся до Вас по пораду.

Я переглянув біографії наших славетників – майже всі вони спочили не ві Львові і навіть не в Галичині. Якщо в майбутньому Пантеоні будуть вказуватися міста, де вони жили, творили і, зрештою, помирали, то воно може викликати у відвідувачів химерні думки: якщо Львів найкращий (у що я, запевняю Вас, непохитно вірю), то як розтлумачити, чому вони покояться в Пенсильванії й Аргентині, Бразилії і Парижі, Мюнхені і Варшаві, Нью-Йорку і Мельбурні, Шанхаї та Празі? Не знаю, що з цим робити.

Незмінно Ваш

М.І.Степурівський

P.S. Студіюю праці нашого геніального краянина».

Шановний пане Степурівський,

я теж не знаю.

Гадаю, ми достатньо пошановуватимемо, якщо будемо пам’ятати про них і студіювати їхні праці, як це, до речі, робите Ви.

З повагою,

Тимофій Гаврилів.