Нові повоєнні мешканці старих львівських будинків

IQГалина Боднар, 14 червня 2012122600
Нові повоєнні мешканці старих львівських будинків

Повоєнні приїжджі зі Сходу (поряд із нечисленними місцевими мешканцями) є чи не основними носіями історичної пам’яті про Львів кінця 1940-х років. Саме непересічні мігранти зі Сходу, росіяни, радянські українці та євреї “успадкували” від поляків повоєнну львівську “казку” (на відміну від місцевих українців), хоча так і не відчули себе повноцінними власниками житла і мешканцями Львова.

Для підготовки публікації про повоєнне життя у Львові використано поглиблені інтерв’ю із 78 мешканцями Львова, як правило, старшого віку, котрі проживали у місті в довоєнний і воєнний час або переїхали відразу після війни. Більшість респондентів – приїжджі зі Сходу.

Можна виділити три умовні групи інтерв’ю щодо територіальної локалізації на карті міста. Першу групу становлять свідчення 24 мешканців однієї з вулиць центральної частини міста – вулиці О. Богомольця. Другу групу формують розповіді 36 мешканців колишньої дільниці у південно-західній частині – Кастелівки. До третьої групи включені інтерв’ю без визначеної наперед територіальної прив’язки. Це розповіді 18 осіб, які зголосилися поділитися спогадами про своє львівське помешкання і життя у повоєнному Львові. Свідчення зібрані у серпні 2008 р. – вересні 2010 р.

У запитаннях йшлося про час та обставини переїзду; житлово-побутове облаштування; перепланування та ремонти; співжиття мешканців будинку і вулиці (міжособистісні взаємини; національні, соціальні та світоглядні відмінності; (не)контакти з сусідами); пам’ять про довоєнних мешканців будинку та вулиці (згадки про довоєнних мешканців, старі речі та їх (не)збереження); враження; про те, наскільки життя людей пов’язане з будинком / вулицею / районом міста, центром та околицями Львова.

 

Нові львів’яни

Населення Львова докорінно змінилося у воєнні та повоєнні роки. Частина корінних мешканців емігрувала на Захід або потрапила під репресії радянської влади у 1939-1941 рр. та другій половині 40-х років. Галицькі євреї загинули в роки війни. У 1939 р. євреї становили 31 % львів’ян, у 1944 р. – лише 0,9%. Львівських поляків виселили до Польщі в 1945–1946 рр. унаслідок повоєнного «обміну населенням». У серпні 1944 р. у Львові було 92,5 тис. поляків (62% населення міста), у 1955 р. залишилося лише 8,5 тис. осіб (2,3 %).

У повоєнні роки Львів заселили вихідці зі Східної України та республік Радянського Союзу, насамперед Росії. Це були українці, росіяни та євреї за національністю. Попри обмеження переїзду до міста в 1944-1945 рр. – слід було мати дозвіл міської влади на переселення – населення Львова невпинно збільшувалося: якщо у серпні 1944 р. було 149 тис. осіб, то в січні 1947 р., за різними даними, -вже 293-320 тис. осіб. Особливо швидко збільшилося населення міста у другій половині 40-х років (у 1945-1950 рр. на 147 тис. осіб). Найбільше росіян було у перші повоєнні роки, у наступних десятиліттях їхня чисельність невпинно  зменшувалася (35,6 % у 1955 р., 22,3 % у 1970 р.).

У 1944 р. до Львова разом з радянськими військами прибуло багато працівників керівного державного і партійного апарату, служби безпеки, суду й прокуратури. У подальші роки для розбудови та функціонування промисловості Галичини сюди скеровували на роботу інженерно-технічних працівників і кваліфікованих робітників з різних регіонів СРСР, насамперед із Росії. На початку 1947 р. на підприємствах Львова їх було вже 15 тис. За статистичними підрахунками, після звільнення західних областей України від німецьких військ, сюди приїхало понад мільйон осіб зі Сходу, з них близько 600 тисяч – до Львова та Львівської області.

Серед повоєнних новоселів були також солдати Радянської армії, які після закінчення військових дій поверталися зі Заходу й залишалися у Львові. Прибували також ті, хто побував у Львові ще в 1939–1940 рр., дехто з них поселявся у «своїх» колишніх помешканнях. Населення міста поповнювали й українці – вихідці зі західноукраїнських сіл та містечок, особливо помітним це стало в другій половині 50-х – у 60-х років.

У перші післявоєнні роки львівські квартири заселяли у різний спосіб. У липні-серпні 1944 р. багато кращих помешкань на другому-третьому поверхах з боку головного входу будинку, а нерідко й цілі будинки у центрі, на найближчих до центру вулицях та престижних районах міста пустували. Наприклад, до середини серпня 1944 р. п’ять будинків на вул. 29-го Листопада (суч. вул. Є. Коновальця) залишалися незаселеними; лише в одному з них проживав двірник. І це було типовим для міста того часу. Львів’яни не наважувалися переселятися у добрі квартири або повертатися у своє довоєнне житло з остраху бути заарештованими. Ті, хто все ж таки повернувся, згодом були виселені; ризикували залишитися узагалі без житла. Мешканці (часто українці-вихідці з сіл) раніше орендованих квартир, вікна яких виходили в темні внутрішні подвір’я, або напівпідвальних приміщень, самовільно переселялися хіба що в кращі квартири на перших поверхах.

Попри заборони міської влади, приїжджі зі Сходу самовільно заселяли вільні квартири. Евакуйовані з міста у червні 1941 р. поверталися у колишні квартири (після прибуття до Львова військовослужбовцям або їхнім сім’ям повинні були “в адміністративному порядку” звільнити колишні квартири, незалежно від того, хто в них проживатиме; на практиці цього не завжди дотримувалися). Підселяли до поляків, які згодом виїжджали до Польщі. Зруйновані будинки виділяли з умовою відремонтувати. Поодиноким довоєнним львів’янам, як правило євреям, повертали квартири та будинки з господарськими будівлями.

Підставою для правомірного заселення квартири був ордер. У 1944-1945 рр., за словами оповідачів, ордери отримували без особливих труднощів. Ордери видавали на вільні квартири або після відселення попередніх мешканців. Згідно з законодавством, ордери видавали лише на вільну житлову площу. Досить часто траплялися зловживання при розподілі житла. У 1944 р. ордери найчастіше отримували люди, які вже самовільно заселили або «приглянули» собі вільну квартиру. Хоча також було багато випадків, коли ордер видавали не тому, хто першим подав інформацію про вільну квартиру, а іншій зацікавленій особі. У грудні 1944 р. виконавчий комітет Львівської міської ради змушений був визнати відсутність контролю за розподілом житла районними будинковими управліннями міста.

Центральні вулиці міста і район Кастелівки, як і в довоєнний час, залишалися престижними у радянському Львові. До престижних районів міста належали центральна частина, сучасні вулиці Є. Коновальця, Гвардійська, Генерала Чупринки, С. Бандери, Пекарська, Личаківська, так звана Професорська колонія. Райони вулиць Т. Шевченка і особливо Б. Хмельницького вважали робітничими; одна з респонденток окреслила загалом: “А де гірший район, то за Оперним театром”. Кращі квартири на другому-третьому поверхах заселили військові високих рангів, державні службовці, працівники служби безпеки, лікарі, юристи та інші. У гірших помешканнях – у внутрішніх дворах та на перших поверхах, напівпідвальних приміщеннях і мезонінах – жили довоєнні двірники, колишня прислуга, вихідці з західноукраїнських сіл.

Новоселам з різними матеріальними статками, національною приналежністю і світоглядом доводилося зживатися разом у перенаселених комунальних квартирах. Оповідачі не пригадували труднощів побутово-матеріальної та соціально-психологічної адаптації. В інтерв’ю не йшлося про незручності проживання у багатолюдних квартирах. Приїжджі зі Сходу росіяни, євреї й українці проживали разом з місцевими поляками до їхнього виселення до Польщі. За свідченнями опитаних, між новоприбулими й корінними мешканцями не виникало конфліктів. Згадували хіба що небажання поляків виїжджати. “Безконфліктне” співжиття зі сусідами зумовлювала радянська дійсність – люди жили подвійним життям, остерігалися сусідів й уникали відкритих бесід. В умовах товарного дефіциту, інформаційного обмеження сусідство з посадовцями було корисним для рядових львів’ян.

 

Перші враження про Львів

Перші враження про місто залишилися дуже позитивні. Новоприбулих приємно вразили місцева “архітектура і культура”, їм не було лячно жити у Львові. Хоча у повоєнному місті було багато людей з кримінальним минулим, безпритульних дітей та підлітків. У скаргах мешканців зазначалося, що навесні 1945 р. вулицями міста було лячно ходити навіть удень. Звичними стали перестрілки, галас і крики з проханням допомогти, бо грабують. За словами повоєнного мешканця, “у місті твориться щось жахливе, вечорами я перестав ходити на роботу, а якщо й іду, то залишаюся там ночувати. Довкола стрільба, матюки, грабежі, вбивства, й цим займаються наші військові люди (або під маркою військових). Місто тероризоване…”. (Не)страх життя у повоєнному Львові в приїжджих зі Сходу асоціювався не з кримінальною ситуацією в місті, а з діяльністю українського націоналістичного руху.

Спогади повоєнних мігрантів про поляків, які не виїхали до Польщі, дуже позитивні. Вони, щоправда, вирізнялися незвичними для приїжджих зовнішнім виглядом і способом життя, у побуті користувалися польською мовою, українською і російською практично не спілкувалися, а “якщо і говорили, то в межах якихось ста слів”. Новоприбулі, натомість, не розуміли всіх польських слів. Поляки в радянському Львові трималися відсторонено, уникали розмов про минуле. Залишилися самотні поляки вчителі й викладачі вищих навчальних закладів, які за радянської влади жили бідно. Серед поляків, які не виїхали до Польщі, були двірники. За старою звичкою вони зачиняли вхідні двері / браму на ніч і загалом у перші повоєнні роки ще утримували довоєнний уклад життя будинку.

Відомості про колишніх мешканців будинку обмежені напівправдивими переказами про довоєнних власників – їхню національну належність, рід занять, час виїзду; особисто їх ніхто з опитаних не бачив. Такою інформацією могли поділитися респонденти, що заселили будинок відразу після закінчення війни. Довоєнні історії дізнавалися від колишньої прислуги й рідше від співмешканців поляків, які не виїхали до Польщі.

Респонденти уявляли життя довоєнних львів’ян за розповідями старожилів, плануванням внутрішнього простору будинків, залишками оздоблень та ін. При вході до будинку увагу привертали якісні вхідні двері, ліпнина на стінах і керамічна плитка, якою були вимощені сходові площадки. Плитка дво- або різноколірна, в окремих будинках з орнаментами квітів, виноградної лози та ін.

 

Доля довоєнних речей

Старий довоєнний інтер’єр створював “атмосферу з якогось такого іншого світу”. Предмети інтер’єру збереглися по-різному: одні з новоселів переїжджали в повністю омебльовані квартири, інші заставали “голі стіни”; було, звичайно, і щось проміжне. У першій же постанові виконкому Львівської міської ради від 27 липня 1944 р. йшлося про облік і реалізацію залишеного майна довоєнних львів’ян, що вважалося державним. Органи місцевої влади описували майно у заселених переселенцями зі Сходу квартирах, яке їм треба було викупити. Меблі масово купували у поляків, які виїжджали до Польщі. Довоєнні меблі вважали якісними, але громіздкими. Більшість довоєнних речей не збереглася. Серед уцілілого називали шафи, креденси, крісла, ліжка, тумби, люстри, дзеркала з підставками, годинники, телефони, вази та інші предмети. До сьогодні залишилися дерев’яні вікна, міжкімнатні та вхідні двері з оригінальними ручками, печі, паркет. Практично у кожному помешканні є бодай би одна, а то й кілька печей, які теперішні мешканці особливо цінують. До призначених для опалення вугіллям і дровами печей проводили газові пальники. В окремих будинках були каміни, які значною мірою не збереглися.

З часом помешкання переплановували, старі зношені предмети інтер’єру замінювали новими радянськими, випродували через безгрошів’я. Лише окремі мешканці (зокрема приїжджі зі Сходу) намагалися зберегти свої квартири в автентичному стані. Люди акцентували увагу на руйнуванні будинків (вілл), зменшенні площ зелених насаджень, транспортному перенасиченні колись узагалі безшумних вулиць.

 

Романтизація минулого

Підсумовуючи сказане, можна прийти до висновку, що мігранти зі Сходу разом із не чисельними корінними львів’янами, а також з повоєнними українцями, вихідцями з сіл та переселенцями з Польщі, є носіями історичної пам’яті про повоєнне і частково довоєнне життя Львова.

У розповідях місцевих мешканців відчувається ностальгія за довоєнним життям, є очевидною упередженість до радянської влади і спричинених нею змін. Що ж стосується міжособистісних сусідських взаємин, то немає ворожості до мігрантів зі Сходу. Радше наводять приклади “позитивних” і “негативних” приїжджих. Так само, як немає однозначного ставлення до вихідців із західноукраїнських сіл. Нащадки корінних львів’ян, які зростали разом з дітьми мігрантів зі Сходу, м’якші у своїх оцінках післявоєнного життя.

Мігранти зі Сходу, які переїхали до Львова у другій половині 40-х років, схильні вважати себе львів’янами, не кажучи вже про їхніх дітей. Повоєнні старожили вболівають за стан будинків і прибудинкових територій, зберігають пам’ять про минуле Львова. Вони доволі легко розповідали про повоєнне заселення добре омебльованих квартир, наголошуючи, що був такий час, коли поляки були змушені виїжджати. Хоча часами вони також були не до кінця відкритими, а їхні відповіді – неповними. У розповідях відчувається романтизація повоєнного життя і осуд розрухи, яка настала в наступні десятиліття. Наголошуючи (часами надмірно) на правомірності свого проживання у старих львівських квартирах, перше покоління прибулих зі Сходу все-таки не відчуло себе їхніми власниками.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук