ОДНА, ДВІ, ДВАДЦЯТЬ ДВІ…

Є одна позитивна риса в перманентній українській кризі: з нею приходить розуміння того, що так далі жити не можна – потрібне або «цивілізоване розлучення», або «перезавантаження» усієї української політичної системи.

Чоловіки - це такі істоти, що й наймудріші з-поміж них мусять мати якусь обсесію. Один тещу поб'є, жінку в пивниці закриє, а таки піде на Святвечір рибу ловити; інший до ран­ку не дотягне, якщо не довідається, як у чвертьфіналі кубка Молдавії «Зімбрул» з «Тілігулом» зіграв; ще інший за­сідання Верховної Ради слухає...

Ну, і щось подібне з Ярославом Гри­цаком відбувається. Вже його і проси­ли, і совістили, і Микола Юркович Рябчук цілу книжку «Дві України» йому написав. А Грицак знай своє: які дві України? Нема ніяких двох Україн. Хоч кілок мені на голові тешіть, а Україна одна. Я, каже, навіть іно­ді вийду на зупинку - і плутаюся: де це я - у Львові чи в Донецьку, в Луганську чи в Івано-Франків­ську? У них, каже, вулиця Леніна - і в нас Степана Бандери, вони на Різдво частушки співають - і ми колядуємо, вони по-російськи - і ми по-українськи. Де ж тут, каже, дві України?

Віта Бревіс, «Курці просо», Post-Поступ

І. НОВІ ТЕКСТИ

Признаюся: я довго сміявся, коли прочитав цей уривок. Шановна Віта Бревіс має добре почуття гумору. Ще більш приємно, що Вона тратить його на мене. Це тішить моє самолюбство - бо, як казав один славетний американець: «Я не дбаю, що вони пишуть про мене, як довго вони правильно вимовляють моє ім'я».

А якщо відійти від так милого для кожного з нас власного еґо і перейти до сутнісних аргументів, то у вищенаведеному фрагменті є щонайменше дві і то серйозні помилки: по-перше, це не Микола («Юркович», я так розумію, додано тут для ваги - чисто як «Владімір Ільїч Ленін»: все ж таки класик!) Рябчук написав  «цілу книжку» для мене - це я написав «цілу книжку» для нього (порівняйте дати виходу Миколиних «Двох Україн» і моїх «Страстей за націоналізмом - котра з них вийшла раніше?); по-друге, моя теза полягала не в запереченні існування двох Україн чи в ствердженні, що Україна таки одна - вона полягала якраз в іншому: Україн є рівно стільки, скільки хто хоче. Для одних українських патріотів, включно з нашим Президентом, Україна, є тільки «одна», для інших, включно з Путіним і Рябчуком - є «дві».  Але коли хто хоче писати про Україну «серйозно, а не по-українськи», то «одної» чи «двох» Україн буде замало - бо насправді їх є щонайменше «двадцять дві» (див. моє есе «Двадцять дві України» у тих самих «Страстях по націоналізму»).

Звісно, для заперечення моєї тези можна покликатися на приклад Помаранчевої революції: тоді, пізньою осінню 2004 р., Україн було таки дві. Якщо послуговуватися, однак, таким способом мислення, то давайте визнаємо рацію не тільки Миколи Юрковича Рябчука, але й ще Владіміра Ільїча Лєніна: пізньою осінню 1917 р. у Росії сталася революція - отже, його теорія, що пролетарська революція почнеться з Росії, а звідти пошириться на весь світ, була таки правильною!

Теорії верифікуються практикою. Практика є ж мінливою, не до кінця пізнаваною і засадничо непередбаченою - а тому вимагає або постійної верифікації старих теорій, або продукування нових. У 1920-х роках на тодішніх радянських просторах ходила «вірменська» загадка: «З півночі - не горить, з півдня - не горить, зі сходу - не горить, із заходу - не горить - що це таке?» Відповідь: «Пожежа всесвітньої революції». Подібно, по розпаду Помаранчевої коаліції і загальній фрустрації українців від української політики прийшла пора складати анекдот про теорію «двох Україн» - котра таки «не горить», бо розвалюється на різні блоки-електорати.

Два місяці тому, ще перед грузинською й українською кризами, газета «Експрес» звернулася до Миколи і до мене з пропозицією, щоб ми на її сторінках знову подискутували між собою на цю тему - що ми сумлінно й совісно зробили (наша дискусія появилася в газеті «Експрес» 17 серпня цього року). Дискусія, однак, як на мене, вийшла млявою: ми не мали нічого нового додати до своїх аргументів, котрі й так знаємо майже напам'ять. Зрештою, Микола і я стараємося дискутувати один із одним таки інтелігентно. Одна читачка в Інтернеті  (https://behemotyk.livejournal.com/4165.html) назвала навіть нашу довголітню суперечку «чи не єдиною в Україні насправді змістовною та нормальною дискусією, не обтяженою дрібними розборами і прихованою неприязню двох людей, які поважають і цінують один одного». А газеті, та ще до того масовій газеті, треба скандалу і взаємного кровопускання - котрого ми, на щастя, з-поміж себе не можемо видати.

Набагато цікавішою, однак, видалася недавня дискусія на цю ж саму тему на сторінках польського квартальника «Respublika nowa» (wiosna-lato 2008). Цікавість її, як на мене, полягає в тому, що в ній взяли участь люди з покоління значно молодшого за наше.  Поколінневу різницю тут треба розуміти майже дослівно, бо одною з двох дискутанток є Миколина дочка Анастасія Рябчук. Ім'я цієї молодої дівчини вже сьогодні треба запам'ятати - це нова зірка української соціології, яка закінчила магістерську програму в Оксфорді, дописує дисертацію в Сорбонні, а в межичассі ще й довчається в Українському католицькому університеті. Як це часто буває у стосунках між батьками і дітьми, Анастасія не годиться з поглядами Миколи. На її (і мою) думку, регіональні поділи  в України є питанням не стільки об'єктивно існуючих культурно-історичних різниць (як це голосить теорія «двох Україн»), скільки інтересу політичних еліт. Вони, ці еліти, старанно підживлюють існуючі різниці заради відвернення уваги свого електорату від інших, набагато суттєвіших питань щоденності, щоб таким чином маскувати свою власну неефективність і розв'язати собі руки для власних політичних ігор. 

Анастасія, однак, йде набагато далі за мене, бо пропонує соціальну, я би сказав майже марксистську, деконструкцію теорії «двох Україн». Вона належить до того нового й дуже обнадійливого ферменту в українському інтелектуальному житті, котрий хоче відродити в Україні справжній, не «симоненко-вітренківський» чи ОСДПУ-шний, лівий рух».  «Робітники, - пише Анастасія, - які не позволяють своїм працедавцям трактувати себе як невільники, а потрафлять сміливо виразити свою думку і вимагати гідної зарплати; жителі міст, які протестують, коли фабрики занечищують їхню воду і повітря; люди, які змушують своїх працедавців до будівництва порядних публічних доріг, шкіл і лікарень (а не окремих приватних доріг, шкіл і лікарень для заможної частини суспільства); ті, які борються за доступні та якісні мешкання, є загрозою для політиків. Вони становлять рівно ж загрозу для міту «двох Україн», оскільки усвідомлюють суспільство, що так направду інтереси Східної і Західної України є спільними. Українські проблеми беруться ані з (про)радянського Сходу, ані з націоналістичного Заходу, але з браку будь-якої поступової суспільної сили, яка спромоглася б об'єднати всю Україну у боротьбі за дійсно життєві питання і цілі, а також підважити владні інституції - замість того, щоб їх підтримувати».

З Анастасією Рябчук на сторінках дискутує Анна Вилеґала - ще одна нова, на той раз польська, зірка українознавства. Зрештою, «дискутує» є не цілком властивим словом: Анна засадничо погоджується з головними тезами Анастасії. Вона, однак, досить скептична щодо цього, чи взагалі варто тратити час на серйозне обговорення теорії «двох Україн». Ця широко розрекламована теорія, на її думку, інтелектуально розвалилася уже давно, а тому її поновна детронізація нагадує ломлення в широко відкриті двері. Що, однак, дійсно заслуговує на дискусію, то це питання, чому українське суспільство так легко дає втягнути себе у забави своєї  політичної еліти?

Анна дає, на мою думку, дужу слушну відповідь: головною причиною є слабкість української інтелектуальної еліти - слабкість як фізична, так і розумова.  Фізично українські інтелектуали сходять з публічної сцени, байдужіють і все більше закриваються у своїх фахових гетто. Розумово ж вони не можуть запропонувати жодної альтернативної розв'язки до забав політиків. У такій ситуації, завершує Анна Вилеґала, не залишається нічого, як покласти надії на новий уряд Юлії Тимошенко - при умові, звичайно, що він займатиметься стратегічним реформуванням, а не підготовкою до нових президентських виборів свого прем'єр-міністра.

Стаття Вилеґали була написана на початку січня. Сьогодні, дев'ять місяців по тому, ми уже знаємо, що надія на стратегічні реформи не справдилися. Щобільше: слідкуючи за броунівським рухом наших теперішніх політиків, їхнім хаотичним самоперетасовуванням і систематичним самознищенням, виникає сумнів, чи спроможний взагалі будь-хто з них думати стратегічно. Виглядає, що здатність до стратегічного мислення була властивою для попереднього покоління - покоління Михайла Гориня, Леоніда Кравчука, Ігоря Юхновського, В'ячеслава Чорновола та ін. - а це покоління або її втратило, або ж ніколи її не мало.

Є, однак, на мою думку, одна позитивна риса в перманентній українській кризі: з нею все гостріше приходить розуміння того, що так далі жити не можна - потрібний або «цивілізоване розлучення», або «перезавантаження» усієї української політичної системи. Про «цивілізоване розлучення» давно говорить Микола Рябчук, а за ним повторяє Віта Бревіс: якщо Донбас хоче  вийти з України, то нехай іде - усім стане від цього легше.

Донбас, як виглядає, цього робити не хоче: опція «виходу» не набирає там (поки що?) переважної більшості. Якщо в Україні й можливі сепаратистичні рухи, то вони, на мою думку, мають більше шансів зародитися в Галичині, аніж у Донбасі. Зрештою, справа не лише в Донбасі чи в Галичині, але чи дасть згоду на відсепарування того чи іншого регіону решту України. Хто дивиться на інтернетівські дискусії на цю тему, може переконатися, що прихильники «цивілізованого розлучення» тонуть серед голосів як україномовних, так і російськомовних на кшталт: «Зачем пороть горячку?» і «Нужно стараться вылечить Украину, а не кромсать ее» (див. до прикладу: forum.pravda.com.ua/read.php?2,2009778).

Виглядає, що варіант «цивілізованого розлучення» має мало шансів. Треба пам'ятати одну істину: держави розпадаються не через сепаратистські тенденції на периферії, а через кризу центру. Можна дискутувати, наскільки сильним чи слабким був український рух до незалежності наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років - але Україні навряд вдалося б «цивілізована розвестися» з СРСР, якби не довга і затяжна боротьба між Єльциним, Горбачовим та сталіністами за владу в Кремлі. За аналогією можна, однак, припустити, що теперішня боротьба між Ющенком і Тимошенко структурно подібна на конфлікт між Єльциним і Горбачовим. Отже, примара дезінтеграції України є, як ніколи раніше, реальною. Ми, однак, повинні пам'ятати, що розпад СРСР, як і пізніше «цивілізоване розлучення», був наслідком геополітичної кризи, котра почалася раніше, у 1989 р., з падінням Берлінської стіни. Іншими словами, має бути збіг внутрішніх і зовнішніх чинників. Сьогоднішній світ дуже нестабільний і кризовий. Його кризовість не набирає (знову: поки що?) геополітичного масштабу: навіть після грузинсько-російської війни і Москва, з одного боку, і Вашингтон, а особливо Брюссель, стараються уникати риторики холодної війни.

Припустімо найгірше: навіть якщо б така геополітична криза сталася, то в Україні навряд чи дійшло до цивілізованого розлучення. Знаючи міцні гуляйпільські традиції українського політикуму та українського посполитого суспільства, тут можна, радше, чекати не мирно-чехословацького, а криваво-югославського сценарію. Зрештою, обговорювати інтелігентно такий варіант зараз немає сенсу: якби, боронь Боже, дійшло до гармат, музи не мають іншого вибору, як мовчати.

Головною ж перешкодою до «цивілізованого розлучення» в Україні є, на мою думку, млявість самих українців. Україна залишається в ситуації «ні лиши ми, ні бери ми». Тому варто  шукати шляхів до «перезавантаження» - іншого розв'язання українських проблем, аніж бігання заклятим колом «двох Україн».

Про це - у другій половині цієї статті, продовження якої буде.

Фото зі сайту image.news.1plus1.ua