Оксана Сенатович – маестро дитячої поезії

Микола Петренко, 20 січня 2012834819
Оксана Сенатович – маестро дитячої поезії

Шостого листопада 1995 року поетеса Оксана Сенатович поверталася з мого творчого вечора. Саме тоді з нею трапився прикрий випадок: зламала руку. Того дня сніжило й ліпило, вітрило й підмерзало. Не дивно: послизнулася, невдало впала, і от із переломом руки пізнього вечора мусить давати собі раду, викликати медичну допомогу, влаштовуватися до лікарні й все таке інше…

Наче б і не такий незвичайний випадок – але мені він видався знаковим, закономірним, невідворотним. Бо щось таки мало статися. Ну так, напередодні справді завалило мокрим снігом, десь майже до колін, вночі заморозило, і львівські вулиці таки стали направду малопрохідними. Це очевидно для кожного. Ще були жертви, я маю на увазі поміж моїх гостей: пошкодив ногу Мирон Амбіцький, невдало впала одна панянка. Але Оксані Сенатович випало таки постраждати найбільше...

Коли ж ми із нею познайомилися?.. Історія, власне, починається із молодіжного студентського бунту. Це було невдовзі після хрущовського викриття культу особи, коли збурені душі повірили у близькість демократичних змін. Літературна студія Політехнічного інституту також збурилася, завирувала. Запротестували її запальні члени проти свого керівника поета Антона Шмигельського. Політехніки-аматори літератури десь відшукали, що він ще в роки революції емігрував до Харкова, входив там до літоб‘єднання ”Західна Україна”, яке розгромили наприкінці грудня 1933 року. Із понад 50 письменників уникнули тоді арешту лишень двоє: Шмигельський та Любомир Дмитерко – і вже це давало підстави для підозр.

Керувати літературною студією запросили мене. Я погодився не без вагань, бо ж подібної практики не мав. Але не прогадав: хлопці у студії підібралися тямущі та ерудовані, спільними зусиллями нам поталанило налагодити цікаву програму, і ті кілька років мені видаються чи не найцікавішими у моєму творчому житті. Кажу “хлопці”, бо на відміну від нинішніх часів, поміж тодішніми студійцями, також інших вишів, майже не було дівчат. Але хлопці підібралися талановиті, а один із них, Анатолій Певко, взагалі дивував мене своїми ліричними одкровеннями, невдовзі перейшовши з російської на українську мову. За якихось півроку, щоправда, два із літстудійців довірливо зізналися, що їх викликали туди й туди, і вони мусять звітувати  після кожного заняття, але хай мене те не турбує, вони знають, як і що писати.

Десь на третє чи четверте наше засідання до аудиторії напросилося сором’язливе дівча, чорнооке, з довгою густою косою. Сама вона зі славного міста Бережани, що на Тернопільщині, пише вірші ще зі школярських часів, тож і в інституті хотіла б відвідувати літстудію. Ну що ж, прочитай щось із написаного. Вона прискіпливий екзамен витримала успішно – її вірші відзначалися свіжою щирістю молодої душі:

                        Ми різні всі й однакові, бо зрячі,

                        І хочем неймовірних здивувань.

                        Не опускать нам рук з великої невдачі,

                        Не нам ридать з дрібних розчарувань.

А я вже вечором розповідав Володимирові Лучукові, з яким ми тоді спільно винаймали помешкання: ось, мов, яка гарна дівчина з’явилася у нашому гурті! Лучук вважав себе, і то цілковито не без підстав, чимось на зразок куратора початкуючих поетів, то й цього разу загорівся: візьми мене на заняття, познайом! Познайомив, а згодом з того знайомства склалася славетна літературна родина Лучуків.

Літературна родина: Іван Лучук, Оксана Сенатович, Володимир Лучук, Тарас Лучук

Часом незбагненні стосунки встановлюються поміж режисером і молодою артисткою, якщо вона ще й претендує на провідні ролі, чи поміж педагогом і вихованкою. Щось, якийсь контакт виник і в моєму спілкуванні з Оксаною Сенатович. Збереглося упродовж сорока довгих наступних років, проходячи певні відозміни, трансформуючись.

Із серпня 1961 року ми з Лучуками стали сусідами вже в новозведеному будинку Спілки письменників, нехай і хрущовського типу, бо на кращий проект обкомівці дозволу не дали. У ньому було надано квартири всім бездомним письменникам, зокрема молодим: Григорію Тютюннику, Роману Іваничуку, Борису Бобинському, Станіславу Паливоді, Тарасу Мигалю.

Добрий десяток років наші стосунки, тобто стосунки майже всіх молодших мешканців будинку, можна було назвати святом братання, адже наші двері фактично не зачинялися, родинні свята ставали спільними, гості когось одного автоматично ставали гостями й нашими, дружини час від часу влаштовували дівчачники, діти ходили групками.

Дебютувала Оксана, ще навчаючись у Львівській політехніці, добіркою віршів у збірнику «Яблуневий цвіт» (1961). Невдовзі вона вирішила друкуватися під своїм дівочим прізвищем, видала першу збірку «Стебло» (1968р.), за певний час другу, а там підоспіли книжечки для дітей. І якщо спершу вона була наче в затінку Володимира Лучука, то з часом їхні літературні рейтинги вирівнялися, кожен ставав самодостатнім, вартим осібної слави, власного поетичного світу. Можна назвати десяток направду чарівних поетичних збірок  Оксани, чи ще знаковіших успіхів на терені дитячої поезії: «Червоні лелеки» (1970), «Вісім сотень колобків» (1972), «Вчиться вересень читати» (1977), «Діапазон весни» (1979), «Сніговик» (1981), «Голубий голос» (1984), «Чоловік з трояндою» (1986), «Шпаки на колесах» (1989), «Соловейку, тьох-мажор!» (1990), «У краєзнавчому музеї: Азбука для Левка» (1992) тощо.

Оксана Сенатович була не просто талановитим дитячим письменником, вона була знавцем дитячих душ. Легко знаходила контакт з підростаючим поколінням. У нашому будинку вона навіть організувала дитячий театр. Сама писала п’єси, сама й була режисером. А скільки втіхи приносила дітям ця театральна робота! Шкода, що з часом сім’ї з будинку пороз’їжджалися, «театр» спорожнів…

Фото з хатньої вистави: Сніданок - Л.Петренко, Іванко - Т.Лучук (24.02.1973)

А що ж ті наші стосунки, про які я згадував на початку цієї розповіді? Вони жили своїм життям, часом прохоплюючись якимось нюансом у віршах когось із нас, химерним невиразним натяком: наче й таке, що не мало б привертати увагу, а проте існувало, нагадувало про себе, щоб потім знову зачаїтися в глибинах душі.

Несподівана смерть Володимира Лучука 1992 року збіглася з новим етапом в житті Оксани Сенатович: вона стала редактором газети “Діти Марії”, де щедро обдаровувала малих читачів своєю поетичною увагою, сердечним добром, душевною щирістю. Можна сказати, що ця робота пасувала їй бездоганно. Можливо, саме вона давала Оксані сили впоратися з духовними стражданнями, спричиненими втратою коханого чоловіка.

На згаданому моєму творчому вечорі у театрі імені Марії Заньковецької, з нагоди мого сімдесятиріччя, мій давній приятель актор Богдан Козак (омину тут його гучні титули) прочитав три моїх вірші – своєрідну ліричну композицію, гарно оформлену музично. Прочитав так, що я сам загордився, прочувши себе направду гарним поетом. Останнім у тому триптиху йшов вірш “Камінний господар” – знаковий ще й тим, що заньківчани якраз ставили цю неперевершену драму Лесі Українки. Прослухавши вірша, Оксана тихо прошепотіла: «Так це ж про мене!..» А є в тому вірші такі слова:

Печаль моя, журба моя, Оксано!..

Ну хто про нашу ніжність розповість?

Заграла музика із «Дон-Жуана»,

Він зараз прийде, той Камінний гість.

Цю фразу вона проговорила того вечора ще кілька разів… А потім та ожеледиця, а потім те, про що я вже говорив на початку.

Фатум, злий провісник... За два роки Оксану, ще молоду, сповнену творчої енергії жінку раптово розбиває страшна хвороба, перед якою лікарі виявилися безсилими…

Уже вкотре приходимо ми на Личаківський цвинтар, на могилу, де поряд із Володимиром Лучуком спочиває і Оксана Сенатович. І в моїй душі самохіть зринають рядки її віршів, як оцей про Бережанське озеро:

... І не питайся про його початок,
Його початок на початку світу.
Не міряй дна, воно десь там,
Десь там посередині неба.
Я човен відштовхну
І долею пливу по Липі Золотій
з чуття, що тільки рідний край дає —
де брат, де ворог мій
Я — сторож, твій.
Почую біг шалених ніг
І смолоскипом кинуся до тебе.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 19

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • літредактор 8 лютого 2012, 14:33

    Шановному Юрію! Тим, що фахові, обгрунтовані та вмотивовані коментарі називає "недолугі, примітивні і образливі відгуки", ви перекреслюєте право на власну думку. Слід***те за своїми словами, чоловіче, і ставте себе на місце коментатора насамперед, а не з висоти свого знайомства із автором дозволяєте собі принижувати інших. Ви, напевно, не читали справді образливих коментарів на Захід.нет до інших статей? Раджу прочитати для порівняння. Тоді зрозумієте, де конструктив, а де образи. Читач, ознайомившись із статтею, має певні спостереження і висновки й зі стилю письма бачить недоліки, на які тактовно звертає увагу. Щодо слів Олега: попередні досягнення легко перекреслюють пізніші невдачі. Є сенс писати фахово й різнобічно висвітлювати постать поетеси в контексті означеної у заголовку мети. Зі статті не зрозуміло, чому автор вважає поетесу маестро? Обгрунтувань цьому не достатньо. Із вашого коментаря слідує, що ви знайомі з автором статті, тому вам цікаво саме родинні спогади. Отже, рекомендую дописувачам поважати думки колег і не зловживати своєю дружбою з автором. Він сам може відкоментувати зауваги або через свого сина. Будьмо ввічливими!!!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • ааа 23 січня 2012, 15:15

    як хто з ким запізнався -це їх справа. тим більше , що люди вже не живуть на цій землі. Перевага "мемуариста" в тому, що він їх пережив. ато могли бпочитати, як він з жінкою запізнався. при тому ж без його згоди

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Олег 23 січня 2012, 13:35

    ПАн Микола вже давно не потребує жодного возвеличення. Автора "Намалюй мені ніч" і так всі знають. А який сенс писати про те, що можна прочитати в біографії письменника на масах сайтів чи книжок. Цікавим є власне щось нове. А це нам і подає пан Микола. Приміром уперше дізнаюся про дитячий театр Оксани Сенатович чи про те, як вона запізналася з чоловіком тощо.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук