Парк субкультурного періоду

У сучасній Україні формальної молоді нема і, вочевидь, більше не буде – відтак, не може бути й неформальної. Втім, відсутність формального опонента... не допомогла розвитку українських субкультур...

Дуже полюбляють наші ЗМІ розповідати народові про всіляких диваків, яких класифікують як „субкультури" (зазвичай із додаванням прикметника „молодіжні"). Думаю - чому б і самому не долучитися до нібито актуальної теми? Тож, не будучи впевненим у точному значенні слова „субкультура", я зазирнув до всесвітньої мережі і був здивований кількістю словникових визначень, статей і навіть повноцінних наукових досліджень цього явища. Аби не заблукати у нетрях цих досліджень, вирішив зупинитися на найпростішому визначені, яке подає російська „Вікіпедія" - „Субкульту́ра (подкульту́ра, лат. sub - под, + культура) в социологии и культурологии - часть общественной культуры, отличающаяся от преобладающей. В более узком смысле, термин означает социальные группы людей - носителей субкультуры".

Український варіант статті про субкультуру грішив словосполученнями на зразок „культурний консенсунс", „власні субінтерпретації норм" „всеохопна інституція" тощо - що якось не вписувалось у концепцію енциклопедії, доступної середньому інтелекту. Українська „Вікіпедія" наводила приклади субкультур у такому порядку: емо, репери, рокери, готи, хіпі, металісти, панки, растамани, скінхеди, фріки. Себто ті, кого в радянські часи називали неформалами - неформальною молоддю, на відміну від молоді формальної, охопленої комуністичним союзом (сиріч ВЛКСМ, 90-річчя якого минулої осені гучно святкували й в Україні її можновладці, що встигли отримати від молодшого брата КПРС гідну „путьовку в жизнь").

У сучасній Україні формальної молоді нема і, вочевидь, більше не буде - відтак, не може бути й неформальної. Втім, відсутність формального опонента, всупереч якому так тягне збиватися у різнобарвні зграї максималістську за природою молодь, не допомогла розвитку українських субкультур, яких у країні практично не існує. Принаймні до такого висновку я дійшов після тривалих роздумів і трохи поверхневих суб'єктивних спостережень. Дійшов, застосувавши метод вибірки - тобто взявши за предмет дослідження власне місто Берегово/Берегсас, в якому представників отих самих субкультур неозброєним оком просто не побачиш. Для уникнення статистичної похибки зазначив, що і в сусідніх містах, як і в крайовій столиці Ужгороді, носіїв молодіжних субкультур якось не видно. Навіть там, де вони водяться по всьому світу - спеціально зазирнув у головну будівлю головного на Закарпатті Ужгородського національного університету, і на відміну від американських чи навіть сусідніх угорських вишів нічого особливого у зовнішньому вигляді місцевих студентів не побачив. Звичайний пересічний народ, тільки що молодий. Якщо у регіоні, максимально наближеному до європейських кордонів, майже не помітно представників, скажімо так, класичних субкультур (яких саме - див. вище), то висновок можна сміливо поширювати на всю Україну. Столиця не рахується - ніде й ніколи жодна столиця не давала уяви про всю країну (хіба що за винятком держав-міст на зразок Сингапуру). 

Тим не менш, як вже сказано, дослідників субкультур не бракує. Причому, як по команді, ледь не кожен черговий охочий розповісти про їхніх носіїв починає з емо та готів - а далі варіюються репери, клабери, растамани тощо. Про перших двох дуже коротко (раптом хто ще не в курсі): емо - це такі худорляві хлопці та дівчата, що не ховають своїх, переважно слізних, ЕМОцій, і ходят із чубом на оці, у кедах і чомусь рожевому. Готи - хлопці та дівчата, що не ховають свого захоплення смерттю і тим, що навколо неї, і ходять у чорному, застосовуючи ще й чорну косметику. Як на мене, ці дві групи слугують непоганою ілюстрацією передслів'я книги Джозефа Хіза й Ендрю Поттера „Бунт на продаж" (це книга про те, як контркультура, антикорпоративний рух і ліворадикальна опозиція сучасній економічній системі допомогли створенню того самого споживчого суспільства, що так жагуче критикують радикали. Пропоновані ними рішення - індивідуалізм, бунт, протест проти масової культури, що виявляється в усьому, від одягу до стилю життя, - насправді створюють нові ринки для споживачів. Ці ринки освоює, розвиває й обслуговує сучасний бізнес, успішно інтегруючи бунтарів-революціонерів у суспільство споживання. Усе, що з'являється радикальним, революційним чи підривним, на перевірку виявляється ще одним маркетинговим вивертом продавців контркультури).

Тобто насамперед емо - це споживачі кедів та рожевого одягу, а готи - одягу чорного. Втім, напевне, через якісь прорахунки маркетологів, споживачів цієї продукції в Україні виявилося небагато. Якось, походивши вулицями Ужгорода з півдня, я помітив одного хлопця із чубом, у рожевій нашийній хустинці та в кедах - емо! Небагато їх на наших теренах... Що вже тоді казати про можливість зустріти на них місцевого растамана?!

Втім, якщо комусь таки закортить побачити на Закарпатті „неформала" (ну а як ще сказати - субкультурника?), то йому треба потрапити на відомий у різноманітних колах фестиваль на водоспаді Шипіт, оспіваний, серед інших, Любком Дерешем. Ось вже 17-й рік поспіль, на початку липня (апофеоз припадає на Івана Купала) до полян біля водоспаду Шипіт на Воловеччині стікаються юрби різномастого народу, аби кілька днів (а дехто - й тижнів) потусуватись серед собі подібних або (дедалі більше) подивитись на екзотів людського племені. Започаткували його ужгородські хіпі 1992 року. Колись цілком неформальний фестиваль був місцем зустрічі своїх - хіпі з України, країн тоді щойно померлого СРСР та закордоння. Та й фестивалем тоді це не було - просто зліт старих друзів, яким ужгородські хіпарі висилали стильні, кожен раз по-іншому оформлені запрошення. Згодом про місце дізналися й інші „субкультурники" (зокрема панки), а тоді вже й обивателі без особливих прикмет. Як і варто було очікувати, у решті-решт дійство не оминув комерційний дух - у колись глухому селі Подобовець, що неподалік водоспаду, стрімко зросли ціни на землю, на місті старих хат вже зведено нові домівки, подейкують, що нерухомістю тут обзавівся й сам Віктор Ющенко. Минулого року місцевий лісгосп поклав на підході до шипотських галявин шлагбаум і ввів платну систему за вхід - поки що дві гривні. Примітно, що оплату брали лише з „цивільних" - особи з екзотичною зовнішністю отримали пільгу на безоплатний прохід. Хтозна, чи надовго: ходять чутки, що невдовзі поляни приватизують, і хто чинитиме опір, хіпі? - Та вони ж проти насилля! Зізнаюсь, на цьому сейшені сам я жодного разу не був - лише на початку 2000-х потрапив на завершення свята, коли на полянах залишилися кілька наметів. Усю інформацію дає мені друг Сашко, колишній „субкультурник", який відвідує Шипіт у назначений час щороку. Та мене щось й не тягне особливо туди - не задля образи скажу, що усі ті немолоді вже хіпарі, металісти й панки нагадують мені давно вимерлих тварин. Не попсових динозаврів (комерційна індустрія навіть на них наварила не один мільйон різних грошових одиниць) - бо зовсім не страшні й не агресивні. Швидше, зниклих завдяки людській цивілізації птахів додо чи морських корів - але таких, що ще живі і навіть дають невеличке потомство. Відповідно, й самі поляни біля Шипоту раз на рік перетворюються на такий собі „Парк субкультурного періоду" - який, як і будь-який заповідник в Україні, перебуває під постійним дамокловим мечем комерції та жлобства.

А якщо спуститися з гір, де недовгий час пасуться разом із справжніми хіпі-панками їхні офісні пародії (так звані „хіпі вихідного дня" - яскравий приклад „бунту на продаж", яскравіше лише носії майок з портретом Че Гевари, пошитих в потогонках третього світу, який команданте мріяв звільнити від гніту капіталізму), потрапляєш у доволі гомогенне у культурному сенсі суспільство. Відтак слово „субкультура" до нього мало актуальне - може, варто ввести додатковий префікс? Субсубкультура - чим погане визначення для суспільних груп, які перебувають на межі зникнення?

Фото Олександра Ворошилова