Перед лицем поразки

Не встигнув трохи затихнути скандал із вшануванням вояка 14-ї гренадерської дивізії Ваффен-СС «Галичина» Ярослава Гуньки у федеральному парламенті Канади, як тут же оливи у вогонь підлили польські політики.

Можна багато говорити про те, що і Нюрнберзький процес не визнав учасників дивізії «Галичина» військовими злочинцями. Що жоден із вояків дивізії не був засуджений у Нюрнберзі, де розбиралися зі злочинами нацистів. Що в самій Канаді Комісія Дешена в 1986-1987 роках, вивчивши архівні матеріали та допитавши свідків, визнала відсутність підстав не те що для переслідування членів 14-ї гренадерської дивізії Ваффен-СС, а навіть і позбавлення їх громадянства. Зараз у світі кон’юнктура склалася так, що судову систему поступово заступає «культура кенселінгу», коли замість доказів головну роль відіграє гучність та масовість тієї чи іншої позиції. Але ситуація з ветераном Другої світової війни має інше забарвлення.

Отже, міністр освіти та науки Республіки Польща Пшемислав Чарнек (той самий, який раніше вже вибачався за слова про те, що ЛГБТ-люди не є рівними «нормальним») заявив, що не просто вимагає, а вже зробив кроки для екстрадиції 98-річного Ярослава Гуньки до Польщі. Це, до речі, не перша антиукраїнська витівка Чарнека. 2018-го, ще працюючи в Любліні воєводою, обурювався через вшанування пам’яті українських жителів села Сагринь, убитих польськими підпільниками 1944 року.

Можна було б і сказати, що ця заява – нехай і цілого міністра – це окремий випадок радикально налаштованої персони. Але останні події в Польщі підштовхують до іншого висновку. Про зерновий скандал (у якому відзначилися обидві сторони, але поляки договорилися до того, що поставили під питання військову допомогу Україні – після чого наразилися на різку реакцію Сполучених Штатів) говорено-переговорено. Але була у вересні ще й заява фактично найвпливовішого політика нинішньої Польщі Ярослава Качинського про те, що Німеччина винна полякам гроші за Другу світову війну. І не просто гроші – а близько 1,3 трильйона доларів.

Тож в цілому картина в наших західних сусідів вимальовується досить-таки істерична. Чим вони – що далі, то сильніше – почали нагадувати інших українських сусідів, східних. Бо в Росії також підвели під війну проти України, як 2014-го, так і 2022-го, «історичну» базу. Звісна річ, жодного слова правди в заявах Кремля немає – як і у вимогах та заявах варшавських політиків. Але – якщо зірки запалюють, то це комусь таки потрібно. І тут варто подивитися на свіжу польську соціологію, опубліковану виданням Rzeczpospolita.

А вона, ця соціологія, говорить про те, що нинішня партія влади, «Право і справедливість», може пролетіти повз парламентську більшість за результатами жовтневих виборів. За останніми даними, ПіС навіть разом із праворадикальною «Конфедерацією», отримує в Сеймі (нижній палаті польського парламенту) 229 місць. Із 460. А в головного опонента партії Качинського, «Громадянської коаліції» – разом із «Лівицею» та «Третім шляхом» – 230. (Ще один голос – на рахунку політичної сили, що представляє інтереси німецької меншості, яка проживає в Опольському та Сілезькому воєводствах на південному заході Польщі. Але на цей голос після антинімецької заяви Качинського його партія навряд чи може розраховувати.)

У нинішньому складі Сейму, нагадаємо, права коаліція на чолі з «Правом і справедливістю» має 235 голосів. (І це – навіть без «Конфедерації».) І в попередній каденції, після виборів-2015, коли ПіС повернулася до влади, теж мала 235. Падіння нібито невелике – але принципове. Падіння, яке може обернутися втратою влади. От і намагається партія влади в останній момент відірвати ті дорогоцінні відсотки, які дозволять їй продовжити керувати Польщею ще чотири роки.

І як тут не згадати, що схожа ситуація склалася в українському парламенті в далекому уже 2007 році. Тоді «помаранчева» коаліція, яка 2006 року втратила владу після зради Соцпартії, зуміла за рік вирвати перемогу в Партії регіонів – але яку. 227 мандатів із 450. А за кандидатуру лідерки партії-переможниці, Юлії Тимошенко, на посаду прем’єр-міністра проголосувало взагалі 226 депутатів – і то лише з другої спроби та без використання електронної системи «Рада», а руками, як в старі добрі часи.

Звісно, Польща – не Україна. Та й опонент у гіпотетичної правої коаліції – не ОПГ «Партія регіонів», а цивілізована «Громадянська коаліція» Дональда Туска. Тож усього того, що пережила Україна у 2007–2010 роках – полякам, на їхнє щастя, не доведеться переживати. Але й назвати наступний політичний період спокійним (за умови, що результати виборів будуть такими ж, як ця соціологія) буде важко.

А все тому, що «Право і справедливість» у намаганні утримати владу, перейшла певну межу, яку переходити небажано. Для стабільності в суспільстві насамперед. Колись у їхніх західних сусідів отак дорадикалізувалися до того, що в топ-трійці на національних виборах два місця займали праві та ліві радикали – НСДАП Гітлера та КПН Тельмана. Чим усе це завершилося – чудово знають не тільки в Німеччині, а й у всьому світі. У Польщі передусім.

Цікаво, що після Другої світової війни ситуація в німецькому політикумі змінилася кардинально. Що призвело до кількаразового створення так званої «широкої коаліції», коли двом головним партіям країни – ХДС/ХСС та СДПН – вистачало розуму і політичної відповідальності, щоб домовитися між собою, навіть у збиток деяким власним політичним амбіціям. І навіть зараз, коли, згідно з проміжною соціологією, ультраправа «Альтернатива для Німеччини» займає високе друге місце з понад 20-відсотковою підтримкою виборців – правоцентристи та лівоцентристи скоріше домовляться між собою, ніж спробують створити коаліції з AfD чи ультралівою Die Linke.

А от у Польщі уявити собі широку коаліцію – не те щоб неможливо (вона все ж існувала кілька років, до трагічної загибелі Леха Качинського), але все-таки малоймовірно. І через оцю радикалізацію виборчої кампанії зокрема. Качинський у намаганні втримати владу у своїх руках загрався з вогнем. І як би після виборів не спалахнуло по всій Польщі. 2021-го теж ніхто не думав, що в США, світовому оплоті демократії, штурмуватимуть Капітолій…