Передоз активності

Кожна 7-ма тварність стремить до простоти. Кожна 6-та – до ідіотизму. Кожна 2-га – до дурості. До винаходу сінематографу та інтернету – це було не настільки очевидно. Після їх запатентизованості – з’явилась нова реальність.

Відтепер рівень людської дурості вимірюється - 1-м жежуліком (скороч. жж), а екранізується з-за допомогою вагової категорії, яка визначає найбільшу реальність цього світу - кінематографії (скороч. кіно). Тому, що як не кіно, здатне найкраще інформувати про коливання рівня масового бидлятка та зміну конфігурацій навколишньої стаєнки?

Бо чим ближче камера до народу, тим більше піпл схаває. Піпл у цьому сенсі подібний до інетних флуфіків. Піпл постійно тре підгодовувати конюшинкою, щоб вони остаточно не опустились до рівня єху (англ. yahoo).

Яскравим проектором попереднього абзацу є розвеселий треш Володимира Бортка Тарас Бульба, який вже встиг зібрати на території Росії та України 240 мільйонів рублів. Бездарне творіння Бортка та люди-меблі в головних ролях переплюнули у своєму маразмі навіть улюблену усім народом Роксолану. Ностальгуючий за совком кінематографічний лубок Бортка, навіть без звертання уваги на шовіністичний пафос, є прикладом того, як не тре знімати кіно. Але в контексті всесхавального піпла, Тарас Бульба є прикладом близкості з трудовим народом та індикатором його настроїв, бажань та переживань.

Тому й не встигають застигнути соплі радості вдячних глядачів на різних кіноманських сайтах, які у блаженних перегонах намагаються висловити вдячність режисеру Бортку за шедевр світового кінематографу. При інетній можливості скачувати музику і фільми за місяць-другий до офіційного релізу, така імбіцилізація населення, яке вважається просунутим в айпі-адреси, вражає своєю гомеопатичною діагностикою. Що ж тоді писати про доярок з Хацапетовки, які знімають Париж на площі Ринок?

Але вінцем еволюції рашенського агітпропу стає не зовсім прокатний (але широкомасштабно розрекламований і показаний на ОРТ) та вже злитий на простори нету фільм режисера Ігора Волошина Олімпіус Інферно. Завдяки спринтерській діяльності гарячими слідами рашенські кінематографісти показали усю страшну правду про російсько-грузинську війну, що розпочалась 08.08.08 у рік 110-ї річниці написання та 70-ї річниці радіопостановки Війни світів Герберта Веллса. Отак оперативно народ реагує на події 8-ми місячної давнини.

Бредберіанський метелик аукнувся кульбабному вину грузинів марсіанськими хроніками з полів інформаційної війни, де перемагає той, хто найголосніше кричить (цитатка з фільму). Сюжет простий, як адронний колайдер. Піндос (з рашенських емігрантів) разом з російською біксою їдуть в Південну Осетію фіксувати на відеокамери нічні польоти метелика олімпіус інферно. І разом з метеликом записують на хард той факт, що Грузія першою розпочала війну. Оскільки світові ЗМІ віщають піплу, що війну першою розпочала Росія, основним завдання аматорів-ентомологів стає донесення до піпла протилежної думки, тобто - істини.

Незважаючи на фантастичні перешкоди та підступи одного грузинського фашиста, їм вдається передати на екрани усю страшну правду війни. Транзитом героїчного тріпу героям вдається віднайти загублену любов та злитись діафрагним чмоком.

Відеоідея кіношки однозначно стирена з американського фільму Ворог держави (Enemy Of The State) з Віллом Смітом, про що вже повідомили російські журналісти, які забакланили цей кондовий агітпропчик. У фільмі Бортка також вистачає ідей натирених на мередіанах загниваючого капіталізму. Але не це й навіть не аматорські ляпи режисера, традиційно-фашистські образи грузинів і Саакашвілі та патріотично-пафосно-театральні крики персонажів є цікавими в Олімпіус Інферно. І навіть не шустрий продукт-плейсмент фірми Adidas.

Цікавими є душевні метаморфози простої російської людини за одну добу страшної війни. Головним жіночим персонажем (та й фільму, загалом) є тьолочка Женя, яка найголовніше - дура безпросвітня. І у Бортка, і у Волошина - баба - аксіомно-дурна істота. Але у Волошина ця дурна істота здатна на подвиг заради усього російського народу. Так вона тупо лахає, вона інфантильна, хоче слави, бабла та нормальних людських яєць.

Але російська душа ніколи остаточно не спокуситься на такий бісівський матеріалізм, знайде у собі потрібні зусилля та зубами вигризе себе на горизонти богоспасенної духовності. І тому, саме під її (яко виразниці російської матінки-землі) чуйним керівництвом сцикливий піндос Майкл (а колись просто Міша) стає на путь істинну, протистоїть бестіарним супостатам та каже праведне «ні» проплаченим американським телеканалам. Вона роздупляє його до життя кулаками і він рятує цхінвальського хлопчика та кидає заради неї тупу піндосну корову-наречену. Ось воно, жіноче щастя!

Дивно, що ще у цьому фільмі, що так вибиває сльозу балістичними ракетами, не було сексу (навіть Бортко щось там показав). Сексуль в екстремальних умовах привозить місячну норму адреналінного задоволення. Але в СРСР - сексу немає. Та й навіщо зомбі секс?

Фільми повинні давати надію - співають автори стрічки та розмальовують фейси русіше зольдатн на казкові парсунки пухких, рожевощоких Іванчиків-дурачків, яким би зараз на печі сидіти, а не на танчику.

І доки піпл радісно дає кінематографістам надію на свою вічнозелену тупість, доти будуть зніматись такі шедевральні агітки. А триватиме це - майже вічно. Бо чим тупіше, тим краще. Тим ближче до народу. Бо митець ніколи не повинен відриватись від народних джерел, а черпати з них силу та натхнення.

Для усіх мистців та мисткинь виступає найбільш актуальна зірка рунету Ніколай Воронов зі своїм мегахітом «Белая стрекоза любви» (www.youtube.com/watch?v=mwJePkSMJz4).