Перемога над страхом

Люди у формі раптом змаліли і стали нешкідливими, попри всі свої кийки, терени-6 і кулі блондо.

Сьогодні я випадково опинився на Стрийській 146 якраз у ту мить, коли кількадесят строковиків внутрішніх військ почали розбирати барикаду. Це була добра барикада – попри запевнення панікерів, що на прорив вистачило б кількох хвилин, солдатики не впорались із нею за годину.

Крім мене, там були кілька тинейджерів, які знімали процес розбирання барикади на відео, кілька партократів із якихось президій революції, які схвально спостерігали за процесом і погейкували на тинейджерів, та втомлені блокувальники, що з тривогою дивились на намет: заберуть чи лишать?

Намет залишили. Замість барикади буде КПП, себто поступка досить умовна, як більшість поступок нашого дивного українського протистояння.

Я не знаю, правильно зробили чи ні, обмінявши заручників на будівлі та розібрані барикади. Розумію всі аргументи й не хочу думати, які з них правильніші. Хочу сказати про суто символічне значення купи шин, дощок і снігу під дверима військової частини на Стрийській: це монумент нашої перемоги над страхом.

У першу ніч Євромайдану, коли нас було кількадесят на площі біля Шевченка, ми побоювались трьох міліціонерів, які підійшли вгамовувати нашу спонтанну маніфестацію. На щастя, серед нас знайшовся досвідчений мітингувальник, який знав номери потрібних статей Конституції.

Цілу ніч із першого на друге грудня на львівському Євромайдані стояли тисячі людей, готові оборонятися від примарних беркутівців, породжених збудженою уявою та інформаційними провокаціями. Колони юнаків із дрючками кидались назустріч вигаданим мікроавтобусам. Мер сказав, що, якщо нас приїдуть розганяти, вийде весь Львів. Йому плескали. Всі були перестрашені.

Логічно, адже десятиліттями людина у міліцейській формі викликала страх і ненависть.

Страшно було дивитися пряму трансляцію нічного штурму 11 грудня. Темні маси шоломів проти острівців будівельних касок.

Моторошно було в Києві ходити на акції, які передбачали контакт із ВВшниками й беркутівцями. Їхні обличчя не виражали нічого, й було легко уявити, як вони б’ють.

Усі казали, що не так страшно, коли береш участь, як коли дивишся по телевізору або читаєш у фейсбуку. Зрештою, у Львові цьому знайшли підтвердження, зненацька заблокувавши у військових частинах людей, навчених розганяти таких, як ми. Серед ночі сотні мирних львів’ян цікавились лише одним: де та частина і як туди доїхати якнайшвидше.

«Це просто фантастика, - сказала мені сьогодні російська журналістка, якій я, власне, прийшов показувати барикаду. – Як ви не боялися? Вони ж озброєні. Їх сотні. У формі. Вони могли стріляти!». У Росії цього статися не могло б у принципі, це не спало б нікому на думку. Та й у нас донедавна також.

Просто в якийсь момент еволюція страху дійшла до тієї точки, коли людина у формі перестала викликати той страх, що колись. І перспектива бути побитим, узятим у заручники, засудженим за законом 16 січня на якийсь безумний термін перестала лякати. Ця неймовірна й неможлива до січня 2014 року ситуація – купка мирних, неозброєних людей бере в облогу свій колишній страх, - стала нормальною і повсякденною.

Люди у формі раптом змаліли і стали нешкідливими, попри всі свої кийки, терени-6 і кулі блондо.

Я не раз був свідком, коли на барикаді залишався одненький сонний дідок або дівчинка, яка чи й устигла б набрати номер замерзлими пальцями, якби зсередини посунуло хамове воїнство. І нікому не було страшно.

«Якщо їм треба буде вийти, вони вийдуть», - цю фразу я чув на кожній барикаді, де зупинявся, й нікого ця думка не змушувала ані йти геть, ані хоча б нервувати.

Можливо, це через Грушевського – соромно стало боятися, коли наші там не бояться. Або просто в людях щось важливе змінилося.

Тому я не дивуюся кабінетному проводові революції, який поспішає розбирати барикади. З їхнім страхом за цей час не сталося нічого. Вони проголосили «народну владу», але побоялися взяти на себе відповідальність за створення її дієвих органів. Вони зберегли вертикаль президентської влади неушкодженою, щоб, не дай Боже, не бути звинуваченими в якомусь із нововигаданих законотворцями Януковича злочинів проти Держави.

Вони не наважились навіть висловити недовіру Салу. Їм страшно підняти голос проти великої людини в формі.

А ще вони бояться виборців, які вміють будувати барикади й більше не переймаються посвідченнями, мандатами, чинами й посадами. Бо наступні барикади можуть побудувати проти них.