Підстави для оптимізму

«Що у вас?» – запитую я своїх знайомих. «Ой, погано… Просто катастрофа. Їдемо на два тижні до Шарм-ель-Шейха...» – відповідають вони. І їдуть. Караються, мучаться, але їдуть. Купують нові авта, роблять епіляцію і нарощують жирок.

Останнім часом часто доводиться чути, мовляв, українці себе дуже сильно недооцінюють. Тобто розмір наших катастроф і глибина наших трагедій не такі критичні, що дивитись у майбутнє варто лише з оптимізмом, а йти у нього - з відкритим забралом.

Натомість скепсис і песимізм, мовляв, личить лише плаксіям, самоїдам, а ще, можливо, агентам іноземних спецслужб.

Я не маю на увазі виникнення якоїсь нової ідеології на ґрунті соціального оптимізму, яка б об'єднала Схід і Захід, бідних і багатих, православних і греко-католиків. Такого наразі нема. Якщо ж десь і є, то лише у програмах політичних партій. А їх якраз наш народ і не читає. І, зрештою, правильно робить.

Ні, все набагато простіше.

По-перше, люди навчилися жити не просто всупереч владі й політиці, а й без них. Саме тепер прірва, яка розділяла ці два світи, кожен із них зробила віртуальним для протилежного настільки, що крізь них уже ні трава не проростає, ні волога не просочується. Позаяк наших політиків, за великим рахунком, окрім трафіку російського та середньоазійського газу, насправді нічого не цікавить. Натомість народ точно знає, що йому в цій вічній війні газотрейдерів і газотранзитерів точно нічого не обломиться.

Тобто газ собі газом, а народ - народом. Яке, наприклад, селянину діло до чужого газу, якщо він тільки не проходить через його город? Тому світи політики й народу, теж за великим рахунком, фактично не перетинаються. Приблизно так само, як кортеж Януковича, який прямує з Нових Петрівців до Верховної Ради, не перетинається з автомобілями посполитих. Тому коли кажуть, що у нас, мовляв, безвладдя - це неправда. У нас є влада.

Втім політики за допомогою всіх можливих важелів - від програм Шустера до газети «Сегодня» - вперто намагаються довести свою винятковість і важливість. «Кожна влада від Бога!» - наполягає влада і заповзято хреститься на камери, подібно до простого народу на великі свята. Натомість народу нічого не залишається, крім як сардонічно реготати з усіх цих стрибків цифрових відображень наших виборчих креатур із погано підвішеними язиками й «мутними» біографіями.

Креатури обіцяють своїм електоральним полям те, що ці поля від них давно очікують. А от по-справжньому щире ставлення до народу ці креатури виявляють цілком знічев'я, у вигляді фройдівських обмовок. Або коли у кепському настрої, або коли приперті до стіни: «Ющенко - це технічний кандидат Яценюка. Його завдання - зранку до вечора мене вбивати. Красиво, публічно, за запрошенням ЗМІ. Яценюк - технічний кандидат Януковича. Його завдання забрати у Центральній і Західній Україні все, що в мене є». Що є в Тимошенко у Центральній і Західній Україні? Ми не знаємо. Але воно реально існує. Щоправда, лише у свідомості прем'єр-міністра.

Одні креатури пропонують євроінтеграцію і вступ до НАТО у короткі терміни, другі - другу державну мову і нестерпно тісну любов з Росією, треті сповідують так звану багатовекторність. Ці треті найхитріші, бо їхня амбіція - цілковито контролювати трубу. І на вході, і на виході.

Однак, по суті, ні перші, ні другі, ні треті не обіцяють нічого. Бо нічого з того, що вони можуть пообіцяти, все одно не буде зроблено. Це доведено довгими роками бездіяльності. Ні «бандитам - тюрми», ні «українські прориви», ні «кроки назустріч людям» у нашій країні спрацювати просто не могли. Натомість усе, чим може пишатися наша країна - зростанням народжуваності або успіхами вітчизняного клубного футболу - робиться аж ніяк не руками нашої влади-політики і нашого народу. За винятком хіба що боксу у суперважкій категорії. Отже, наші люди не мають жодних ілюзій. Приміром, порівняно з росіянами, свідомість яких дедалі глибше занурюється у ефемерний світ і героїчні часи минулого. Чим вам не привід для оптимізму?

По-друге (і це друге витікає з першого), українець чи не вперше за всю історію живе не під дулом автомата та без прямої загрози загриміти в Сибір або на Соловки. Так, живе ще недостатньо добре, але незлецьки вигрібає - навіть попри кризу, загрозу дефолту й відмову в транші МВФ. «Що у вас?» - запитую я своїх знайомих. «Ой, погано... Просто катастрофа. Їдемо на два тижні до Шарм-ель-Шейха...» - відповідають вони. І їдуть. Караються, мучаться, але їдуть. Купують нові авта, роблять епіляцію і нарощують жирок. Невідомо, як вони це роблять і за допомогою яких бухгалтерій (подвійних? потрійних?), але роблять. І ніхто - жодна влада (якщо вона, звісно, українська, а не окупаційна) не завадить маленькому українцю мати його маленькі радощі. Припускаю, що той, хто першим зазіхне на ці радощі, також першим про це і пошкодує. Наприклад, жодна влада не заборонить маленькому українцеві купити «Мазду» в кредит або домашній кінотеатр. Дарма, що цей маленький українець зазвичай досі так і не має ні гаража, ні дому.

По-третє (і найголовніше): нами хронічно не можна правити і нас не можна поламати об коліно. Настільки ми невловні та гнучкі. За потреби наші дулі в кишенях можуть легко перетворитися на кулаки. І вони це чудово усвідомлюють і відчувають. Правильно, зрештою, роблять, що не роблять нічого. Бо коли почнуть робити щось для нас, значить їм до нас буде діло. А поки кожен із нас займається своїми справами, ми маємо підстави для стриманого оптимізму. Тому той, хто порушить гармонію між нашими герметично закритими один від одного світами і почне, нарешті, у цій країні щось по-серйозному міняти, згорить набагато швидше за ґорьківського Данко. Бо насправді у змінах і реформах у нашій країні зовсім ніхто не зацікавлений. Бо ми - це вони, а вони - це ми. Ось у чому найголовніший секрет.