Підступне «єзуїтство» або Історія, якої нам не треба
IQ

Підступне «єзуїтство» або Історія, якої нам не треба

Чому українці досі не вийшли із «русского міра»

Євген Гулюк, 26 травня 2016 5966 4

Українцям не дуже вдається думати про завтрашній день, але й звичку жити минулим вони не думають полишати. Примари минулого, мов запріле скло на окулярах, заважають реально оцінювати ситуацію, яку маємо перед носом, не дозволяють тверезо та дієво реагувати на дійсність, замінюючи її картинами, світами, а відтак і проблемами, котрі для нас теперішніх зовсім не актуальні. Одним із аспектів порушеної проблеми є сприйняття історії та минулого через призму вічної і безперервної боротьби «своїх» проти «чужих». Але чи правильно це?

Виходить, що отак гартувався наш народ у постійній «боротьбі» ще від трипільських часів, а може і з давніших, а закінчилось все тим, що ми маємо зараз на виході. Дедалі очевиднішим стає, що «боротьбистська» концепція надто мало пояснює і не дає зрозуміти в минулому навіть дещиці. Подекуди вона взагалі кидає на минуле стільки відволікаючих тіней, що здатна радше заплутати та збити зі шляху щирого й наївного шукача «правди» та «істини». Більше того, пливучи за течією цієї ріки, ми змушені відмовитись від частини своєї культурної та історичної спадщини, подарувати безпретензійно її іншим.

Простежмо, як панівний у нас підхід в описі минулого, мов ножем, сторінка за сторінкою відтинає важливі історичні події. Врахування ж більш широкої історичної палітри могло б тісніше зв’язати нас із європейською цивілізацією. Говорю зараз про єзуїтів, тих «хитрих», «підступних» і «підлих» шпигунів Ватикану, які лише про те й думали, аби занапастити наш багатостраждальний народ. Саме таку характеристику цього ордену звично можна зустріти в українському культурному та інформаційному просторі.

Маса художньої та  наукової літератури ще з часів Російської імперії доводила, що західний світ хоче закабалити і знищити «Святу Русь». Ніби та «Русь» існувала і жила за якимись особливими морально-етичними законами, які потрібно було зберегти будь-якою ціною, навіть пожертвувавши мільйонами людських життів. Теза про особливу місію видуманої «Святої Русі» у протистоянні агресивному і бездуховному Заходові червоною ниткою проходить через усі інтелектуальні дискусії в Росії, а з часом оформляється у боротьбу «прогресивної радянської соціалістичної системи» проти «міжнародного імперіалізму».

За часів президентства Путіна росіянам знову вдалося осідлати коника боротьби проти «знавіснілого» Заходу. Знову Росія виявляє ворожість до західної цивілізації та вимагає визнати її право на «особливі» роль та місце у світі. «Захід нам винен за перемогу над фашизмом, де б він був без нас? Захід – світ бездуховності, аморальності та розпусти», - ось основні оцінки західної цивілізації, які багатократно і щоденно лунають у російських ЗМІ.

Сталося так, що українці не тільки не вийшли з «русского міра», вони не вийшли навіть з російського інформаційного та культурного простору. Як наслідок, саме значення термінів «єзуїт» та «єзуїтський» продовжує зберігати винятково негативні конотації і застосовуються, коли треба дорікнути у хитрості та підступності. Той факт, що в єзуїтських колегіумах здобували освіту Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Інокентій Гізель, Стефан Яворський та багато інших, канонічних і не завжди канонічних, учасників «вічної боротьби», ми до уваги не беремо.

Але почнімо від початків. Єзуїтські колегіуми та освітня мережа єзуїтів загалом виникали і розбудовувалися зовсім не для того, аби навертати в католицизм православних русинів та позбавляти їх «духовних скрєпів». Якщо організатори Тридентського Собору (1546 – 1563 рр.) не збрехали у своїх деклараціях та постановах, то це явище мало на меті ґрунтовне виховання католицького духовенства, підняття їх освітнього рівня для гідного і належного протистояння протестантам. Відтак єзуїтів можна назвати культурно-просвітницькою спільнотою. Тому вершина айсбергу їхньої діяльності, яку ми називаємо окатоличенням населення колишньої Руської держави, – це радше не мета єзуїтів, а один із побічних наслідків їхньої діяльності.

З іншого боку, факт наявності єзуїтського колегіуму в тому чи іншому місті варто сприймати не як загрозу для місцевого населення, а як перемогу, яка інтегрувала людність краю в єдину освітню систему того часу, такий собі аналог Болонського процесу, якщо хочете. Ми шукаємо точок дотику з європейським простором? Та ось вони! Навчальна система в єзуїтських колегіумах, суворо регламентована освітнім статутом Ratio Studiorum, була єдиною й уніфікованою для будь-якого закладу, незалежно від того, де він розташований - у Львові і Луцьку чи Парижі та Відні. Учень єзуїтського колегіуму, незалежно від міста, проходив однаковий навчальний курс: класи інфіми (початки латини), граматики, синтаксису, поетики і риторики в «нижчій школі» та філософії і теології - у «вищій».

Існувала можливість закінчити клас інфіми та граматики у Львові або Вінниці і продовжити навчання на курсі синтаксису в Кракові чи Парижі. Показовою тут є історія видатного мислителя та інтелектуала XVII століття Інокентія Гізеля, серед імовірних навчальних закладів якого називають Львівський колегіум, а по тому заклади Англії й Іспанії. Схожу ситуацію спостерігаємо з іншим інтелектуалом - Стефаном Яворським. Після навчання у Львівському колегіумі він продовжив освіту у Любліні, Познані та Вільно. Гетьман Пилип Орлик після Київського колегіуму, який запозичив шкільну модель від єзуїтських закладів, навчався у Вільно. Митрополит Петро Могила навчався у єзуїтському колегіумі «Ля Флеш» у Парижі. Тому самому, який закінчував математик, фізик і філософ Рене Декарт. Як можна бачити, інтелектуали XVI – XVIII століття були активними учасниками «болонського процесу» того часу. Ознайомившись із панівними дискурсами, вони повертались додому і приносили нові ідеї. Так відбувалися на наших землях освітня, культурна та наукова модернізація. Єзуїти нікого з них не з’їли, хоч окремі й переходили у католицизм, аби отримати можливість здобути відповідну освіту.

Важливо окремо наголосити на практичному спрямуванні єзуїтської освіти. Вона була не просто передовою для свого часу, але й актуальною. Після закінчення колегіумів учні не йшли продавцями на базар. Якщо сьогодні більшість вищих навчальних закладів працює за принципом «вчимо все, може, щось пригодиться», то єзуїтська освіта мала чітку практичну прив’язку. Навчали латини, що робило випускників колегіумів цінними кадрами для роботи у канцеляріях та для правової сфери. Також вивчали античну філософію, вчення отців Церкви й біблійну теологію. Через коментування християнських мислителів та античних філософів учні колегіумів здобували не лише широку ерудицію, але й практичні навики ведення дискусії, відстоювання своєї думки. Практично перевірити/продемонструвати свої знання можна було на диспутах, частина з яких мали регулярний публічний характер. Як бачимо, у єзуїтських колегіумах готували не філософів-резервістів, що не можуть знайти роботу, а практиків, котрі розуміють, що й для чого вони вивчають і як ці знання застосувати.

У цьому контексті згадаймо політиків європейського зразка: Хмельницького, Мазепу і Орлика, що пройшли вишкіл у єзуїтів. Відомо, на якому високому рівні організації була дипломатія кожного з цих правителів. Схвальні відгуки про їхній особистий рівень інтелектуального розвитку залишив не один мандрівник чи посол європейських країн. Чого варті хоча б слова французького дипломата Жана Балюза про Мазепу: «... він любить вельми оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й перфектним і досконалим знанням цієї мови може суперничати з найкращими нашими отцями єзуїтами ... мова його добірна і чепурна … розмова з цим володарем дуже приємна, він має великий досвід у політиці й, у протилежність до московців, слідкує й знає, що діється в чужоземних країнах».  

Отож, дивно виглядає, що сьогодні у нас досі не сприймають єзуїтів. Дивно, що ця спадщина належно не переосмислена і не оцінена в українській історіографії. Дивно, що аналіз цього досвіду своєї модернізації ми віддаємо полякам, литовцям, білорусам, кому завгодно, але не працюємо з ним самі. Мабуть, нам зовсім не хочеться позбуватися своїх «духовних скрєпів» і відходити від концепції вічної боротьби пригнобленого народу, об який усі ноги витирали. Що з того, що єзуїтський освітній простір творив унікальну ситуацію, коли ми дихали одним повітрям з Європою; що з того, що тоді рівень ерудиції викладача в Парижі чи Берліні нічим не відрізнявся від рівня ерудиції викладача у Львові чи Луцьку. Нас це все не обходить – у нас вічна боротьба українського народу проти пригноблювачів. Єзуїтам не пощастило – вони пригноблювачі! А історію пригноблювачів вивчати не можна. Вона ж шкідлива, отруйна й ідеологічно неправильна.

Може, нам варто відійти від вивчення історії лише українського народу? Такий підхід прирікає наші дослідження на відсутність інтересу до них за кордоном. Таким підходом ми самі собі шкодимо, відсікаючи величезні пласти нашої історії та ставлячи на них хрест, побачивши там загарбників і поневолювачів. Альтернатива: потрібно акцентувати увагу на історії спільнот, інституцій, особистостей, які жили і діяли на сучасних територіях України в минулому. Такий підхід є більш всеохопним і не викидає за борт «ноєвого ковчегу» канонічного історіописання теми на зразок єзуїтів, кримських татар та інших.

Можливо, в такому випадку нам відкриються очі і на інші істини, які полягають у тому, що єзуїти не прокидалися з думкою, як би швидше навернути якогось бідолашного русина в католицизм, а кримські татари не лягали спати з думкою, з якого українського терену дерти ясир. Можливо, саме тоді діяльність єзуїтів ми розглянемо і через призму освітньої та культурної модернізації. Зрозуміємо, що це не лише окатоличення, але також і європеїзація. Тому для нас спадщина єзуїтських колегіумів - це рука на пульсі тогочасного життя. Це європейська освіта, право, мови, дипломатика.

Нам є над чим замислитись у сприйнятті минулого. Досвід показує, що хіба лише річка російської історії може мати єдине русло, з цементованими берегами і зеленими чоловічками, які ці береги охороняють. Для європейської демократичної України є абсурдом сприймати минуле у чорно-білих кольорах, через призму «свій-чужий», а в процесі цього відвертатися від цінних і важливих сторінок нашого минулого, частина з яких є важливим досвідом європеїзації та модернізації. Минуло вже багато років від моменту, коли «українець» Кий заснував «матір городів руських» Київ. Зараз українець Петро Порошенко вдає, що розбудовує міцну і гідну членства в Європейському Союзі Україну. Між ними було ще дуже багато українців, якими ми захоплюємось і яких критикуємо. Але, на жаль, між ними взагалі не було неукраїнців! Десь там і варто шукати історію єзуїтів на наших територіях, як і історію кримських татар, німецьких колоністів та ще багато цікавого, що зробить нас мудрішими й відповідальнішими.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук