Підсумок історії

Виникає запитання, за що ж тоді воював цей ветеран і чого варта його перемога? Табачник фактично заперечує перемогу СРСР у Другій світовій війні і кричить про це до хрипоти, бо остаточний (наразі) підсумок історії не на користь СРСР.

Ми зазвичай грішимо відчуттям надзвичайної важливості і особливої місії тої епохи, в якій живемо, трактуємо її так, ніби вона завершує і закарбовує навіки якісь позитивні тенденції розвитку людства, розставляє всі крапки над «і», утверджує остаточний підсумок історії. Але, можливо, так мислили й ті, хто жив у попередні епохи, то чим же ми кращі від тих, хто був перед нами? Чим наша епоха є такою ексклюзивною? Ми навчилися цього мислення від часів тоталітаризму, коли проголошувалося, що всі війни та інші біди людства вже остаточно в минулому, що наступає Тисячолітнє царство торжества ідей Маркса-Леніна, всесвітнього пролетаріату, колгоспного селянства, високих врожаїв кукурудзи, синхрофазотронів і підкорення космосу. Чи могли зарозумілі комуністи уявити, що їхнє Тисячолітнє царство протриває лиш трохи більше за півсторіччя? І чи можна вважати, що будь-який підсумок історії є остаточним, навіть той, в якому ми з вами живемо?

Гельсінський акт 1975 року не став, як це гаряче прокламували його творці, тріумфом непорушності кордонів у Європі, завершальною крапкою і позитивним підсумком усієї трагічної європейської історії. Лише за якихось 32 роки (мізерний термін для історії) виник прецедент Косова, тобто світ несподівано змінився у зовсім інший бік, але ж чи остаточний це результат? Звичайно, ні.

Скільки разів усе змінювалося і скільки разів іще зміниться. Львів упродовж свого існування перебував під чотирнадцятьма різними владами, в одну епоху в одній державі з Італією, в іншу - в одній державі з Чукоткою. Напрошується логічне запитання - чи й нинішня влада остання і остаточна? Чи хтось колись змінить наші назви вулиць і меморіальні дошки на честь Шептицького, Сліпого, Шухевича на Кірових, Косіорів і Дзержинських? Хто знає?

Але найцікавіше, що непевність історичного моменту, розмитість орієнтирів і очікування втілення протилежних версій майбутнього по-різному кидає світло на віхові епізоди минулого. Минуле завжди і неодмінно наповнюється змістом сьогодення. Наприклад, Конотопську битву не можна вважати самодостатнім історичним епізодом, який має позитивну чи негативну складову без огляду на весь історичний контекст. Якогось там 1937 року її значення було мізерним, бо підсумок історії на той час був провальним для України. Натомість тепер, коли існує незалежна українська держава, її можна вважати важливою перемогою, одним із камінчиків, з яких складалася ця незалежність, отож, недарма тоді, далекого 1659-го полягли українці.

Отож, можемо говорити лише про якийсь певний, перманентний момент історії, який власне на сьогодні для нас із вами підбиває підсумок усіх подій, що йому передували, а що буде далі - можемо лише здогадуватись. У цьому світлі дуже оригінально виглядає шалена кампанія, яку ініціював наш екс-віце-прем'єр з гуманітарних питань Дмитро Табачник за підтримки надпотужних проросійських медіа-сил в Україні і в Росії. Його книга «Фашизм в Украине» і всі чітко спрямовані під цю ідею публікації намагаються переконати українців, що ми нині живемо у фашистській державі. На цю тему власне за останній рік написано сотні, якщо не тисячі шпальт. Найскромніші оцінки цього явища звучать як «неонацистский террор», «оранжевая гидра гитлеризма» і розмірковування про те, що «политика нацизма и неогитлеризма под патронатом президента Виктора Ющенко приведёт к физической расправе над всеми инакомыслящими руками оранжево-коричневого режима».

Те, що посткомуністичний ліберал Ющенко має стосунок до фашизму тільки у тому, що 14 років перебував у КПРС, партії фашистського типу, - це вже трохи з іншої опери і стосунку до нинішньої нашої теми не має.

Тож як може почуватися у День перемоги 9 травня ветеран Великої Вітчизняної війни, коли Табачник і Ко (найбільші друзі у світі всіх радянських ветеранів) його запевняють, що він живе у країні, де верховодять нацисти і нацистських покидьків нагороджують званням Герой України. Виникає запитання, за що ж тоді воював цей ветеран і чого варта його перемога? Табачник фактично заперечує перемогу СРСР у Другій світовій війні і кричить про це до хрипоти, бо остаточний (наразі) підсумок історії не на користь СРСР. Воювали надаремно. Або все, що завоювали, те потім і програли. Не можна ж говорити, що гол, забитий у першому таймі, був перемогою, коли команда, яка його забила, у другому таймі пропустила два, тож за підсумком матчу програла. Тобто, якщо, за версією, Табачника в Україні правлять фашисти, то що треба робити з фашистами? Правильно, знищувати. Бо ж батьки завжди знищували цих фашистів безкомпромісно, а дітям що, слабо? Отже, наш гуманітарний віце-прем'єр, окрім того, що заперечує перемогу великого радянського народу у Великій Вітчизняній війні (бо яка ж це перемога, коли тут хазяйнують фашисти?), то ще й закликає, якщо не відкрито, то під'юджує, до відвертого суспільного протистояння. Висновок - треба або знищити фашистів або змиритися з остаточною історичною поразкою.

Але ж ми з вами щойно з'ясували, що нічого остаточного не існує. Отут-то й лежить корінь усієї мудрості. Мудрий Натан-Табачник попереджає нас, що зарано ще хохлам і бандьорам святкувати перемогу своєї незалежності і розслаблятися. Дуже зарано, бо як сказано у творі «Тарас Картошка» «...ось уже з російської землі підіймається могутній цар Вовочка Перший, і не буде у світі сили, яка б не покорилася йому». Нехай знають про це всі його вороги і начуваються. Незалежність України поки що - не остаточний підсумок історії, хтозна, можливо, його ще доведеться нам відстоювати, як відстоювали наші діди і прадіди.

Та й Росія, скільки б мільярдів кубометрів газу вона не мала, ще не знає остаточного результату того матчу, який ініціювала для неї історія. Ниточка, що потягнулася від втрати Фінляндії і Польщі і найбільш потужно розкрутилася 1991 року, може потягнутися й далі. Не лише неросійські народи прагнуть до незалежності (татарські націоналісти кажуть, що від часу захоплення Казані 1552 року вони з Росією перебувають у стані війни), а й економічні території Сибіру і Далекого Сходу, заселені винятково росіянами, виявляють сепаратистські тенденції і не хочуть ділитися з імперським центром. А що? Відстань від Москви до Владивостока така ж, і навіть набагато більша, аніж від Лондона до Нью-Йорка, де наприкінці XVIII сторіччя жили ті ж англійці, які захотіли від метрополії незалежності. Чим безмежна тайга «от Москвы до самых до окраин» не Атлантичний океан?

Можемо малювати будь-які варіанти остаточного підсумку історії світу, все одно ми його не знаємо і не побачимо. А може це і є найоптимальніший варіант і найбільше щастя - не знати остаточного підсумку історії? Хоча маємо єдине і достовірне свідчення про це у Святому Письмі - друге пришестя Ісуса Христа. Це й буде остаточним підсумком усієї світової історії.

Фото з сайту www.pravmir.ru