ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ. Про перспективи українського халіфату

Протиставлення «політичної» нації та «етнічної» в українських умовах є частиною маніпулятивної стратегії, спрямованої на те, щоб загальмувати формування модерної нації взагалі і не допустити перетворення покірних підданих у свідомих та вимогливих громадян.

Найновіша «Україна модерна» опублікувала цілу добірку матеріалів про те, як химерно змінюються й спотворюються західні терміни і поняття в українському постсовєтському дискурсі. З власного досвіду знаю, як важко буває пояснювати невтаємниченим іноземцям, чому безвинних прихильників федеративного устрою прозивають у нас «федерастами» й закликають судити – не більше, не менше – за посягання на територіальну цілісність України. Чому безвинне слово «двомовність» доводить до шалу кожного щирого українця, так само як і «подвійне громадянство» чи, скажімо, «політична нація» – підступна вигадка ворогів, що намагаються нас, українців, ошукати, обеззброїти й підкорити?

Найсумніше, що всі ці побоювання аж ніяк не є виявом параної, навпаки – вони є загалом природною, хоч подеколи й перебільшеною, реакцією української сторони на суто демагогічне використання усіх цим термінів і понять їхніми ідеологічними супротивниками. Українці можуть не знати, що таке політична нація у західному ліберально-демократичному дискурсі, або – як у тамтешніх політичних і юридичних практиках забезпечується двомовність. Проте вони досконало знають, що до панівного в Україні совка та його ідеологічних речників усі ці західні категорії мають приблизно такий самий стосунок, як і до Кім Чен Іра та Ахмедінеджада. Українці, на відміну від іноземців, бачать досвід СССР, досвід сучасної Білорусі та автономій РФ, досвід совкового Придністров’я, Криму й Донбасу, тож мають достатні підстави не довіряти солодкоголосим співам Корнілова, Колесніченка та інших луб’янських солов’їв.

Це не означає, однак, що повернення термінам їхнього автентичного значення є неможливим чи невчасним. Навпаки, саме прояснення термінів і їхня деконструкція у дискурсі опонентів, а не їхнє огульне заперечення й апріорне відкинення, має стати головним засобом інтелектуальної протидії термінологічним маніпуляціям та фальшуванням, що не мають насправді нічого спільного ні з Заходім, ні з ліберальною демократією. Свого часу я зробив таку спробу стосовно «двомовності», час тепер, певно, звернутися й до «політичної нації». 

 

політика – це процес прийняття і здійснення колективних рішень. Уявити собі неполітичну націю, отже, неможливо

 

Отже, передусім треба усвідомити, що кожна нація є політичною й водночас кожна має певне етно-культурне («національне») ядро. Політика, за Арістотелем, це «державні справи» (а точніше – «міські», бо міста у Греції, власне, й були державами) , а πολιτικος – це не лише «громадянин», citizen, а й, дослівно, «міщанин», – людина, що має право й обов’язок брати участь у вирішенні всіх справ міста-держави. По-сучасному, політика – це процес прийняття і здійснення колективних рішень. Уявити собі неполітичну націю, отже, неможливо, бо ж сама суть нації – це громадяни, які приймають політичні рішення – делеґують владу виборним органам та контролюють їхню діяльність.

Андрій Бондар влучно зауважив, що у нас нема політичної нації, тому що нема, власне кажучи, ані самої нації, ані політики у модерному значенні того слова. Я б лише уточнив, що і нація, і, відповідно, політика в нас усе-таки є, але в зародковому стані – у стані затяжного й болісного формування. Тому що насправді існує вже певна політична меншина – свідомі своїх прав громадяни, які не лише вибирають владу, а й намагаються зробити її підзвітною й підконтрольною. Проте є також маса підданих, котрі задовільняються цілком середньовічними патрон-клієнталістськими стосунками зі своїми володарями, що перебувають фактично поза єдиним для всіх правовим полем. (В Україні, як і в середньовічній Русі, цілком різні покарання за той самий злочин накладали на смердів-холопів і на бояр-олігархів та їхніх депутатських, прокурорських і всяких інших дружинників. Називати цей халіфат «політичною нацією» означає абсолютно не розуміти ані що таке нація – як спільнота рівних перед законом громадян, ані що таке сьогоднішня Україна – як суто феодальне утворення).

Звичайно, цей постсовєтський релікт існує в модерному світі, та ще й на європейському континенті, де нормативна цінність ліберальної демократії вважається незаперечною. А отже й українські «еліти» (українські в суто територіальному, а не в безмірно чужому й незрозумілому для них національному сенсі) змушені опановувати відповідну риторику й імітувати у своїх володіннях демократичні інституції й процедури. Але оскільки суті цих інституцій та процедур вони насправді не розуміють і в душі глибоко зневажають, то всі відповідні зусилля спрямовують не на їхнє вдосконалення, а на вихолощення – творення суто потьомкінської («суверенної») демократії та славнозвісну, належно відзначену ще Хав’єром Соланою, «гру з правилами», замість гри ЗА правилами.

Зрозуміло, ці «еліти» не зацікавлені ані у формуванні модерної нації, сама ідея якої передбачає беззастережну рівність усіх перед правом, ані в появі громадян та, відповідно, громадянського суспільства, здатного їх ефективно контролювати. Феодальні «еліти» зацікавлені у покірних підданих, якими можна легко маніпулювати й за допомогою яких можна успішно леґітимізувати перед міжнародним співтовариством свою кланово-корпоративну владу на імітаційних виборах. Громадянське суспільство як основа модерної нації є головним їхнім ворогом. Тож зусилля усіх самозваних постсовєтських «еліт» послідовано спрямовані на його знищення – через юридичні обмеження та поліційні репресії, через пропаґандистську дискредитацію та марґіналізацію, а головне – через системні й ситематичні утиски малого й середнього бізнесу як економічної бази антифеодального «третього стану», основи новочасного громадянства та, відповідно, політичної нації. 

 

ці «еліти» не зацікавлені ані у формуванні модерної нації, сама ідея якої передбачає беззастережну рівність усіх перед правом, ані в появі громадян та, відповідно, громадянського суспільства, здатного їх ефективно контролювати

 

Протиставлення «політичної» нації та «етнічної» в українських умовах є частиною маніпулятивної стратегії, спрямованої на те, щоб загальмувати формування модерної нації взагалі і не допустити перетворення покірних підданих у свідомих та вимогливих громадян. Історично таке протиставлення походить із німецької політичної думки ХІХ сторіччя, яка розрізняла поняття Staatsnation та Kulturnation. Ішлося насамперед про два різні способи формування новочасних націй: «державні нації» творили передусім зусиллями державного апарату на основі спільних для всіх законів, «культурні нації» ж творили зусиллями інтеліґенції на основі спільної для цієї бездержавної спільноти культурної спадщини. Спосіб формування нації, безумовно, мав вплив на її подальший характер, дискурсивну леґітимізацію, визначення пріоритетів, облаштування й функціонування державних інституцій, здійснення тих чи тих політик. Але з плином часу умовність такого поділу ставала дедалі очевиднішою: навіть найбільш «політичні» нації, як, скажімо, французька чи американська, мають виразне етнічне ядро й забезпечують мовно-культурне домінування «титульної» групи або прямими (як у Франції), або непрямими (як у США) дискримінаційними заходами щодо всіх інших. І навпаки, навіть найбільш «етнічні» нації, як, скажімо, єврейська (ізраїльська) чи латиська або естонська, забезпечують рівні політичні права всім своїм громадянам, незалежно від їхньої мови, культури, релігії чи етнічності. Саме тому в латиському чи естонському парламентах є чимало російськомовних депутатів, а в ізраїльскому кнессеті – не лише російськомовних, а й арабськомовних. Лояльність – це, власне, все, що новочасна нація вимагає від своїх громадян, а рівні політичні права – це той мінімум, який вона їм навзамін пропонує. У цьому сенсі всі модерні демократичні нації є політичними (громадянськими), тимчасом як їхня «етнічність» лише вказує на певні історичні особливості їхнього формування, або ж узагалі є суто оцінковим і часто демагогічним судженням: досить зазначити, наприклад, що в «етнічній» Литві чи Латвії меншини мають куди більше мовно-культурних прав, ніж у «політичній» Франції або Греції (котрі навіть не думають ратифіковувати Європейську хартію міноритарних мов).

Протиставлення «політичної» та «етнічної» нації в Україні демагогічно реалізує відразу дві облудні стратегії. По-перше, дискредитує й марґіналізує ті зародки політичної нації, що формуються у сьогоднішній Україні, представляючи їх як щось суто «етнічне», партикулярне, імпліцитно або й експліцитно «націоналістичне», вороже всім іншим етнічним та мовно-культурним групам. А по-друге, фальшиво підносить на щит та розпропаговує як ідеал «політичної» нації те, що нею не є і ніколи не стане: масу підданих з ідентичністю гомо совєтікуса, сповнених сліпої відданості своїм хазяям-феодалам і такої ж сліпої ненависті до громадян, ототожнених у їхній уяві з ненависним Заходом, ще ненависнішими «націоналістами» та підозрілою, і тому теж ненависною, свободою. 

 

Лояльність – це, власне, все, що новочасна нація вимагає від своїх громадян, а рівні політичні права – це той мінімум, який вона їм навзамін пропонує

 

Українська нація, безумовно, формується – саме як нація всіх громадян України, що мають рівні політичні права, але мають також належну політичну лояльність. Тобто визнають і шанують українське етно-мовно-культурне ядро політичної нації; визнають, що на окресленій території саме українці реалізують своє право на самовизначення; що саме українці – як жодна інша етнічна група на цій території – історично боролися й масово гинули за це право, і що саме українці готові й надалі відстоювати це право всіма доступними засобами.