Поляки стали жертвами агресії з боку Німеччини та СРСР

Радянська агресія проти Польщі в сучасній російській та білоруській історіографії подається як «акт історичної справедливості», пов’язаний зі звільненням білорусів та українців «з-під ярма польського пана». Фактично це була радянсько-польська війна, неоголошена, але кровопролитна. Одним із її наслідків було те, що значна кількість польських громадян потрапила в радянський полон.

У міжвоєнне двадцятиліття Радянський Союз готувався до війни проти капіталістичного світу. Найімовірнішим противником у майбутньому протистоянні вважалася Польща. Кремль не забув про поразку Червоної армії під Варшавою 1920 року і прагнув реваншу. Слушний момент настав у 1939 році.

1 вересня Гітлер розпочав Другу світову війну, але, всупереч очікуванням німців, СРСР не спрямував своїх військ проти Польщі. Лише коли Сталін зрозумів, що Франція та Велика Британія не мають наміру активно воювати проти Німеччини, він вирішив, що Друга Річ Посполита приречена і час «протягнути руку допомоги братам білорусам і українцям».

Концтабори для класових ворогів

17 вересня 1939 року Лаврентій Берія звернувся до В’ячеслава Молотова з проханням створити вісім таборів для військовополонених і два пересильні табори в Козельську (БРСР) і Путивлі (УРСР) та у прифронтовій смузі з Польщею. Концентраційні табори для польських військовополонених, офіцерів і поліціантів на теренах радянської Білорусі були організовані в Житковицях, Столпцях, Цімковичах, Ожехово, Радошковичах.

Охороняти в'язнів мали мобілізовані у зв'язку з «визвольним походом» конвойні війська НКВД. Польських жовнірів і офіцерів державної поліції до лінії державного кордону мали супроводжувати «спеціальні команди» зі складу стрілецьких рот і кавалерійських ескадронів. Але найчастіше колони, які рухалися до пунктів збору, охороняли загони радянських прикордонників.

Ось як у вересні 1939 року описав становище польських військовополонених журналіст радянської газети «Красная звезда»: «Я вдивлявся в обличчя офіцерів, які стояли в полі, біля дороги. На деяких обличчях […] – розпач. Для інших навіть страх перед тим, що сталося, не зміг вгамувати ненависті. [...] Потім полонених шикували і вели далі. Йшли військовими кроками. А попереду трикутником, з окутими міддю воронячими дзьобами на шоломах йшли жандарми, ніби підтверджуючи кінець панської Польщі».

Збірний пункт для польських військовополонених розташовувався також у білоруському Заславі. Кілька років тому біля заславського маєтку Хмелівка я випадково знайшов польську стрілецьку відзнаку. До війни це була територія БРСР. Як артефакт опинився під Заславом? Тоді склався історичний пазл: польських військовополонених повели старою радошковицькою дорогою до Заслава. Можливо, польський солдат, щоб не звертати на себе уваги НКВС, вирішив викинути відзнаку?

Мешканці села Шаповало, де перед війною була сторожова вежа польського Корпусу охорони кордону, звернули увагу, що польських прикордонників, захоплених 17 вересня 1939 року, перегнали до Заслава.

За спогадами місцевої мешканки Аліції Міллер, арештовані в прикордонному Ракові офіцери польської державної поліції також поїхали до Заслава. Серед інших там був і її батько. Володимир Лунь закінчив сім класів, служив в армії, а згодом відвідував поліцейську школу у Великих Мостах. Потім його перевели на службу в Городок Молодечанського повіту, а через пів року поліціанта перевели до прикордонного з БРСР комісаріату в Ракові. У серпні 1939 року 31-річний поліціант одружився з місцевою дівчиною.

«Німці до Ракова не дійшли, але совєти прийшли сюди 17 вересня. Мама сказала, що тато в формі вибіг з дому і побіг на вокзал. Там він зустрів коменданта Дзванковського, який спалив секретні папери, щоб вони не потрапили до рук ворога. Незабаром їх заарештували і перевезли до Заслава», – згадує Аліція Міллер.

Потяг на схід

Важко сказати, де саме в Заславі у вересні 1939 року утримувалися польські військовополонені. Жодних документів не збереглося. Можна припустити, що їх розмістили поряд з гарнізоном 15-ї прикордонної частини на залізничній станції «Білоруська», потім направили до Мінська і далі – до таборів. Схожа ситуація була і на території СРСР. За радянськими документами, лише 19 вересня 1939 року до місця дислокації 19-ї Олевської дивізії прикордонних військ НКВС СРСР було доставлено аж 17 ешелонів з полоненими Війська Польського.

Із концентраційних таборів, створених на кордоні, до таборів польських військовополонених їх транспортували на схід залізницею. Один із радянських залізничників так описав ці події: «В той час я працював машиністом Мінського паротягового загону. З другої половини вересня до початку жовтня 1939 року я керував потягами з буржуазної Польщі від станції Барановичі до Мінська і Смоленська. З Мінська ми йшли з товарної станції порожнім потягом з ґратами у вікнах. Були також вагони для телят без вікон. […] У Барановичах офіцери НКВД завели в ці вагони польських військовополонених, і ми повернулися до Мінська на товарну станцію. Нам завжди давали зелене світло. […] Офіцер НКВД постійно супроводжував нас у машинній будці, туди і назад. [...] На вантажній станції в Мінську під’їжджали “воронки”, в які, як оселедця до діжок, запихали людей і везли до в'язниці в Мінську» [з рукопису спогадів, які є у власності автора, – ред.].

Катинська трагедія

Доля польських військовиків і поліціантів була здебільшого трагічною, більшість із них розстріляли навесні 1940 року. Іншим пощастило більше. Ті, хто пережив роботу в шахтах чи каменоломнях, після нападу Німеччини на СРСР здебільшого приєдналися до Армії Андерса і залишили «нелюдську землю», щоб продовжувати боротьбу з Німеччиною.

«Пізніше, після війни, якось серед нас, машиністів, ходили розмови про ці передвоєнні роки [датою початку війни громадяни СРСР вважали напад Третього Райху в червні 1941 року, – ред.]. Один мій добрий приятель сказав мені по великому секрету, що він возив польських військовополонених до Козельська. Там був табір. Розташований на залізничній лінії Тула-Смоленськ, за 250 кілометрів на північний схід від Смоленська. А зі Смоленська полонених “воронками” вивезли в Катинський ліс і там розстрілювали. Як він зазначив, це були кадрові польські військовики, переважно унтерофіцери та офіцери запасу, представники інтелігенції, які були мобілізовані на початку вересня 1939 року до армії», – зазначив вищезгаданий машиніст.

Катинь була не єдиним місцем, де більшовики знищували польських військовополонених. Коменданта поліції з Ракова Казімєжа Дзвонковського із Заслава перевезли до Мінська, а звідти до Осташковського табору, де утримували колишніх офіцерів польської державної поліції. У квітні-травні 1940 року в'язні цього табору були розстріляні у в'язниці в Калініні (нині Твер) і поховані поблизу міста Мєдноє. Серед понад 6 тисяч жертв були й поліціанти з Ракова. Поліцейський Влодзімєж Лунь пройшов в’язниці в Молодечно, Вільнюсі, а 9 травня 1940 року його перевезли до Мінська, де його сліди втрачаються.

Загалом було депортовано близько 125 тисяч польських військовиків, поліціантів та представників інших служб.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут

Оригінальна назва статті: Polacy byli ofiarami agresji Niemiec i ZSRR