Порожняк

Зрозуміло, що президент, як і будь-який чиновник у будь-якій країні, – це насамперед людина-функція. А вже потім усе інше. За великим рахунком нас не мають сильно турбувати його людські якості. Якщо ж вони нас турбують, то знову ж таки – лише в контексті його чиновницької посади. Тобто, його позицій, дій, вчинків і особливо слів. Оскільки зазвичай українські президенти – так уже в нас історично склалось – це передусім люди, сказати б, культури вербального, то людський образ найвищої посадової особи формують саме слова.

У випадку з Януковичем вельми яскраво проступає разюча невідповідність образу реального і словесного. Особливо коли йдеться про офіційні документи, які він із примхи долі мусить підписувати. Ясна річ, у будь-якого президента не завжди буква збігається з духом, оскільки на цю функцію працює ціла канцелярія спічрайтерів. І, умовно кажучи, коли гарант Конституції вітає ветеранів Великої вітчизняної війни (бо хто сумнівається, що відтепер саме так називатиметься в нас Друга світова?), то це водночас і він, і хтось зовсім інший. Зрештою, це нормально. Саме для цього його й обрали – гнати порожняк.

Таким чином, з одного боку, в громадян створюється ілюзія, що президент – це таке собі всевидяче око, яке не спить, не дрімає – все думає, як йому параолімпійців приласкати своїм теплим словом, або як сухо, але по-батьківському подарувати політичному соратникові іменну зброю, або висловити щирий жаль з приводу смерті відомої співачки. З другого боку, всі розуміють цю функціональність президента, й ніхто в цьому принциповому, але виправданому лицемірстві йому не дорікає.

Наприклад, нехитра справа – привітати Володимира Кличка із вдалим нокаутом. Тут можна повірити у щирість емоцій і слів президента. А от стикаючись із поважнішими матеріями, він неминуче впадає у посадовий фальш. Надто коли йдеться про такого президента, як Янукович, приреченого на постійні перебіжки між різними дискурсами.

Ще в жодного високопосадовця не було настільки глибокого провалля між змістом і формою. Адже за формою він – український президент, приречений на виконання суто формальних, але «українських» функцій. Тоді як усім нам відомо, наскільки всі ці дії є протиприродні діям його команди взагалі та його суті зокрема. Звідси всі його каламбури, літературні «відкриття» і відверта «чорномирдінівщина», яка поволі оформлюється в оригінальний стиль.

Так було із ювілейним вітанням з нагоди 80-річчя поетки Ліни Костенко, яке просто вилилось у химерний танок владного дискурсу навколо знакової постаті української культури.

Здавалося б, що заважало спічрайтерам президента – з огляду на його бекґраунд і імідж – привітати велику поетку економно і скупо, не сильно розтікаючись образами, а відтак не впадаючи в трагікомічні контрасти? Чому б не привітати Ліну Василівну чітко і щиро, як наступного дня привітали Володимира Кличка з перемогою? Ні, влада нібито нам каже, що вона не може залишатись за будь-якої погоди осторонь культури. Ба більше, влада немовби підкреслює, що саме вона і є культурою. А фактично «пливе», як Едді Чемберс після нокаута.

«…дозвольте висловити глибоку пошану і вдячність за Вашу непохитну громадянську мужність і спасенну силу поетичного Слова», – пише влада, навіть не здаючи собі справи, що мужність Костенко якраз і проявлена була у протистоянні таким владцям – спочатку совєтським, згодом постсовєтським. І що це взагалі за спілчанський стиль?

«Кожна нація, щоб не втрачати свої етичні орієнтири, особливо – в часи свавільні, непевні, примітивні, коли верх бере цинізм, зневага, марнославність, мусить мати свої опорні величини», – пише влада, водночас призначаючи на посаду міністра освіти відвертого українофоба. Пише цинічно – так, наче й не про себе. Пише фактично правду, бо – так, були свавільніші часи, але примітивніших і марнославніших і справді не було.

Далі йдеться про «велич таланту», «маєстат особистості» і «моральне кредо». Спічрайтери відверто не жаліють словникових запасів: «Духовна напруга, творча енергія та інтелект, що еманують із Вашої лірики, поетичної історіософії, публіцистики очищають душу і джерела національної гідності та самоповаги». Так, джерела, як завжди, незамулені. Хто про це відає краще, як не рідна влада? Так, душа очищена остаточно. Хто б оце сумнівався? І національна гідність, як завжди, на висоті, і самоповага. Однак, невже хтось вимагав аж так прогнутись під Ліною Костенко? Невже всі вони там не розуміють, що ми знаємо, чого варті всі ці порожні оболонки слів?