Повертаючись на «Острів» Уельбека

«Після десятиліть призвичаювання їм вдалося придушити в серці найстаріші з-поміж людських почуттів, і от на тобі, зруйноване ніяк не відновити (…) – вони ніколи не кохатимуть. Вони були вільні.» (М.Уельбек)

Чому мрії про вічне життя - марні? Адже вже принаймні кілька тисячоліть, відколи людство вигадало релігії, ідея вічного життя його не покидає. І справді - чи ж не чудово було би ніколи не померти, віддаючись усім радощам життя на протязі вічності?

Ні, не чудово. Більше того - страшно й огидно. Річ у тому, що світ так сконструйований, що всі його так звані втіхи - як легітимні, так і заборонені - приносять людям радість виключно через усвідомлення їхньої власної минущості. Всі утіхи побудовані на конкуренції, всі радощі - це радощі перемоги. Відповідно, страждання - це те, до чого веде поразка, незалежно в якій сфері діяльності. І найприкріше, що, незважаючи на всі свої особисті досягнення, людина ніколи не зможе уникнути того часу, коли перемоги ставатимуть все рідшими, а поразки - частішими, тяжчими й - найстрашніше - все більш невиправними. Ім'я цьому часові - старість.

Роман Мішеля Уельбека «Можливість острова» пронизують кілька тем, і перша з них - це жах старості. Придивившись до сучасного суспільства, він помітив, що, попри виродження традиційних релігій та занепад інститутів, у ньому залишається один неподоланний і неуникний культ - культ молодості. Справді - цей світ не розрахований на старих. Минули ті часи, коли будь-який дядя міг «уважать себя заставить». Тепер йому місце - в хоспісі, де його смерть буде обтяжена ілюзією турботи та перманентною самотністю, яка пробиватиметься крізь марні мрії про любов. Це суспільство, пише Уельбек, прийняло гомосексуалістів і сектантів, СНІДних та божевільних - але виштовхнуло з себе старих. Воно орієнтоване на споживання, причому уже не якихось матеріальних товарів - то для untermensch'ів - а розваг. А будучи старим, розважитися вже несила, та й не хочеться; несила завойовувати все нові й нові молоді тіла, але й несила залишатися поряд з тим вірним тілом, з яким ти прожив поряд багато років, бо воно теж стало старим, і, як наслідок, огидним. Це - основна причина страждань головного героя, 47-річного (старого, 47-річного діда... стільки не живуть! Не повинні!) Даніеля. Він казково багатий, він на вершині слави й кар'єри, але... він старіє, і немає сили, яка би допомогла йому уникнути пов'язаного з цим занепаду, бо «уважать себя заставить» вже просто нікого. Не той час. Не те суспільство. І думки про суїцид вже не видаються безпідставними. Секс для нього - єдина справжня втіха, він усвідомлює, що створений для неї, як і всяка тварина, але так само чітко бачить, що постарівши, він неминуче буде витиснутий поза межі насолоди іншими - молодшими, жвавішими, живішими.

Друга тема, що пронизує роман - власне антиутопічна - віддалене постапокаліптичне майбутнє. В ХХІ столітті зародилася секта «елогімів», які прагнули досягти безсмертя, але в силу природного скептицизму до всіх релігій, що цілком відповідав дужу епохи, вирішили вдатися до наукових методів, а саме - клонування. За кількасот років експерименти увінчалися успіхом, і ось через якусь тисячу років біологічний двійник Даніеля з ХХІ століття, Даніель25, розбираючи у своєму анклаві спогади свого попередника, ніяк не може зрозуміти, що то за «любов», про яку той так часто згадує і якої так прагне його попередник. Маючи змінене шляхом генної інженерії тіло, він живиться світлом і мінералами, як рослина, і нездатний відчувати пристрасть - під час штучної еволюції вона була відкинута як неконструктивна. Неолюди (Word вперто виправляє на «нелюди»; він, зрештою, правий) живуть кожен у своєму автономному анклаві, нікуди не виходячи в постядерний світ, спілкуються між собою через Мережу; позбавлені страждань й конкурентної гонитви, вони навіть не деградують, а залишаються вічно на своєму рівні, в безсмерті й несамовитій пустці, а коли хто з них помирає, наступного дня в анклав привозять його клона, записують в нього пам'ять попередника, і все продовжується в такій самі пустельній та безцільній самотині.

Страшно? Досі хочете вічного життя? Забудьте. Воно, як слушно здогадалися християнські теологи, можливе тільки там, де немає часу. Час же - це зміни, а зміни - це або розвиток і перемоги, або занепад і страждання, а найчастіше - одне й інше по черзі, тільки обов'язково зі стражданнями в кінці. Змальовуючи майбутнє, Уельбек показує, що люди, які не піднялися над потребами в їжі й сексі - хоч би як красиво це не подавала культура - нічим не відрізнялися він мавп, неандертальців та інших почвар, тож поступово виродилися й здичавіли; ті ж, хто піднявся й вирішив відмовитися від конкурентної боротьби во ім'я спокійного життя й плавного саморозвитку, зависли в своїх невразливих анклавах й безсмертних тілах, не будучи потрібними нікому, не маючи потреб і стимулів творити, у жахливій нудьзі на ім'я Вічність. Тому Даніель25 покидає анклав і вирушає пішки на пошуки любові, про яку він колись читав у старих, тисячолітньої давності книжках.

«Можливість острова» своєю тематикою й стилем видається досить стравною сумішшю зі Станіслава Лема й Джорджа Орвела з одного боку, Пєлєвіна й Бегбедера - з другого, приправлена дрібкою безвихідного мовчазного крику Чарльза Буковскі та безцільної екзистенції Камю. Цей роман - однозначно не «одноденка», і місце йому на поличці поряд із названими авторами. Він, звісно, не претендує на істину в останній інстанції, однак від аналогічних антиутопій його вигідно відрізняє врахування всіх чинників, яких ще не бачили ні Лем, ні Орвел: тут вам і споживацьке суспільство, і нашестя арабів в Європу, і рух «childfree», й Інтернет і багато-багато всього іншого, що з'явилося за останні десятиліття.

Роман однозначно припаде до вподоби тим, хто поділяє філософську позицію автора, перш за все - людям не релігійним і не засліпленим вірою в прогрес. Віруючі, правда, зможуть використовувати його у пропаганді - дивіться, мовляв, який він - світ без Бога. З огляду на насиченість сексуальними сценами, він протипоказаний моралістам, зате прихильники вільного кохання знайдуть в ньому непогані інструкції для життя. Однак і тим, і іншим він дасть добре виважену точку на світ і його перспективи - і хтозна, може, хтось із читачів придумає, як змінити це все (або, принаймні, себе), щоб не було так?

«...представляти людину всього лиш як ще одну тварину, іноді кращу, частіше же гіршу, ніж ті, які ходять на чотирьох лапах, яка внаслідок якого «божественного, духовного й інтелектуального розвитку» стала найнебезпечнішою з усіх тварин» (А.Ш.ЛаВей).

Мішель Уельбек. «Можливість острова». Харків, «Фоліо», 2007.

Фото зі сайту www.expert.ru