Повторення пройденого

IQЯрослав Грицак, 28 лютого 20110

Повернувся до Львова, прочитав те, що написали про мою лекцію в одеському Вільному Університеті, і побачив: мені приписали тезу, що «в Україні немає проблем з ідентичністю». Такого я не казав і не міг казати. Бо в Україні таки є проблеми з ідентичністю. І тільки сліпий чи глухий не може цього не зауважувати.

Що більше: справа уже вийшла за межі суперечок. У теперішній Україні утверджується   справжня «політика ідентичностей» – практика переслідування  на підставі того, ким Ти є.  Якщо Ти «помаранчевий», україномовний, греко-католик чи православний «неправильного» патріархату, пишеш українською мовою чи про українську історію – то чекай, що Тобою зацікавиться СБУ, Тобі відмовить у фінансуванні Твоєї книжки Твій знайомий бізнесмен (бо начальник податкової у Твоєму місті  родом з Макіївки, і він «не поймет»), школу Твоїх дітей будуть закривати, Твоїй церкві відмовлять у праві будувати новий будинок, Твій прапор (законно захищений державою!) знімуть з державного будинку після приходу нової влади, вулиці з назвою Твоїх героїв перейменують і т.д. і т.п.

 Це – не голослівний гіпотетичний перелік. Це конкретні  приклади, які  мені доводилося чути від українців в Одесі. І то не конче україномовні,  галичани з походження чи «свободівці» з переконання. Деякі з них народилися не в Україні; інші з взагалі є українцями не з народження, а з вибору; більшість з них говорять російською; і як бізнесменам, університетським викладачам чи іншим представникам середнього класу, їм чужий політичний екстремізм. Але, переконують вони мене, бути українцем в Одесі – це вже не є питанням походження чи мови. Це – питання політичного вибору, причому вибору все більш загроженого і не цілком безпечного. 

Ось свіжий приклад: як повідомляє сайт «Родины» (одеського відповідника львівської «Свободи» – чи, вірніше, одеської «анти-Свободи), 18 лютого, за рішенням історико-топонімічної комісії  Одеської «міськради «Улице Ивана и Юрия Лип вернут прежнее название, а улицы Скисна и Затышна станут Косвенной и Уютной»

Я знаю аргументи іншої сторони. Не ті, що говоряться з офіційних трибун, а ті, до яких вдаються у приватній розмові. Мовляв, усі ці закриття, зняття, перейменовування тощо є ні чим іншим, як відновленням рівноваги. За Ющенка маятник національної політики зайшов надто далеко у напрямку українізації. Тепер же, заради  відновлення рівноваги треба, щоб  він зараз так само круто повернувся в іншу, російськомовну сторону. 

 

У питанні «Хто такі українці і чого вони хочуть?» – важлива не так його перша частина («хто такі українці»), як друга («чого вони хочуть?»)

 

Не буду з’ясовувати, хто правий, а хто ні, і чи можна порівнювати репресії за Ющенка та Януковича. Я про це уже колись писав ,  а тому  не буду повторюватися. Мені йдеться не так про правоту чи неправоту аргументів, як про сенсовність самої суперечки. Мені вона нагадує стару байку з Джонатана Свіфта про війну між тими, хто вважав, що курячі яйця треба конче розбивати з тупого боку, і тими, хто розбивав з гострого. Як на мене, ця війна не має  великого сенсу. За такої війни програють всі – бо випускають з уваги  інші, важливіші питання, брак відповідей на які загрожує усім: що україномовним, що російськомовним.

Про це власне я намагався говорити в Одесі. У питанні «Хто такі українці і чого вони хочуть?» – важлива не так його перша частина («хто такі українці»), як друга («чого вони хочуть?»). Бо нація не є ціллю сама по собі. Вона є засобом чи інструментом для мобілізації заради досягнення більшої мети, відповідно до обставин: захистити  свою безпеку, покращити життєві шанси, зробити цивілізаційний стрибок тощо.

Образно кажучи, нація – це як пружина у механізмі. Щоб урухомити його, треба спочатку стиснути, а потім відпустити пружину. А як високо при цьому ми стрибнемо і чого при тому досягнемо, залежить від матеріалу, з якого зроблено пружину. Цим матеріалом, як показують різні теорії і дослідження, є наші цінності: те, у що ми віримо, що для нас дороге, на що ми готові пожертвувати свій час, гроші, здоров'я а у випадку потреби – навіть наше життя.

Якщо подивитися на опитування останніх років,  то з ідентичностями у нас немає аж таких великих проблем: більшість населення у більшості регіонів протягом більшості часу підтримує українську незалежність, відчуває гордість з факту, що є українцями, вважає себе патріотами України, у випадку війни готові за неї воювати, а щонайменше – не бачать свій регіон поза Україною. Натомість є великі проблеми з цінностями: вони у нас орієнтовані на самозбереження, а тому сильно обмежують  можливість радикальних змін. І у тому відношенні немає суттєвої різниці між Львовом й Одесою, Сходом і Заходом, російськомовними й україномовними українцями.

Ми ж досі дискутуємо про ідентичності. Бо робимо це за інерцією, як  заручники своєї історії.  Історія у нас східноєвропейська, а тому накладає на нас певний, романтично-поетичний, спосіб думання. Якщо виразити його короткою формулою, то він полягає ось у чому: коли на Заході нації творили переважно політики, то тут, у Східній Європі це робили насамперед поети. Через брак нормально структурованого політичного життя (конституції, парламентських партій та й самих парламентів), література виконувала роль політики, поети, письменники та літературні критики – національних лідерів, їхні читачі – неіснуючих партій, товсті журнали – парламентської трибуни, боротьба різних літературних течій – функцію парламентських дискусій і  т.д. 

Власне в цих літературних чи навкололітературних дискусіях вироблялися й відточувалися ідентичності, котрі, як відомо, мають дискурсивний характер. Звичайно, були окремі винятки – як от австрійська Галичина, що жила більш-менш повноцінним політичним життям. Але ця повноцінність прийшла, по-перше, досить пізно. Нагадаю, що під середину ХІХ ст.. головні партії у Львові називалися «партією Шіллера» й «партією Міцкевича» (місцеві українці та євреї тоді ще не вступили у цю гру з своїми власними поетами). А, по-друге, внаслідок напливу сюди поляків й українців з Російської імперії,  австрійська Галичина навіть після появи власного крайового парламенту, політичних партій і т.д., за характером своїх дискусій залишалися дуже «східноєвропейською територією». Бо дискусії велися тут не тільки про Галичину і навколо Галичини, але й про національні території з іншого боку австро-російського кордону, котрі й далі залишалися без парламенту, партій, нормальних політичних дискусій і т.д.

 Після розпаду Російської імперії у 1917 р. політичне життя отримало шанс стати нормальним у всій Східній Європі. Однак дуже скоро  ситуація не те що не покращилася, а, навпаки, під  багатьма оглядами стала ще гіршою. Недаремно Мандештальм написав що, «в России поэзию ценят как нигде – за нее убивают», а його біографія, як біографія тисячі літераторів, особливо українських  («Розстріляне відродження»!) стала сумною ілюстрацією правдивості цих слів. 

 

Ми ж досі дискутуємо про ідентичності. Бо робимо це за інерцією, як заручники своєї історії

 

 За таких обставин національні ідентичності стали чимось на зразок продуктів, які заховали у  велику камеру  комуністичного холодильника. Час до часу – коренізації, війни чи відлиги – їх виймали, розігрівали, зішкрібали те, що бродило, а потім клали назад у морозильник. За Горбачова їх витягли і вже не повернули назад, бо розвалися сам холодильник. Але навіть розморожені, вони зберегли своє літературне  походження.

Тому якщо хочеш бути почутим в Україні – ставай поетом або письменником. Живучість цієї традиції пояснює, чому у нас виборці  у питанні «як голосувати» дослуховуються до Забужко, головними експертами щодо Донбасу є Андрухович і Шкляр, зали у Харкові та Рівному не витримують  кількості людей, що прийшли слухати Ліну Костенко, і навіть  Курков від останнього часу дає інтерв’ю майже виключно на політичні теми. Відповідно, у теперішній Одесі дискусія ведеться навколо того, чи варто замінити вулицю Липи на вулицю Ахматової – а українці в Одесі шкодують, що в історії міста немає такої ж сильної української літературної постаті, як Шевченко у Києві чи Франко у Львові, котру  можна було б поставити поруч з  російським Пушкіним чи Бабелем.

Що, однак, робить схожими в Одесі україномовних й російськомовних: ніхто  з них не знає про свого іншого великого земляка, Александра Ґершенкрона. Він народився тут у 1904 р., після революції переїхав до Австрії, а з приходом Гітлера рятувався втечею до Америки, де став професором Гарварду. Ґершенкрон знаний зі своїх праць про відсталість як історичний феномен і про способи її подолання. Його головна теза: відсталість є не конче гирею, прикованою ланцюгом до ноги. За певних обставин і за певної стратегії вона може стати великою перевагою для цивілізаційного стрибка. 

І в цьому іронія: історик, який працював з «нашим» матеріалом і спробував відшукати відповіді на ті питання, які мали би нас найбільше хвилювати – як подолати нашу відсталість – не знаний ані в його «рідній» Одесі, ані у нашому рідному Львові. І не тільки Одесі чи Львові. Минулої осені я мав лекцію для студентів Києво-Могилянської академії і попросив свою знайому при нагоді пошукати, що є з Ґершенкрона у київських бібліотеках. Результат можна було передбачити: неможливо знайти того, чого немає. Те ж мене спіткало у Харкові. Ба більше: Ґершенкрона не можна знайти у нашому віртуальному світі,  де, як відомо, є майже все. Україномовна Wikipedia його зовсім не згадує, а російськомовний переклад його головної статті «Економічна відсталість в історичній перспективі» захищений паролем на сайті журналу Ab Imperio.

Ґершенкрона критикували і будуть критикувати – за схематичні спрощення,  надмірну довіру до старої науки, брак чіткіших критеріїв, за яким можна визначати відсталість тощо. Але,  як писав Дейвід Ландес (автор відомої книжки про те, чому одні нації багаті, а інші бідні): «[…]Ґершенкрон продовжує справляти вплив […] завдяки його центральним тезам: ті, що відстають, мають вдатися до спеціальних засобів, щоб компенсувати свою відсталість та приготуватися до змін – і що при достатній мірі розуму та волі, вони завжди знайдуть спосіб це зробити».

Іншими словами: читання Ґершенкрона у країнах, що хочуть стрибнути, є передумовою самого стрибка. Але – як виглядає з браку дискусій про нього серед україномовних і російськомовних – не в Україні й не в Росії.

А тепер інший варіант цієї історії, на цей раз польський. Якщо говорити про закоріненість «літературного способу мислення», то, мабуть, ніде вона не була такою глибокою, як у польському випадку. Судіть самі: у кожного народу Східної Європи був один національний пророк – Петефі в Угорщині, Шевченко в Україні, Пушкін у Росії і т.д.  У поляків у цьому відношенні був виразний «перебір» – вони мали аж трьох поетів-пророків: Міцкевича, Словацького і Красіцького.

Поети мають привілей  licentiae poeticae, тобто писати, не стаючи на горло своїм мріям та фантазіям. А тому на свій спосіб поезія є формою спротиву реальності. Не дивно, що народ з такою сильною поетичною традицію так часто бунтував у дуже спокійному ХІХ столітті, як проти Австрійської (1846 й 1848), так і Російської (1830 і 1863) імперій. Поразка  останнього (1863) повстання привела до певного протверезіння – появи голосів, що з польської літератури мають бути усунуті ті зразки героїзму, які оглуплюють суспільство, розбуджують у нім невиправдані амбіції та завищені прагнення.  Болеслав Прус був чи не першим, який вважав особливу роль поезії, мистецтва і театру на польських землях доказом їх відсталості. «Театр виховує, – писав він, - то правда. Але трамваї теж могли би виховувати на свій спосіб». Однак дискусії зі своїм головним опонентом, Генриком Сєнкєвичем,  він таки не виграв. Тому не один молодий поляк, коли захищав Львів від українців у 1918 р. чи Варшаву від Червоної Армії у 1920 р., бачив себе героєм з трилогії «Ogniem i mieczem» – захисником європейської цивілізації від варварської гідри, що повзе під рідні стіни з азійського степу.

Література є добрим засобом для мобілізації заради перемоги. Вона, однак, є поганим порадником для реформи країни. Тому критика літературної візії відновилася у міжвоєнній Польщі, котра не була ані зразком ефективності, ані порядку – а ще більше після її падіння, у повоєнній еміграції. Нам, українцям, найбільш відома паризька «Культура», котра у 1950-х роках заявила, що для добра Польщі полякам варто визнати, що Львів є таки українським, а Вільно – литовським містом. Пізніше, у 1980-х, це гасло стало програмою польської опозиції. Нам, однак, залишається маловідомим інший факт: коли дійшло до вибору опозиційного міністра економіки, Бальцерович був зовсім не першим і далеко не єдиним у списку кандидатів. Бо від певного моменту опозиція вирішила, що на одному Міцкевичу нову Польщу на збудуєш. І взялася перекладати  і пропагувати Кейнза, Ґершенкрона та ін. Не те, щоб усі читачі Кейнза і Ґершенкрона стали Бальцеровичами, але читання економістів витворили атмосферу, коли опозиційний список реформаторів був довгим, а суспільство давало «зелене світло» на радикальні реформи.

Звісно, реформи у Польщі не були би можливими, якби не матеріальні причини: досягнення економічного дна, коли гірше бути уже не може. Але навряд чи Польща могла би відштовхнутися від цього дна і стати зразком економічного успіху, коли б не  радикальні зміни у суспільній свідомості межі 1980-1990-х років.

Сучасна Україна дозріла до першої умови – економічного дна. У нас однак, як виглядає, не спостерігається поки що радикальних змін у способі думання про себе. У центрі наших дискусій залишається мова й історія, Липа й Ахматова, Шевченко і Пушкін – і зміна Кучми на Ющенка, а Ющенка на Януковича не змінює характеру цих дискусій.

Ми можемо дискутувати у такий спосіб аж до хрипоти. Але тоді не дивуймося, що маємо те, що маємо.

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук