Позбутися постгеноцидного синдрому

Катерина Ющенко – голова Наглядової ради Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» взяла участь у науково-практичній конференції «Зцілення ран минулого», яка пройшла в Українському Католицькому Університеті в межах 2-го Екуменічного Соціального Тижня. Подаємо стенограму її виступу.

«Я дуже рада, що заходи 2-го Екуменічного Соціального Тижня зібрали велику кількість людей, готових до конструктивних дискусій та обговорень.

Тема, яку ви порушили, була і залишається гострою та актуальною. Мені дуже близький запропонований вами погляд – «Про минуле заради майбутнього». Це свідчить про те, що ви не просто вкотре повертаєтеся до «білих плям» та трагічних сторінок української історії, а розумієте, наскільки важливо для майбутнього нашої країни знання про минуле.

В одному з листів, який надійшов на адресу нашого Фонду, є такі слова: «В української нації відчувається постгеноцидність. Саме геноцид породив «цінності» особистого виживання за будь-яку ціну. Це, мабуть, корисно для біологічної стійкості особистості, але надзвичайно шкідливо для нації в цілому, оскільки таке виживання можливе тільки за рахунок інших членів спільноти».

Я довго думала над концепцією постгеноцидної психології, про яку писали Джеймс Мейс і Ліна Костенко. Чому інші народи, які пережили геноцид, не просто змогли подолати його руйнівний вплив, а набули сил і рішучості для формування своєї нації?

Я думаю, що відповідь можна знайти у методах застосування геноциду. Дозвольте мені процитувати доктора Рафаеля Лемкіна, правознавця, який запропонував термін «геноцид» у 1944 році, і який є автором Конвенції ООН про геноцид, прийнятої 1948 року. Він сказав: «Українська нація надто багатолюдна, щоб легко її цілковито знищити. Однак її релігійний, інтелектуальний і політичний провід – добірні і вирішальні частини її нації – є доволі нечисельними, тож їх легко ліквідувати. Саме тому радянська сокира з повним розмахом вдарила по цих групах, вдаючись до відомих знарядь масового вбивства, депортації, примусової праці, заслання і голоду».

«…якщо інтелігенцію, священиків і селян вдасться ліквідувати, Україна загине так само, наче було б убито усіх без винятку українців, – пише далі Рафаель Лемкін. – Бо вона втратить ту частину народу, що зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її об’єднавчі ідеї, які прокладали їй шлях і давали їй душу, тобто зробили її нацією, а не просто населенням».

Мені здається, що такі дискусії, як сьогоднішня, дають нам можливість позбавитись цього постгеноцидного синдрому.

Протягом віків волелюбні українці відстоювали право на власну державність. Це ніколи не було легко. Як часто нагадує мій чоловік, за останні 100 років Україна 6 разів оголошувала свою незалежність і 5 разів втрачала її. Але ніколи, опинившись під чужоземним пануванням, Україна не зазнавала такого терору, як у ХХ столітті.

У минулому столітті українців системно і нещадно знищували зсередини, б’ючи по їхніх найбільших цінностях: мові, самобутній культурі, глибокій духовності, родинним зв’язкам.

У 1933 році Станіслав Косіор заявив: «В Україні на даний момент головну небезпеку становить місцевий український націоналізм, пов’язаний з імперіалістичними інтересами». Ця людина, яка багато років прожила в Україні і була її політичним керівником, протягом 10 років системно знищувала мешканців своєї землі.

Тих, кого не наздогнала куля, вбив голод. Іван Дзюба сказав: «Мільйони жертв Голодомору – це не тільки страшні муки кожної людини з цих мільйонів, і не тільки страшний удар по вітальній силі нації. Це й удар по її майбутньому, це нищення її духовності».

У ці страшні роки загинула еліта цілої нації. Науковці, військові, політики, духовенство, митці, землероби, письменники, музиканти, кобзарі… Це був справжній геноцид.

Я часто уявляю собі, якою могла б бути Україна, якби ці жахливі події ніколи не відбулися. Скільки шедеврів створили б митці, яких історія об’єднала під сумною назвою «Розстріляне відродження». Ці художники, поети, режисери, музиканти прагнули розкрити всю силу українського духу, шукали свій незалежний шлях серед інших культур.

Яких висот досягла б наукова думка. Історичні дані свідчать, що протягом одного тільки 1933 року від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1 649 науковців, що складало 16% їхньої загальної кількості.

Працьовиті і доброзичливі, з щирою душею і міцними традиціями, українці сьогодні могли б відбутися як аграрна нація і годувати всю Європу.

Якби не війни, Голодомори, репресії, нас, можливо, було б не 46, а близько 75 мільйонів.

Можливо, вже давно було б створено Єдину Помісну Церкву, і Україна стала б найбільшою за кількістю громад православною країною світу.

Але все це знищив, розтоптав комуністичний режим…

Дослідження та збереження історичної пам’яті є одним з пріоритетних напрямів роботи нашого Фонду «Україна 3000». З цією метою ще 2003 року була створена програма «Уроки історії».

У сфері нашої уваги – Голодомор 1932-33 років; репресії 1920-50-х років, здійснені більшовицьким режимом; примусова праця українців у Німеччині в роки Другої Світової війни тощо. Ми робимо та широко презентуємо документальні виставки, підтримуємо видавництво книг та створення кінофільмів.

Зараз готується до друку перевидання праці Роберта Конквеста «Великий терор» та унікальне видання, де стаття «Радянський геноцид в Україні» Рафаеля Лемкіна перекладена 28 мовами світу.

У нас є бажання висвітлити й інші сумні сторінки нашої історії, зокрема – утиски української мови та долі мільйонів депортованих українців.

А нещодавно Фонд «Україна 3000» звернувся до ще однієї теми. Це – нищення комуністичним режимом української церкви.

Віра завжди була основою духовності українського народу. Протягом тисячі років християнство було основою нашої державності, з ним пов’язаний вихід України на світову арену. Вже на початку ХІ століття у Києві було понад 100 церков!

Глибока і щира релігійність була однією з найбільших українських цінностей. Наша віра була основою нашого світогляду, давала нам надію на краще майбутнє і допомагала вистояти у важкі часи.

Але те, що українці боронили протягом століть, було майже знищено у ХХ столітті. Знищено системою, яка забажала підмінити собою Бога.

«Религия – это вздох угнетенной твари, сердце бессердечного мира, подобно тому как она – дух бездушных порядков. Религия есть опиум народа». Ці слова належать Карлу Марксу, вчення якого постало в основі комуністичного режиму.

«Мы должны дать самое решительное и беспощадное сражение черносотенному духовенству и подавить его сопротивление с такой жестокостью, чтобы они не забыли этого в течение нескольких десятилетий… Чем большее число представителей реакционного духовенства и реакционной буржуазии удастся нам по этому поводу расстрелять, тем лучше».

Ці слова Володимира Леніна на довгі роки визначили «політику партії» щодо церков і духовенства.

Які жахливі слова! І яка жахлива іронія! Ленін, який закликав до знищення духовенства, невдовзі сам перетворився на об’єкт поклоніння. Адже, знищивши те, у що люди вірили протягом століть, комуністична влада нав’язала їм ідола – саму себе.

«Ці напади на «душу народу» мали і матимуть серйозні наслідки для «мозку» України, – каже Рафаель Лемкін. – Адже значна частина інтелектуалів традиційно походила з родин духовенства. Самі священики були авторитетами в селах, а їхні дружини очолювали благодійні організації. Чернечі чини завідували школами та опікувалися більшістю благодійних організацій».

Довгі десятиліття мільйони українців змушені були приховувати свої релігійні почуття. Необережно продемонстрована релігійність могла стати причиною арешту і навіть смерті. Ризикуючи життям, продовжували відправляти службу священики – ті, що вижили, і ті, що залишилися вірними Богу.

І вони вистояли. Вони зберегли ті паростки духовності, які не знищити ніякими утисками та репресіями. Вони зберегли український дух та Українську Церкву, яка відродилася зі становленням Незалежної України.

Проте наша духовність та традиційна культура зазнали деформації, яку нам ще довго потрібно буде долати. Адже важко утверджувати біблійні цінності в країні, де все ще стоять пам’ятники ідолам радянських часів.

Якщо ви проїдете містами і селами Центральної, Східної та Південної України, ви й досі зможете побачити статуї всіх цих «ідолів» – Леніна, Маркса, Дзержинського, Кірова і багатьох інших. Мені здається особливо іронічним і цинічним, що часто вони розташовані поблизу церкви. Скажіть, хіба це нормально, що поруч із місцем поклоніння знаходиться пам’ятник особі, яка казала, як Ленін, що «ми повинні боротися з релігією»? Що чим більше розстріляємо духовенства – тим краще? Що церкви мають бути закриті?

Чи не повинні священики та парафіяни вимагати від місцевих органів влади знесення цих «кумирів»?

Я твердо вірю, що допоки громади не позбавляться цих ідолів атеїзму, які закликали до нищення Церкви і вбивства священиків, – вони не зможуть розраховувати на добробут і Боже благословення.

Але я переконана, що рано чи пізно справдяться слова митрополита Йосипа Сліпого, який говорив: «Як родився Христос – так зродиться нове вільне життя на землі! Як воскрес Христос – так воскресне з гробу неволі наша мати Україна і відродиться наша свята Церква!».

Здобуття Україною незалежності активізувало процес відновлення історичної правди.

Адже людина без пам’яті, без минулого, без історії здатна жити лише сьогоднішнім днем. Вона поставлена перед необхідністю заново визначати своє місце в світі і стає зовсім беззахисною проти маніпуляцій політиків, мас-медіа, сектантів тощо.

Тому сьогодні ми мало не щодня відкриваємо для себе нові сторінки нашої історії. Ми хочемо відновити свій генетичний код, зв’язки між поколіннями і повернути систему цінностей, знищену радянською владою.

Напевно, сьогодні немає жодного українця, який би не знав про унікальність Трипільської культури, велич Київської Русі, славу Козацької доби, духовенство і меценатство Мазепи, знищення Батурина, героїв визвольного руху ХХ століття, Голодомор-геноцид, Великий терор, знищення «ворогів народу», втрачену духовність, повоєнні трагедії та репресії.

Немає жодного з нас, хто не знайшов би на сторінках пам’яті своїх рідних, які загинули або пропали безвісти.

Ця правда про минуле вже стала частиною кожного українця, частиною його генетичного коду. Вона увійшла в нас органічно, не викликаючи спротиву. Адже вона заповнила прогалини, штучно створені замовчуванням, залякуванням, приниженням».