Право людей

Фільм такий був “Парєнь с нашого города». У головній ролі Крючков. Хороший актор. Роль – танкіст. Фільм – війна і німці. Ціла серія була – танкісти, моряки, пілоти, для яких «первим дєлом самольоти, а девочкі патом». Німців брали в полон необстріляні солдати з однією гвинтівкою, мало не дивізіями. Потрібна пропаганда, щоб підняти бойовий дух, коли йде війна. Кіно з минулого, для майбутніх солдатів, пацанів, для яких війна - це легко, це гра, де можуть хіба що поранити, але не вбити, де ми завжди перемагаємо, де вони – німці, американці, французи… тупі.

Фільми, які покажуть трошки справжньої війни, знімуть в мирний час. Багато хороших фільмів, наприклад, «Летять журавлі». Покажуть, як це б’є по людях, калічить їхні долі. Не обов’язково про жахи самого бою, де тисячі мертвих солдатів і океани крові, звукові ефекти такі, що чути танкові треки по бруківці. Так, щоб не тільки передати жах, а так, щоб ми по цю сторону екрану відчули страх, подих смерті.

У кожного своя історія прочитання, розуміння війни. У когось особиста історія, у когось кіно, у когось книжка. Не пам’ятаю автора. Мова йшла про англійських курсантів морської школи чи академії. Пацани під час війни виходили на катерах в море вночі. Тоді якраз інтенсивно бомбили Лондон. Вони гинули, їм було страшно і вони напивались, кожен раз, повертаючись із рейду живими. Напивалися, щоб втопити цей страх, страх смерті.

Так от, війна - це коли ти знаєш, що сьогодні або завтра тебе не стане. І так кожен день. Кожен день ти живеш з думкою, що цей день, це завдання, цей виліт, вихід в море, рейд може бути останнім для тебе. Навіть якщо ти лише виліз на сантиметр з окопу. Люди так не живуть. Це не нормально. Нормально, коли мир, коли всі живі. Війна – це смерть.

Військові паради – це як фільми часів війни. Де війна – це слава переможцям. Все. Ніяких жертв, ніяких злочинів, ніяких страждань, ніякого страху, який топлять алкоголем. Слава переможцям! Ура!

Ці діти, які зараз із батьками стоять і дивляться на всю цю красиву техніку, парадні мундири і, напевно, мріють про майбутні подвиги, завтра можуть стати солдатами, а післязавтра – трупами, якими вистелятимуть дорогу до слави великі полководці. Такі, як Жуков, якого Віктор Астафьєв – фронтовик і хороший письменник – назвав м’ясником. У кожного своя війна.

Меморіальна служба за загиблими, як це було, наприклад, у Лондоні, в Європі, де були присутні ветерани, це зовсім інше. Ця служба якоїсь ейфорії у переможців не викликає, вона покликана віддати шану, вона налаштовує на зовсім інший лад, вона змушує, дивлячись на тих, хто вижив, згадувати, що більшість не дожили – страшна ціна перемоги. Вона змушує хоч трохи задуматись над цінністю життя і вказує на очевидне: війна - це жах.

Мої дядьки воювали. Один загинув в Польщі. Другий, артилерист, пройшов і Берлін, і Прагу. Повернувся в медалях, але про війну говорити не хотів. Нічого не розказував, і в школи, коли кликали, не йшов. У кожного своє право. Право людей, які це пережили, які це відвоювали, згадувати, як їх відділила доля секунди… від смерті. Добре, що є живі свідки війни. Як сказала тележурналістка у репортажі з Києва «ветеранів не багато, в основному народ гуляє, відпочиває».

Вся ця демонстрація сили, «на параді показали останні розробки військової техніки, ці установки не мають рівних у світі, ці літаки ..». І це в час, коли уряд кричить: «Біда, люди, криза, грошей немає, вихідних не буде!» І тут такі гроші на чергове шоу викинули просто на вітер.

Право правителів - зробити так, щоб народи не забували, пам’ятали і шанували. Право правителів - зробити з цього шоу, якщо нічого іншого не вміють, так, щоб був помпезний парад з сучасною військовою технікою, як у Москві, і заробити на цьому вкотре політичний капітал. Право людей - думати і не дати погнати себе всоте на бійню.