Природа. Патріоти. Сміття

Мої батьки живуть у Червонограді, що на Львівщині, і наш будинок розташований неподалік розкішних заплав Західного Бугу. Дітлахами ми часто бавились на широких лугах поблизу, пробували на міцність тонкий лід у канавах поруч, годували лебедів взимку і ходили дивитися на єдиний у Червонограді підвісний міст.

Додому я приїжджаю не так часто, але коли приїжджаю, то не відмовляю собі у задоволенні вигуляти нашого собаку місцями, де минало моє дитинство. Насправді, цей район шахтарського міста по-своєму унікальний - не так далеко центр, є кілька головних доріг, навколо численні багатоповерхівки. Однак, варто пройти 50 м від мого будинку і ти в царстві трав, ромашок і різного калібру дерев. Далі - незбагненний Західний Буг і Бендюзький ліс.

Як тільки тепліє, Набережна стає улюбленим місцем для відпочинку червоноградців. Тут можна зустріти усіх - сусідів, однокласників, вчителів, колишніх колег, продавців із сусіднього магазину. Червоноградці напаковують торби й пакети і прямують на Буг, як тут заведено говорити. Усе це розкладають на траві, або ж біля повалених стовбурів дерев, і свіже річкове повітря доповнює запах смаженого на вогні м'яса, алкоголю та закруток. Поруч, відчувши волю, бісяться численні дітлахи, ганяють собаки, хтось горлопанить пісень, а в когось з автівки гучно лунає музика.

Здавалося б, ідилія та й годі - мешканці міста у вільний час не сидять по домівкам, не жують черговий серіал чи реаліті-шоу, а беруть своїх домочадців на природу. Але є одне але. Як завжди.

Мій пес, як і кожен пес, любить нюхати все, що трапляється на його шляху. Тому поки ми минаємо так звану відпочинкову зону, я його міцно тримаю на повідку, аби він часом не з'їв чогось поганого. Мої земляки можливо люблять своє місто, і навіть фарбують мости у жовто-блакитний та червоно-чорний кольори, однак до єдиної доступної рекреаційної зони вони ставляться як до дешевої повії. Кожен раз, як мені доводиться гуляти набережною Західного Бугу, я дивуюсь, - використали, викинули ще й натовкли на дорогу. І не варто бути капітаном Коломбо - вміст сміття біля кожної стоянки, де не так давно щось святкували мої земляки, красномовно розкаже хто тут був - чи зграя школярів із дешевим пивом, снеками і слабоалколкою, чи поважні сімейства з шашликами, ковбасами і салатами власного виробництва, а може навіть купка останніх алкоголіків, яким вистачило хіба на чикушку та два яблука.

Байдуже хто там був. З року в рік саме червоноградці, а не міфічні москалі, загаджують цей прекрасний куток власного міста, у якому, окрім кількох старовинних церков та палацу Потоцьких, і подивитися нема на що. Я знаю цих людей. Вони хороші і навіть свідомі. А ще готові допомагати і клянуться у власній патріотичності. І в них охайні квартири і дуже охайні балкони, яких у Львові не так часто дорахуєшся. Я знаю, ці люди багато часу і сил вкладають у благоустрій власного помешкання. Вони не смітять у під'їздах, однак смітять на природі. Мовляв, що не потрібно нікому - непотрібно і нам.

Кожного року перед Пасхою школярі усього міста прибирають Набережну вулицю. Колись і я була серед них. Цілий день замість уроків ми проводили на відкритому повітрі, дуріли і працювали разом, а потім, оглянувши незвично чисті ділянки набережної, щасливі прямували додому. То була весна. У повітрі вже витав запах Пасхи, обновок і швидких канікул. Чи надовго вистачало нашої праці? Неа. Уже за тиждень ми бачили те саме, що так старанно повизбирували напередодні.

Я люблю це місто. Люблю цю річку. Люблю закручені у вигадливий спосіб дерева навколо і густу зелену траву. І нехай я приїжджатиму сюди вкрай рідко, нехай майже ніколи, я хочу бачити спокійний, хоч і небезпечний Буг, лебедів, вузенькі стежечки у траві, старий підвісний міст. Я хочу, щоб для інших цей світ розлився, розширився за поріг власної хати і став справжнім домом. Рідним, теплим, своїм, а значить таким, який завжди доглядатимуть і любитимуть.

От тільки як привчити людей поважати самих себе і не відзначати кожні вихідні по коліна у смітті? Як?