Притула, Маск та псевдоісторія

Один із найгірших моментів у професії історика – це стати свідком переможної ходи шарлатанства і псевдонауки. Ще гірше, коли їх тріумфу несвідомо сприяє одна з найбільш упізнаваних медіаперсон країни. Цього разу «відзначився» Сергій Притула, який на весь інтернет повідомив, що надіслав Ілону Маску книжку про історію України, щоб мільярдер і винахідник перестав писати дурниці про Україну. Цією книжкою стало малознане видання «Історія держави Української» авторства Романа Піняжка. І це величезна проблема.

Знайомство з невеликою за обсягом книжкою Піняжка людині з базовою гуманітарною освітою демонструє очевидне – текст не має нічого спільного ні з історією, ні з наукою загалом. А є радше неякісним студентським рефератом, автор якого некритично «натягав» всю інформацію, яку зміг віднайти, додав до цього пристойну дозу відвертих вигадок, а зверху «полив» щедрою порцією пафосної патріотичної риторики. При цьому зробив купу фактографічних і правописних помилок.

Ґрунтовний аналіз усіх недоладностей, вміщених в «Історії держави Української», позбавлений сенсу хоча б тому, що це потребувало б написання тексту куди об’ємнішого за саму книжку. Невибагливий читач, розгорнувши її, потрапляє в справжнісіньку «країну чудес». Тут і «народ Уріїв, який осів на життєдайних ланах землі Аратти, молоком і медом напоєної», а «орійський плуг зорав землю і започаткував паростки світової цивілізації», і Скіфія, котра ні мало ні багато була «Америкою тодішнього світу» і греки пливли до неї в пошуках кращої долі, і гуни-християни з центром у Києві. Тут і князь Святослав, який, якщо вірити авторові, розгромив у 971 році вдесятеро більшу візантійську армію. Хоча чому після цього забрався геть з Подунав’я, залишивши його Візантії, автор скромно мовчить. Мабуть, Святослав виконував «жести доброї волі» ще до того, як це стало мейнстримом. Є в книжці і відомий фейк про розстріляний з’їзд кобзарів, і необґрунтовано завищена кількість жертв Голодомору – 7 млн. Принаймні не 10-12, як зараз окремі «фахівці» намагаються довести. Хоча якби Піняжко видав книжку зараз, а не у 2015-му, то було б і 12 млн.

Окрім відвертих міфів і небилиць, є тут і цитати, чия достовірність нагадує знамениті цитати Джейсона Стетхема із «пацанських» пабліків. Наприклад, автор приписує Черчиллю такі слова: «Найстрашніше буде, якщо Гітлер дасть волю поневоленим народам, а особливо Українцям, тоді весь світовий імперіалізм закінчиться». Є тут і чимало очевидних ляпів, коли, до прикладу, Національна гвардія з 1848 року в Галичині стає раптом Народною (ну бо яка різниця). Одне слово, Ілоне Маску, ти сам напросився.

Риторичне запитання до Сергія Притули: хотілось як краще, а вийшло як завжди? Лише йому відомо. Маск все одно нічого читати не буде. А Притула, схоже, просто не мав часу чи бажання заморочуватись добором книжки. Вартувало принаймні порадитись з істориками. А так він несвідомо й ненавмисно посприяв популяризації відверто антинаукової книжки. Добре відомо, куди вистелена дорога добрими намірами. Принаймні якщо до втілення цих намірів підходити безвідповідально.

Серед численних коментарів на цю тему чимало звучало на кшталт «замість критикувати порадьте щось краще». Це краще є, і воно достатньо відоме. Треба лиш захотіти бодай трішки докласти зусиль. «Брама Європи» Сергія Плохія, книжки чи відеолекції Тімоті Снайдера – найочевидніший вибір. Портал «Історична правда» з такої оказії вже підготував перелік із 12 англомовних книжок з історії України.

Піднята цим випадком проблема насправді є давньою і куди масштабнішою – загальний низький інтелектуальний рівень суспільства, принаймні коли йдеться про історію. З одного боку, Україна є серед країн із найосвіченішим (формально) населенням – кожен третій має вищу освіту, а серед молоді її здобуває майже 80%. Але в реальному, а не статистичному, світі 60% українців не читають книжок. Легко припустити, що, за такої ситуації, значна частина суспільства, попри всі свої дипломи, легко вірить у псевдонаукову дурню.

Американський політолог Джейсон Бреннан у праці «Проти демократії» (видана в Україні видавництвом «Дух і Літера») пише про феномен «раціонального незнання». Йдеться про схильність людей чинити те, що вони вважають вартим витрачених зусиль. Бреннан демонструє, що лише меншість вважає свій час вартим того, щоб витрачати його на критичний пошук й аналіз інформації. Перспектива володіти знанням, що в повсякденному житті не дає очевидної і негайної вигоди, не приваблює «просту людину». Їй простіше скористатись першим-ліпшим лінком в Google чи якимось постом у Facebook, тези яких співзвучні з її власними переконаннями.

Такий стан справ породжує запит на «легку» інформацію – таку, яка звучить красиво, привабливо і легко пояснює навіть найскладніші проблеми. У випадку української історії це така її версія, де якщо держава – то найдавніша, якщо герої – то найгероїчніші, а якщо трагедії – то щоб найтрагічніші і з найвищою кількістю жертв. Такий собі підлітковий максималізм від суспільства, якому давно пора би подорослішати. Це доповнюється ще й поширеним серед багатьох переконанням, що «правдиву історію» від нас приховують масони, росіяни, євреї чи ще якісь злі сили. «Що там ваші джерела», «історики просто продажні», «від нас ховають істину» – різноманітні варіації цих чи подібних тверджень вибудовують непробивний мур фанатичної віри, непідвладної раціональним аргументам. Адже її походження та суть – цілковито ірраціональні. І подолати цей мур є завданням настільки ж складним, як дискусія з прихильниками пласкої землі чи антивакцинаторами.

Є попит – буде й пропозиція. Романові Піняжку на цій ниві ще дуже далеко до справжніх «зубрів», таких як Валерій Бебик, Юрій Канигін та ін. Натомість його випадок прикметний іншим. Роман Піняжко не є істориком, адже він... кандидат медичних наук, доцент кафедри нормальної фізіології Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького. Тобто лікар-фізіолог написав книжку з історії України. За нормальних реалій важко таке уявити. Як і історика, що проводить медичні процедури. При всій популярності нині інтердисциплінарних підходів – це не той випадок.

Така вже доля нашої історичної галузі, в якій ледь не кожен вважає себе ще тим фахівцем. Свого часу доводилось чути розповідь про затвердження тем кандидатських дисертацій на вченій раді Львівського національного університету імені Івана Франка. Якщо теми з математики, біології, фізики тощо затверджувались без дискусій, то з історії – з обов’язковим висловленням неісториками своїх «авторитетних» думок та зауважень. Зрештою, скільки є людей, котрі після прочитання кількох статей чи перегляду роликів на YouTube уже вважають себе великими фахівцями-істориками. От і вислуховуєш потім від докторів наук про Івана Сірка, який читав лекції в Сорбонні. А чимало істориків, замість спростовувати численні й безкорисні фейки, нерідко самі спокушають можливістю здобути в такий спосіб популярність. Ледь не щотижневі «сенсаційні відкриття» доктора історичних наук і колись серйозного історика Тараса Чухліба на його сторінці у Facebook (замість нього можна назвати і багатьох інших) добре ілюструють цю проблему.

Небажання чи нездатність розуміти проблему популяризації псевдоісторії веде до відверто шкідливих наслідків і може негативно впливати на імідж України у світі. Штучно завищені цифри жертв Голодомору 1932–1933, які легко спростувати, кидають тінь на всю справу визнання світом геноциду українців, вчиненого сталінським режимом. Розповіді про оріїв, Аратту, Аттілу – Богдана Гатила та інші відверті казки, фентезійність яких очевидна людям з нормальною освітою, можуть навести на сумніви – а чи варто тоді вірити цим українцях в інших питаннях, зокрема щодо природи нинішнього протистояння російської агресії? Особливо лякає інформація, що той таки Піняжко свого часу розіслав свій опус в іноземні посольства. Зрештою, така псевдонаукова маячня цілком на руку нашому ворогу – Росії. А корисні ідіоти для її поширення, як показує практика, завше знайдуться.

Нерідко на захист псевдоісторії, навіть від тих, хто розуміє її «правдивість», звучать аргументи патріотичного характеру. Мовляв, краще власні міфи та дурниці, ніж російські. Без міфів-символів, зокрема історичних, неможливо уявити життєздатної нації – це факт. Але щоб побороти ворога, не треба уподібнюватись йому. Тому що одна справа – міфи, що є сумою реальних подій і певної романтизації, а геть інша – відверті ненаукові фантазії, які цілком гідні стати в один ряд із тезою, що «етруски – ета русскиє».

Прикривання власної некомпетентності патріотичними лозунгами – класична історія. По-перше, власний «патріотизм» автори а ля Піняжко чи його симпатики трактують як індульгенцію. По-друге, спростування шкідливих вигадок легко може наразити фахового історика на закиди в непатріотизмі й роботі на Росію. По-третє (і найголовніше) – патріотизм – це про любов до власної Батьківщини, про служіння їй і діяльність на її благо. Й аж ніяк не про продукування шкідливих фейків, котрі якраз-таки можуть прислужитись ворогам України. У підсумку можна сформулювати дуже неприємну закономірність: що більше пафосної ультрапатріотичної риторики, то більша ймовірність, що автор книжки/статті/відео має мало спільного з реальним, конструктивним патріотизмом. У випадку «Історії держави Української» вміщена на початку книжки присвята Небесній сотні виглядає, з огляду на зміст видання, огидним блюзнірством.

Що робити задля виправлення ситуації? Швидко такі проблеми не лікуються. Але продумана, послідовна праця на різних щаблях може зарадити. Шкільні програми та підручники дедалі більше позбавляються народницьких чи радянських наративів про «одвічний гніт» українців, які в історії лише страждали і більше нічого не робили. Нинішня агресія Росії спонукає і до переосмислення підходів до викладання історії України в закладах вищої освіти в бік не тільки кількісного збільшення, але і якісної, а не «для галочки», реалізації. Та передусім потрібна більша публічність від справді фахових істориків, частина яких вважає науково-популярні формати чи публіцистику «негідним» заняттям і воліють сидіти у власній вежі зі слонової кістки. Можливостей для істориків бути публічними, спростовувати шкідливі фейки і популярно пропагувати адекватний погляд на українське минуле стає щораз більше. Успішні приклади «Історичної правди», «Історії без міфів», «Без брому» та інших проєктів, чия аудиторія стабільно зростає, це підтверджують. Зрештою, якщо псевдонауковці здатні набути популярності, то, хочеться вірити, здатні на це і ті, для кого наука (зокрема, історія) є чимось більшим за інструмент реалізації власних, часто шкідливих, фантазій та амбіцій.