Про проект Володимира Кауфмана «Бесіда»

Комунальна установа «Інститут стратегії культури» представляє на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2020 року проект Володимира Кауфмана «Бесіда» у номінації «Візуальне мистецтво». Автор аналітичної оцінки проєкту, якою мотивується його представлення на премію, – Богдан Шумилович, доцент кафедри культурології Українського католицького університету.

***

Війна є одним із найбільш деструктивних проявів людської культури. Оголошена чи неоголошена війна, вона зазвичай «вмикає» численні труднощі для митців. Це можуть бути матеріальні труднощі, але також кризи, обумовлені роботою ідеології чи етичними проблемами.

Влодко Кауфман

В минулому художник мав виступати частиною ідеологічного апарату держави – прославляти олівцем, пензлем, жестом, словом чи музикою дії війська і збуджувати почуття людей як до патріотизму, так і до співчуття. Кожна війна має «офіційних» художників, художників рефлексивних чи опонуючих. У деяких культурах, як от в японському жанрі sensoga, був усталений набір образів чи мотивів, які мали відображати війну.

В європейській традиції мистецтва також сформувалися відповідні жанри, як-от батальні сцени, «документальні» зарисовки поранених або понівечених людей чи ландшафти після битв. Тут варто лише згадати серії жахіть війни, представлених у відомих офортах Фрациско Хосе де Гойа, та численні мистецькі твори французької школи, як-от картини Жака Луї Давіда, Огюста Раффе чи Антуана-Жана Гро. У 20 ст. неабияким чином арсенал мистецької рефлексії про війну розширили німецькі художники.

Мистецтво невіддільне від політики, проте ця політичність може проявлятися по-різному. Мистецтво війни в тій чи інші формі передбачає культурне споглядання насильства. Переможці та переможені, пейзажі, в яких відбуваються конфлікти, уявлене минуле, теперішнє та майбутнє заломлюються завдяки творчій енергії художників. Померлі також живуть в руках художників і в очах глядачів: усі бачать і болісно відчувають втрати.

Юрко Вовкогон, який провів довгі місяці на лінії фронту на сході України будучи призваним у лави ЗСУ, написав про мистецький проект Влодка Кауфмана наступне: «Він проявляється на стінах чи квитках на проїзд, виникає із тріщин на асфальті або уривка газети, випливає із плям, викладається із безладно розкиданих предметів, вимальовується із тіні… Він то стає чіткішим, то розпливається. Часом робиться повністю зрозумілим, а часом геть втрачає свою достовірність. Деколи розмивається за буденним життям, деколи стає більш справжнім за нього. В один момент він виокремлюється в конкретну особу, в інший – стає загальним образом». Він – це український військовий.

Влодко Кауфман зображує на різних поверхнях і у різних масштабах узагальнене обличчя чоловіка у касці. Матеріалом, на якому з’явиться зображення, може стати що завгодно: нотатки, «робочі папери», поштові марки чи різні клапті паперу. Зараз їх вже більше 10 тис. і це не кінець. Цей проект не має дати завершення, себто вона відкрита – коли завершиться війна, тоді і «завершиться» твір. В такому вигляді «Бесіда», окрім авторського переживання, є і графікою, і живописом, і перфомансом одночасно.

Це розмірковування про те, чим є війна, що таке армія, наскільки автор має правдиву інформацію, від кого вона надходить, наскільки він може довіряти тому, що чує і бачить. Бо почуте з офіційних повідомлень відрізняється від того, що Влодко чує від знайомих і близьких людей. Він порівнює те, що говорять люди та ту суху інформацію, яку повідомляють в новинах. І кожного разу це породжує новий образ. «Я щодня чую, скільки загинуло, скільки поранено, скільки пропало без вісті. Я намагаюся ці цифри та імена у собі закарбувати й уникнути найстрашнішого, стану звикання до війни».

Кауфман твердить, що те, що він творить через «Бесіду» є найболючішим і тим, що не дає спокою. Тут мистецтво фактично перетворюється на певну форму терапії, в якій біль та неспокій проявляються через узагальнені образи воїна. Кауфман веде бесіду з медіа, світом, культурою, яка є одночасно розмовою із солдатом та із собою. Це медитативне малювання образу нагадує молитву, це як бесіда із цим образом, відсіяним через свідомість. Цей воїн не абстрактний, а справжній і своїм проектом художник намагається зробити так, щоб інформація, яка лине з медіа не стала чистою статистикою, не перейшла на побутовий рівень, не стала звичкою.

«Я зображую одного і того самого персонажа, чоловіка у касці, чи то солдата, чи то добробатівця. Малюю щодня. Щоразу він є іншим. Щоразу зображення виходять як повідомлення інформбюро про загиблих, поранених та зниклих без вісті.»

Творча метода Кауфмана «винайдена» ним давно тому, вона проявлялася в таких проектах як «Риботерапія» чи «Птахотерапія». В численних проектах художник малює на нотатках і паперових «відходах», які продукує життя, цей папір так чи інакше має бути причетним до автора і містити щось ним пережите. Тож те, що Кауфман зображує завжди накладається на матеріальний слід, на документальний слід його життя. Часом зображення буває нечітким, неякісним, зрештою як і та інформація, яку отримує автор.

На додаток в експозиції «Бесіди» літає дрон, який веде відеозйомку, або експонується відео на екрані і лунає звук цього дрона. Від пропелерів дрона приклеєні на стіну образи солдат «лопочуть», як листки на дереві, які мають усі шанси впасти додолу, як опадає листя восени. Ця потужна метафора не дає відвідувачу заспокоїтися: звук дрона постійно нагадує, що війна поруч, вона не десь там, в уяві медіа чи на віддалених землях. Вона не абстрактна!

Інший аспект цього аудіовізуального твору передбачає використання штампів та відбитків. Цю техніку Кауфман почав активно використовувати після проекту «видива» «Листи до землян» 1993 року. Ця технологія не є випадковою і щоразу, роблячи відбиток чи малюнок, він думає про якусь конкретну людину. Кожен солдат є іншим, але їх об’єднує образ – людина в касці. Деякі зображення сильно збільшені, таким чином автор натякає, наскільки недбало робиться спроба сакралізувати героїзм української війни. З одного боку, ця офіційна героїзація часто виглядає надуманою та нещирою, а одночасно сакралізованою. В цьому автор вбачає рудименти радянськості і через це часто малює на звороті радянських марок, з зображеннями воїнів СРСР.

Мистецький твір «Бесіда» автор не малює, а проживає від 2014 року,розкодовуючи події війни насамперед для себе самого. Зараз «Бесіда» вже виглядає як меморіал невідомому солдату. Це мозаїка із десятків тисяч зображень, звита часом та руками художника, це плетиво історій та болю, нашого життя та нашої смерті. Подібно як дзеркало, що «імітує» і «рефлексує» реальність (але не репрезентує!), Кауфман використовує своєрідний біометричний метод для сканування живого і відмерлого.

Частинами такого «біометричного сканування» є використання об’єктів, які є частинами проживання часу самим автором. Це книги, тексти, каталоги, листи, ескізи і безліч інших артефактів, які засвідчили життя Влодка і які він переробляє у інші естетичні об’єкти, а саме у образи воїна. Усі ці документальні свідчення були частиною певних рішень, ухвалених автором в той чи інший момент власного буття, вони є свідками його «відповідального існування». Ключовим аспектом ідеї твору Кауфмана є відповідальність, яка стоїть в основі усвідомленого сенсу людського існування. А відповідальність так само проявляється через ухвалення рішень. Кожне рішення залишає слід і є відпечатком часу, і саме з цими знаками працює художник, перетворюючи їх на метафори.

Ці папери-документи стають тлом для вирощування (не малювання) образів воїнів, які існують на межі візуального (матеріального) та уявного (ідеального). Таким чином перед нами постає біометричне сканування власного буття, хірургічний розтин, де «тріщини» і «шрами» є знаками часу, які автор упіймав для того, щоб зрозуміти сенс свого, і не лише свого, існування. Проект «Бесіда» є унікальним, бо завдяки ньому глядачі, а також художник, «практикують» історичний час та естетику відповідальності; придивляючись уважніше, а не дивлячись убік, вони не дають забуттю сховати від нас війну. Цей твір повинен стати частиною музейного фонду України і заслуговує на відзначення автора Шевченківською премією.