Про українців, росіян та інших

У літературі росіянка Марко Вовчок не матиме переваги над бездоганним українцем Олесем Бузиною, який сам це так охоче підтверджує: «папа - украинец, мама – украинка: такая вот скучная родословная». Ну і решта у тому ж дусі.

Прикольно було спостерігати, як, вигравши Кубок УЄФА, Луческу загорнувся в румунський прапор, Левандовскі - у польський, а Срна - у хорватський. Одразу ж Україною пішов гуляти анекдот про те, що перемога українського «Шахтаря» - це тріумф, створений силами бразильців, на чолі з капітаном хорватом і тренером румуном за гроші татарина. Однак власне тут дорікати українцям нічим, адже це клубний футбол і це банальна норма і традиції європейського клубного футболу. Трохи інакше себе почуваєш, коли клубні футбольні традиції в Україні переносяться на політику і майже всі галузі суспільного життя. Тому спробую вкотре делікатно торкнутися одвічно табуйованої і неприйнятної в інтелектуальних колах теми про якийсь там рядок в якомусь там документі, бо ця тема досить потужно замайоріла на горизонті у зв'язку з всенародними  президентськими виборами та пристрасним бажанням мегаблоків підтертися Конституцією.

Нещодавно Литвин ніби ненав'язливо торкнувся теми повернення графи «національність» до наших паспортів. Людина, чи не найбільш обізнана в українській політиці - Соня Кашкіна - саркастично зауважила, що у такий спосіб Литвин хоче відкусити у свого суперника в боротьбі за президентство Яценюка кілька відсотків. Далі Богословська на програмі Шустера заявила, що у неї батько німець (все ж таки має ім'я Герман, як не як - І. Л.). Отже, бути нащадком нації, яка вчинила у сорокових роках минулого сторіччя  Голокост у нас престижніше, точніше електорально доцільніше, ніж бути представником нації - його жертви. Про Тимошенко і Януковича ми в цьому плані «пліток» теж уже наслухалися достатньо, отож, на зміну президентам-українцям, якщо не за духом, то за етнічним походженням точно: Грушевському, Кравчуку, Кучмі і Ющенку прийде хтось із чужинців, за винятком ситуації, коли станеться так, що «Україні потрібен Литвин», хоча кому потрібен політик, який має рейтингу аж 2,5-3%? Утім письменник Юрій Винничук зазначив, що краще розумний єврей, аніж дурний українець. Важко не погодитися, але що робити, коли забагато і тих, і тих, маю на увазі і розумних євреїв, і дурних українців? Чули ми «плітки» і про третину українців у парламенті, серед яких рідною мовою послуговуються у побуті не більше 10%.

"Свободівці як вихід зі становища пропонують квотування за етнічною ознакою. Та уявімо собі картину: квота неукраїнців у парламенті чи уряді швидко вичерпалася, адже ці неукраїнці пхаються в усі дзюри. Тоді на решту посад за квотою підуть бездоганні етнічні українці Симоненко, Вітренко, Марченко, Колесніченко, Левченко, а неукраїнці - усілякі Капранови, Соболєви, Терьохіни, Захарови залишаться за бортом. В науці українець Толочко матиме перевагу над неукраїнцями Донцовим і Липинським. У літературі росіянка Марко Вовчок не матиме переваги над бездоганним українцем Олесем Бузиною, який сам це так охоче підтверджує: «папа - украинец, мама - украинка: такая вот скучная родословная». Ну і решта у тому ж дусі. Позаяк ці розмірковування заводять нас у логічний цейтнот, гляньмо, як ми це зазвичай звикли робити, на Старшого Брата, може, чогось навчимося або принаймні побачимо там своє власне віддзеркалення...            

Отож, народна легенда розповідає, що одного разу свідомий пролетарій-росіянин підійшов до Леніна і запитав: "Володимире Іллічу, чому ви робите пролетарську революцію руками поляків, фінів, латишів, китайців, чехів... Невже для цього бракує росіян?" На це вождь світового пролетаріату, примруживши розкосі хитруваті очі, відповів: "А на що взагалі той росіянин здатний? Тільки на те, щоб випити пляшку горілки, вийти на берег Волги, роздерти на собі сорочку і заридати? Ні росіянам я не довіряю, та й сам я, щоб ви знали... хі-хі-хі-ссс, не дуже то й росіянин..."

Тема неросійського сліду у становленні комунізму в Росії, починаючи від витоків марксизму і закінчуючи ревними втілювачами цієї нелюдської ідеології у життя, занадто відома, аби на ній зупинятися. Можна лише скласти кросворд, в якому допитливий читач розгадуватиме, скільки етнічних росіян насправді криється під прізвищами Ленін, Сталін, Свердлов, Риков, Зинов'єв чи П'ятаков. Прихід 1917 року неросійської еліти до влади в Росії не був якоюсь оригінальною новацією. Адже від 1612 року, коли на троні почали царювати Романови і до Миколи ІІ, частка російської крові в жилах російських правителів скоротилася до 1/126. Більш дивним видається те, що й від 1917 і аж до 1990 року традиція керівництва Росією неросіянами зберігалася.

Напівросіянин Ленін, потім "чэлавэк рускай културы" (як він сам про себе казав) Сталін, відтак виходець із на той час майже на сто відсотків української Курщини Хрущов (в російській мові немає слова "хрущ", це в них "майский жук "). Звичайно, етнічний росіянин просто так не носитиме українських вишиванок, частенько відшкварювати гопака, змушуючи собі підігрувати на баяні Будьонного, і дарувати Україні Крим. Після Хрущова до влади в Росії приходить з невиліковно твердим українським "г" уродженець селища Каменського на Катеринославщині Брежнєв і, нарешті, виходець зі Ставропілля із кепською російською вимовою Горбачов, матір якого балакала чудовою українською східняцькою говіркою. 1990 року президентом Росії нарешті обрали незаперечного етнічного росіянина Єльцина, який перервав ланцюжок неросійських, чи то пак не цілком російських правителів своєї батьківщини.  

Видається просто феноменальним фактом те, що не лише вірними адептами комуністичної тоталітарної системи були здебільшого чужинці, але так само майже немає росіян і серед тих, хто валив і, нарешті, таки повалив цю систему в Росії. Ось прізвища найвидатніших російських демократів-дисидентів 60-80-х років (окрім, звичайно, Сахарова): Буковський, Сінявський, Даніель, Бонер, Новодворська, Бабіцький, Амальрік, Горбаневська, Делоне, Файнберґ, Дремлюга, Богораз, Ґінзбурґ...

Серед сучасних російських демократів і дисидентів теж годі знайти хоча б одного видатного росіянина. На тлі Явлінського, Чубайса, Нємцова, Хакамади, Новодворської вальяжний росіянин Касьянов виглядає якось недоречно. Про сучасних Морозових російської демократії Березовського, Гусинського, Ходорковського, Алєксаняна якось і згадувати зайве. Недарма російський «народ-богоносець» щоразу рішуче відкидає на думських виборах усі партії, від яких іде найменший запах демократії і які зовсім не пахнуть російським національним духом. А всі неросійські претенденти на посаду президента Росії мають рейтинг у досить неосяжному майбутньому в межах одного відсотка. І взагалі, великомучеником, юродивим, а подекуди людиною, що втратила почуття реальності і здорового глузду, виглядає найяскравіший сучасний російський радикальний демократ-антипутінець напіввірменин-напівєврей з азербайджанського Баку Гаррі Каспаров.

Більшість сучасних відомих антикремлівських російських журналістів і публіцистів, які обертаються навколо нелояльних до Путіна ЗМІ, таких як, наприклад, "Новая газета", радіо "Эхо Москви" чи телеканал "RTVi" теж у національному стосунку здебільшого люди доволі специфічні. Це усілякі ворожі російському духові Ганапольські, Альбаци, Бунтмани, Радзіховські, Шендеровічі, Доренки, Сванідзе, Геворкяни, Басілашвілі, Маладжанови, Млєчіни etc. etc. etc. і ще сто разів etc. Якщо розглядати російських дисидентів-смертників останніх років, то це народжена на Чернігівщині з дівочим прізвищем Мазепа (природжена зрадниця Росії) Анна Політковська і екс-феесбешник з українськими коренями Олександр Литвиненко. На диво, всі прізвища, які фігурують у справі про смерть Литвиненка - не належать росіянам: Скарамелла, Березовський, Соколенко, Ковтун, Луговий, Невзлін. Збіг обставин, чи закономірність?  Як бачимо, традиції Буковського, Амальріка і Бонер гідно продовжуються.

Але найбільший фарс полягає у тому, що найяскравіші сучасні носії російської шовіністичної ідеї теж, на диво, не росіяни. Хіба можуть доволі сіренькі "исконно русские" Проханов, Баркашов чи Дугін конкурувати у російському шовінізмі з блискучим і незрівняним Жиріновським, нащадком представника біблійного народу, власником найбільшої лісопильні на Рівненщині, або з нащадком козаків, етнічним українцем Савенком, перелицьованим на росіянина Лімонова, якій відсидів два роки у тюрмі за російську національну ідею. Хто може нині показати етнічного росіянина, здатного на такий подвиг? Ленін знав, що говорив, коли стверджував, що "у справі російського великодержавного шовінізму "обрусевшие инородцы" далеко залишили позаду себе корінних росіян". І нарешті, найбільший кремлівський опричник, що бризкає отруйною слиною на все, що хоч трішечки не згідне з російською імперською ідеєю, штатний путінський глашатай, новітній монах Філофей, найяскравіший виразник російського шовіністичного духу Міхаіл Леонтьєв теж не росіянин, а представник того ж усім відомого антиросійськи налаштованого племені, хоча з ним у прославлянні Третього Риму не зможе зрівнятися жоден етнічний росіянин.

Отож бо й воно... Є над чим порозмірковувати. Але, що не кажіть, нарешті дуже хотілося б побачити, хоча би заради цікавості, на провідних ролях в Росії в усіх галузях політичного і духовного життя справжніх росіян, як, до речі, і в Україні - українців. Але, чи побачимо?                                             

Фото з сайту www.vokrugsveta.ru