Прокляття історією, або вдавання вселенської скорботи
IQ

Прокляття історією, або вдавання вселенської скорботи

Про навколоісторичну вакханалію в українському парламенті

Василь Расевич, 14 вересня24937

Історія, як академічна наука, незалежній Україні непотрібна. А як ненаука – розходиться, немовби гарячі пиріжки в морозний день. Навколоісторична вакханалія здається якимось поганим сном, що надто затягнувся. Якоюсь нескінченною пиятикою, після якої ніяк не настане похмілля.

А похмілля мало б прийти ще в часи президентства Віктора Ющенка з його дивним намаганням своїми указами переписати історію. Не переписав, сам не втримався, а країну наразив на численні розколи і протести з боку європейських країн. Відтоді так і повелося: «патріоти-націоналісти» на заході країни проштовхують один радикальний варіант історії, інші – свій антагоністичний до першого. Історія б’є в Україні через край, але історія інструменталізована для інтересів конкретного політика, партії або ж правлячої кліки.

Українські політики добре засвоїли один урок: якщо не маєш чогось конкретного запропонувати виборцям – говори про історію. Говори про несправедливість, якої довелося зазнати нашим предкам. Обіцяй виправити ту несправедливість принаймні виставлянням калькуляцій за минулі образи теперішнім нащадкам колишніх гнобителів. А також обіцяй взоруватися на найкращих з предків, оголошуй своє монопольне право на їхню славу. Дешево і сердито. Не треба ані реформувати країну, ані боротися з корупцією, ані писати нових законів. Невибагливий український електорат на сході купиться на захист славної радянської минувшини, а на заході стовідсотковий успіх запевнить націоналістичний варіант викладу історії. Так і живемо.

Недавно на обговорення Верховної Ради України внесли проект постанови «Про відзначення на державному рівні 75-х роковин початку депортації автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 рр.». Подібний проект не є нічим екстраординарним для українського парламенту. Траплялися й гірші. Немає нічого дивного і в тому, що Верховна Рада намагається вкотре замінити собою інститут історії. Тільки чомусь зарплати виставляє собі на рівні законодавців, а не наукових працівників академічних інститутів.

Зрозуміло, що ні про встановлення історичної істини, ні про вшанування пам’яті постраждалих не йдеться. Така постанова потрібна народним депутатам виключно для мобілізації електорату. Знову ж таки, якби до цієї проблеми поставитися з розумом, дослідити питання і підготувати аргументований текст, то вона цілком могла б вкластися в розумну політику декомунізації. Продемонструвати людям, якими жорстокими насправді були нацистський та комуністичний режими. Але знов-таки, на жаль, не про це мова.

Проаналізувавши прізвища ініціаторів згаданого проекту постанови та особливо Пояснювальну записку, можна впевнено сказати, що цей текст з’явився для того, щоб депутати напередодні президентських, а далі маячать і парламентські вибори, мали змогу пропіаритися на патріотичних почуттях громадян. Інтерес другої групи ініціаторів полягає в тому, щоб дати гідну «відсіч» полякам, звинувативши їх у геноциді українців.

Цього разу видатними істориками у ВР виявилися аж 94 народні депутати на чолі з Юлією Тимошенко, Борисом Тарасюком, Дмитром Добродомовим та Андрієм Антонищаком. Є у списку і такі прізвища, як Білозір, Розенблат, Найєм, Барна та Ірина Луценко. Що означає, що цю тему експлуатуватимуть і Петро Порошенко, і Юлія Тимошенко. Знаю, що на розгляд винесли ще один варіант постанови: розумніший і більш поміркований, але він просто не має шансів у порівнянні з підписантами з першого списку.

Треба сказати, що вже в самій назві помітна маніпуляція через вживання назв територій, які замешкували етнографічні групи, об’єднавши їх спільним терміном – «автохтонні українці». Взагалі в короткому поясненні до постанови і в самій постанові слово «автохтонний» вжито аж 19 разів. Напевно, автори документа вирішили цього разу приховати термін «українські етнічні землі», який раніше використовував Віктор Ющенко у своїх указах, за більш нейтральним – «автохтонні». Однак вживання і цього терміна в правовому документі, який має прийняти парламент України, можуть сприйняти як спробу реваншу та зазіхання на територію суверенної держави. Крім того, це виводить нас на примордіалістську теорію, за якою буцімто нації створив Бог і закріпив за ними конкретні території.

Прихильниками цієї теорії в Україні (і не тільки тут) є люди й угруповання з крайніми націоналістичними поглядами, які готові делегувати всім українцям, що мешкали на території комуністичної Польщі, найвищий рівень національної свідомості. Зараховують їх всіх без винятків до прихильників Української повстанської армії. Роблячи висновок, що комуністична влада вдалася до виселення українців для того, щоб позбавити УПА соціальної бази. Так і справді було, але ці заходи відбувалися в рамках набагато масштабнішого проекту: зачистка етнічно змішаних територій і перетворення їх на гомогенні райони особливо в прикордонних землях. Тому подібна постанова не має права виривати з контексту виключно українців. Якщо й приймати такий документ у парламенті, то в ньому має йтися про депортації, виселення і переселення народів, як елемент етнічних чисток територій, здійснюваних авторитарними комуністичними режимами.

Мова документа є наскрізь радянською (відрізняє хіба що акцент на «автохтонність» нації). Окремі абзаци ніби взято з радянських шкільних підручників, основаних на теорії класової боротьби трудящих. Наприклад: «Протягом багатьох століть автохтонні українці на цих територіях зазнавали постійних утисків та переслідувань від колонізаторів за свою віру, мову, землю, численних людських жертв, духовних й матеріальних втрат, неодноразових примусових виселень». Тобто громадянам України пропонується повірити в наївну картинку, що колись був «золотий вік» українства, але прийшли колонізатори і рай підпалили. Зрозуміло, що визискувачами трудового люду могли бути тільки зайди та ще й іншої крові. З подібного опису можна було б посміятися, якби він не стосувався трагічної події і не розглядався найвищим законодавчим органом держави.

Наступний нонсенс цього документа – це те, що в ньому українці, як національна одиниця, фігурують протягом століть, а то навіть слово «тисячоліття» проскакує. Якщо ж серйозно, а не з погляду пропаганди, то про зростання рівня національної свідомості на цих землях можна починати говорити з кінця ХІХ століття. І, наприклад, куди подіти масове русофільство з того ж таки ХІХ сторіччя? Усіх запишемо у свідомі українці? І навіть тих русинів-уніатів, що боронили Львів та відкуплялися двічі від Богдана Хмельницького, який приходив то з татарами, то з боярином Бутурліним під Львів?

Одне слово, класовий підхід замінили національним і, якщо в радянський час було нормою говорити про експлуатацію селян шляхтою, то автоматичне перенесення подібних кліше на національний ґрунт робить це твердження антинауковим. Редукування всіх українців тільки до рівня соціальних низів є антиісторичним і шкідливим.

На особливу увагу заслуговує термінологія розглядуваної постанови. Тут ми знаходимо такі цікаві формулювання, як «процес виселення зазначених українців». Але хто ті «зазначені українці»? Опис руйнації українського традиційного життя можна було б залишити, якби не екстраполювати його на відповідальність сучасної польської держави, а справедливо звинуватити в цьому комуністичний режим. Але для чого тоді нашим «борцям» за історичну справедливість цей документ, якщо він не підливає оливи в багаття і так непростих українсько-польських відносин? Складається враження, що прийняття такої постанови саме й потрібно для загострення і без того складних міждержавних відносин.

Або чого варті такі ліричні пасажі: «Практично призупинено тисячолітнє існування найзахіднішої гілки українства» та «Примусова депортація з рідних українських земель». Залишилося тільки процитувати якусь жалісливу пісню про тяжку долю селян, а на голосування запросити хор імені Вірьовки. А якщо серйозно, то вживання ліричних термінів у правовому документі нівелює його значення, вказує на низький фаховий рівень тих, хто його готував.

Уже тепер можна сказати, що прийняття подібного документа ще більше ускладнить міждержавні відносини між Польщею і Україною. Як через вживання означення «автохтонні українці», так і через спробу покласти всю відповідальність за депортації і переселення на сучасну Польщу. Оскільки ця постанова може розглядатися не тільки як спроба встановлення історичної справедливості та форма вшанування пам’яті жертв депортацій, але як намагання дати відсіч сучасній польській історичній політиці. І навіть тут вона робить неймовірно слабкою позицію України. Наприклад, через те, що в поясненні йдеться про авторитарний Радянський Союз і майже замовчується, що злочини здійснював польський комуністичний уряд, а не сучасна Польща.

Проте автори постанови забувають, що подібна маніпуляція може мати зворотній ефект. Сучасна Україна, як не крути, є спадкоємицею Української Радянської Соціалістичної Республіки. Не якоїсь міфічної, за яку боролися українські націоналісти, а тієї, від якої наша держава успадкувала територію в сучасних кордонах і відповідно зберегла всі міжнародні державно-політичні договори, укладені в радянський час. За логікою документа, якщо звинувачувати сучасну польську державу, то тоді потрібно й усю відповідальність за дії СРСР покласти на сучасну Україну, спадкоємицю УРСР.

Тоді потрібно говорити про кілька сотень тисяч поляків, депортованих із Західної України. А ведучи мову про матеріальні і духовні втрати депортованих українців, потрібно пам’ятати і про депортованих поляків і те майно та матеріальну культуру, які вони залишили в містах та містечках Західної України.

Фахових істориків має насторожити також пасаж «засвідчують численні архівні документи», а не посилання на конкретні монографії та дослідження істориків. Неприпустимим є довільне використання цитат з неопрацьованих науковцями архівних джерел. Вживання вирваних з документа цитат, які засвідчують страхітливе поводження поляків з українцями, поза науковим контекстом є неприпустимим.

Найбільше про маніпулятивний характер постанови свідчить свідоме змішування понять «депортації» та «винищення». Річ у тому, що переміщення людей, навіть якщо воно супроводжувалося великими стражданнями, втратами та насильством, не дорівнює фізичному вбивству. Так само неприпустимо звалювати до одного казана збройні акції польського націоналістичного підпілля (які, до речі, в Польщі називаються «відплатними») проти українського цивільного населення і переселення українців згідно з угодою, укладеною між двома комуністичними урядами. Це нівелює одне і підважує інше.

І найбільше здивування викликає кваліфікація подій, пов’язаних з переселенням, виселенням та депортаціями, терміном «геноцид». Посилання на відповідну Конвенцію ООН звучить у поясненні як блюзнірство, оскільки геноцид передбачає тотальне фізичне вбивство, а не переміщення. Дуже дивно, що в українських законодавців не виявилося фахових правників, щоб надати документу відповідної юридичної форми.

І найбільше «радянськість» цього документа засвідчує постановочна частина. Народні депутати, напевно, забули про те, що в Україні немає державного телебачення, а вони не можуть нав’язувати суспільному телебаченню та радіомовленню, які програми ті мають готувати, а тим паче визначати їхній зміст. Те саме стосується рекомендацій міністерствам освіти та культури. І найбільше показує ретроградність депутатів те, які публічні заходи вони пропонують проводити. Якщо припустити, що «виховні години» в школах проводитимуть на підставі Пояснювальної записки, то нас чекають страшні часи. Я добре пам’ятаю радянську школу та університет з патріотичними «виховними годинами», після яких діти і студенти ще довго глумилися над запропонованими прикладами для наслідування.

Історія, не як наукова дисципліна, а як засіб і метод виховання громадян і патріотів, завжди хибує на об’єктивність. Вона ідеологічно намагається індоктринувати молодих людей, чим забирає в них здатність аналізувати і критично мислити. Наведені тут практики, на жаль, ще раз підтверджують їх глибоке радянське коріння. Роблять Україну слабшою назовні і зсередини. Україна стала б тільки сильнішою і раціональнішою, якби дожила до того часу, коли Верховна Рада займалася б не минулим, а теперішнім і майбутнім. Якби голова владної вертикалі не спекулював на минулому, а вирішував актуальні соціальні та економічні проблеми. А так, світла пам’ять усім, хто постраждав від авторитарних режимів та тоталітарних ідеологій. Вони невинні, що тепер хтось танцює на їхніх кістках, вдаючи вселенську скорботу, а насправді банально боїться втратити владу.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук