Провінціали часу

У 1944 році Томас Стернз Еліот написав есе про Вергілія, звертаючись до сучасників, що жили у кривавому й деморалізованому світі, охопленому глобальною гуманітарною кризою. Казочка, якою нас годували на уроках та лекціях історії, начебто людство неухильно прогресує, правдива лише щодо науково-технічного поступу.

Тут і справді ми далеченько відійшли від крем’яних ножів та уявлень про те, що зірки – це очі ангелів.

Англійський поет називає ставлення до історії як хроніки винаходів, що змінюються досконалішими винаходами, провінційністю, але не в сенсі простору, а в сенсі часу. Сучасники, вважає Еліот, −  це провінціали часу, що  зробили ряд підмін: мудрість замінили знанням, знання – інформацією. А відтак оголосили, що тільки вони живі, а все інше – мертве. Таким чином, обмеження часу робить окремих людей та цілу цивілізацію провінціалами часу, які не помічають, що, повертаючись бодай іноді до Вергілія, Сенеки чи Геродота в епоху тотальної глобалізації і дегуманізації, ми отримуємо повну свободу пересування в часі, а отже… перетин кордону в часі.

Історія перша: Геродот про колабораціонізм

Ось що оповідає Геродот про колабораціонізм. Греки, виснажені  війною з персами, збираються в демократичних Атенах, щоб вислухати посланця  воєначальника Мардонія, який радить їм здатися. Після виступу посланця слово бере такий собі громадянин Лікід. Він пропонує примиритися з персами, знайти порозуміння з агресором. Це означає втратити незалежність. Обурені атенці закидали його камінням. А згодом жінки йдуть у дім Лікіда і вбивають його дружину й дітей, щоб ні в кого ніколи не виникала думка про колабораціонізм.

Коли світу загрожує очевидна небезпека, демократія має відійти вбік. Рішуча відсіч ворогу завжди краща, ніж мляве перемир’я. Для одномоментного існування друге вигідніше, але для існування в часі – згубне. Бо внутрішня боротьба за незалежність  надто тривала і розділяє суспільство.

Історія друга: Повернення з зірок Станіслава Лема

Якщо хтось пригадає роман Станіслава Лема «Повернення з зірок»,  там йдеться про світ без насильства. Людство сидить на пігулках, які  створюють ілюзію абсолютного щастя і комфорту. Насправді це тілесні втіхи на тлі неробства й невміння впоратися з найпростішими проблемами. Певно, що за ним наглядає Старший брат, якому краще не перечити. У контексті 60-х років ХХ століття з хіпі, наркотиками, польотами в космос, війною у В’єтнамі, активізацією громадських рухів цей роман, напевно, сприймався звичайним читачем по-іншому, як пересторога щодо далекого майбутнього. Але минуло 50 років, і ми можемо спостерігати  реальне прагнення втілити саме цей сценарій за допомогою не лише фармакології, а й найпотужнішої з часів існування людства пропаганди. Особистий успіх будь-якою ціною став єдиною чеснотою, яку визнає консумоване суспільство.

Історія третя: Григорій із Сянока відмовляє королю

Середина 15 століття. Річ Посполита. Дунаїв поблизу Львова. До львівського архиєпископа Григорія із Сянока  прибуває посланець від польського короля з дуже почесною місією. Григорію пропонують місце наставника при неповнолітньому королі  Чехії, яким має невдовзі стати син польського короля. Архиєпископ міг би відмовити, зіславшись на вік і стан здоров’я, але він відкрито критикує намір короля довірити управління державою підліткові, який не має відповідного досвіду і знань. І це тоді, коли монархами проголошували навіть немовлят, якщо йшлося про успадкування трону. Тут же не йдеться навіть про успадкування трону, а лише про сферу впливу. Так, Аристотель був наставником Олександра Македонського, а Сенека – Нерона. Чи вдалося їм виховати з підопічних мудрих монархів? Отож-бо. Маючи досвід виховання королівських дітей, Григорій Сяноцький розуміє, що займатися треба тим, що принесе плоди для майбутнього і не нашкодить тим сучасним проектам, які він хоче реалізувати, передусім – гуманізувати простір довкола себе. І він мав цілковиту рацію: побудував місто, оточив турботою його мешканців, вберіг від татарів, а його думки пережили століття і досі здатні чогось навчити нащадків.

Історія четверта: послання Тараса Шевченка

Тарас Шевченко також не був провінціалом часу. Люди, які перетинають кордони часу, завжди сучасники на відміну від тих, хто начебто намагається йти в ногу з часом, але як та степова рослина, що втратила коріння і здатна зачепитися за  все, що опиниться на її шляху. Поема «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні, і не в Украйні моє дружнеє посланіє» написана 1845 року у контексті зростання інтересу до історії України, Кирило-Мефодіївського братства, гіркого досвіду спілкування з земляками під час мандрівки по закріпаченій Україні. Поет фокусує увагу на  трьох важливих речах: 1) неперервності й важливості збереження здорових тенденцій в житті народу; 2) правдивості історичних знань; 3) вмінні мислити незалежно й неупереджено. Тобто висловлює думки, які  мають вартість для всіх епох і всіх народів, накреслює духовні стандарти, до яких потрібно тягнутися кожному новому  поколінню, поволі нагромаджуючи позитив, який стане основою процвітання народу.

Спадок і спадкоємці

Якщо вважати Античність духовною спадкоємицею Близького Сходу, а гуманістів Відродження – духовними спадкоємцями Античності, то чиї ж ми тоді спадкоємці?Або краще так: що ми вчинили з нашим спадком? Чому людина доброчесна поступилась людині успішній? Альтруїст поступився егоїсту?

Я зовсім не маю на думці порівнювати золотий вік гуманізму зі сучасністю, просто хочу нагадати давно забуті моральні стандарти, які колись допомогли людям минулого втриматись у важкі часи і не втратити віри у людський рід. Світ захлинався в крові, чума косила села й міста, голод висушував серця, і, як не парадоксально, спротив деморалізації й несправедливості був значно сильніший, ніж у ліберальні, тому що комфортні, часи. Титани культури і думки Леонардо, Рембрандт чи Шекспір не були інопланетянами. Вони постали з середовища, яке виплекало особливий ідеал людини – креативну, альтруїстичну і сповнену гідності особистість. Античність була донором Відродження, але Античність уявна, ідеалізована. Чи не означає це, що людям потрібні ідеали, без них вони деградують, починають зневажати світло розуму і поклонятись темним інстинктам?

Від Ренесансу залишились не тільки артефакти, а й особливий спосіб мислення, що мав на меті звільнити розум від схоластики, спекуляцій на болючі теми. То була епоха творення людини, і кожен день творіння зафіксовано у життєписах цієї людини, що існує не в позачассі, а в нас самих. Просто треба її знайти у собі й звільнити від провінційних пут.

Архиєпископ Григорій Саноцький (1406–1477), зі слів свого біографа і приятеля Філіпа Буонакорсі, розважає на теми участі в політиці. Я не буду встрявати в політику, каже він,  бо напевно зазнаю невдачі, оскільки не належу до сильних світу сього. Але якщо хтось із політиків захоче знати мою думку, я скажу її. Або якщо відчую небезпеку, вдамся до перестороги. Його рішення ґрунтується на власному досвіді й на спостереженнях за людьми, а не тому, що так радить папський престол. Він приймає у себе політемігрантів, створює фактично притулок для біженців у Дунаєві, але не терпить блазнів, нероб і порожніх балакунів. Він виховує навіть слуг достойними людьми, садовить за свій стіл жінку – львів’янку Фаньолю, подругу Каллімаха і ставиться до неї як до рівної. Йому пощастило, що він не мешкає в Італії чи Іспанії, а на задвірках Західної Європи, де ніхто не перешкоджає йому поєднувати господарську діяльність  з духовними пошуками.

Це ще одна риса людини Відродження – суспільна активність та особисте самовдосконалення. Таких людей дуже мало, але вони знають одне одного, листуються, читають твори своїх колег і займаються просвітництвом.

А далі йде друга хвиля – знання гуманістів інтегрується в середовище шляхти й міщан. Ще один наш земляк –  протестант Микола Рей (1505−1569) пише кодекс доброчесної людини, так званий «Wizerunk własny żywota człowieka poczciwego» (1558) Вимоги до людини у нього, можливо, не надто високі, але більш пристосовані до реалій повсякденного приватного та публічного життя: уникати розпусти й надмірності, тримати слово, виховувати в дітях самостійність і відповідальність, захищати свою країну тощо.

Для тих, хто не вміє читати, поети й філософи Речі Посполитої пишуть дотепні фрашки, які мандрують світом з усній формі.

Так воно вже повелося в цім захланнім світі:

Добро пишеться на кризі, кривда на граніті.

Веспасіан Коховський (1633 – 1700)

(переклад Миколи Петренка)

У фрашках часто присутня Античність, адже гуманісти багато перекладають римлян і греків європейськими мовами. Той, хто знає минуле, з надією дивиться у майбутнє, бо сам створює передумови для нього. Що менше помилок зробиш сьогодні, то краще буде завтра. Таким було гасло пілігримів часу. Певна річ, і тоді вистачало провінціалів часу. Зараз світ настільки складний, а історія як наука – така неосмислена і занедбана, що варто було б почати з того, щоб навчитися принаймні зауважувати провінційність, щоб чинити їй спротив непроминальними духовними цінностями. Ліберальні цінності не мають гуманної основи, як і лицемір’я тоталітаризму. Це дві сторони однієї медалі, яку спершу гонорово носитимуть, а потім заховають на дно шухляди, щоб приховати ганьбу.